Ірина Михайлівна дивилася в стелю лікарняної палати та думала про відплату. Вона вся тремтіла, ніби пірнула у повну ванну льоду. Руки стали вологими та холодними. На очах виступили сльози. Сусідка по палаті її намагалася заспокоїти, наївно дуала, що Ірина боїться результату операції.
Маруся (сусідка) говорила про пластику, про те, що все можна буде виправити. Головне, щоб проблеми вирішилася і ніколи не поверталася.
Ірину зовнішній вигляд хвилював в останню чергу. А ось з останнім твердженням Марусі вона була цілком згодна. Тільки ось була одна велика та нерозв’язна проблема. Оперувати її мала найкраща з найкращих – Ольга Степанівна. Колишня дружина сина Ірини Михайлівни. Ображена невістка.
Коли син знайомив зі своєю майбутньою дружиною, Ірина подумала про те, що дівчина не така проста і скромна, як здається.
Олюшка (так називав її Костя) поводилася тихо. На запитання відповідала з небажанням. Розмову не підтримувала і весь час дивилася на годинник. Складалося враження, що чаювання її обтяжує і їй не терпиться якнайшвидше піти.
Костя пояснив її поведінку банальною скромністю. Олю виховувала бабуся. Батька свого дівчина бачила лише кілька разів, а її мама працювала у місцевому магазині. У вихідні любила “відпочити”. Грошей ні на що ніколи не вистачало. Олі доводилося підробляти. Через часті прогули її навіть якось залишили на другий рік у школі.
Жила дівчина у гуртожитку. Кімнатка була лише дванадцять квадратних метрів. Слугувала і спальнею, і їдальнею, і вітальнею. Гостей до себе дівчина ніколи не кликала. Соромилася того, як живе.
Костя розповідав про свою наречену, не приховуючи жалю.
– Уявляєш, як їй важко живеться? Кухня спільна. Одна плита на всіх. Туалет також загальний, душ постійно ламається. А про сусідів взагалі краще промовчу.
Ірина Михайлівна слухала сина та кивала. Жалості не відчувала. Навпаки, лише роздратування. В голові відразу пиринали спогади про те, як колись жила вона в маленькому сільському будиночку, що опалювася дровами. До речі, жили там усією родиною. Мама, тато, бабуся, дідусь, тітка. Зручності на вулиці. Воду доводилося гріти, щоби помитися. Ірина спала з тіткою на горищі. Влітку там було нестерпно спекотно. Свого місця вона ніколи не мала. І нічого вижила.
– І ти великодушно вирішив її врятувати? – питала Ірина сина.
Костя не чув у її питанні насмішки. Відповідав:
– Я кохаю її. Вона хороша, добра та розумна.
З останнім твердженням Ірина Михайлівна посперечалася б, та не стала нагнітати обстановку. Розумних дітей на другий рік у школі не залишають. Навчалася невістка у медичному коледжі. За фахом «Сестринська справа». Тоді як Костя закінчував економічний університет.
Ірина уявляла поряд із сином розумну, гарну, відкриту дівчину. Ольга ж здавалася недалекою, звичайною та замкненою.
Ірина як не намагалася, але не могла зрозуміти, що Костя знайшов у цій Олечці
Після весілля молодята хотіли переїхати до неї. Ірина, уявивши, як уживатиметься з чужою людиною під одним дахом, злякалася. Порадила орендувати квартиру і навіть дала грошей спочатку. Благородного у її діях нічого не було. Це була турбота про себе та свій комфорт.
Іноді думаючи про шлюб сина, Ірина намагалася зрозуміти, чому для неї така неприємна Ольга. Невістка не робила їй нічого поганого, як хорошого. А потім зрозуміла – дівчина чимось нагадувала їй саму себе.
Ірина мало з нею спілкувалася. Намагалася в сім’ю сина зайвий раз не лізти, але справами Кості цікавилася.
Після університету син влаштувався маленьку компанію. Зарплата у нього була курям на сміх. Все йшло на оплату орендованої квартири. Ольга ж після коледжу захотіла вступити до вишу.
Перше непорозуміння із невісткою сталося, коли вона попросила у борг гроші. На освіту, як пояснила згодом.
Ірина, бачачи, як синові важко, сприйняла її прохання за насмішку.
– Про яку вищу освіту може йтися, коли вам буквально жити ніде? Тобі на роботу треба. Про житло власне думати. Вам за оренду квартири платити нічим.
– Допоможете? – Наче й не чула Ірину, питала знову і знову Ольга.
– Ні, – відмова далася тяжко. – Нема чим вам допомогти.
Це було неправдою. Ірина Михайлівна заробляла добре. Керувала відділом оптового продажу. Її відділ спеціалізувався на реалізації теплообмінного обладнання, різних запчастин, охолоджувальних установок та іншого.
На роботу їй колись допоміг влаштуватися чоловік. Допоміг здобути освіту. Усьому навчив, усе показав. Ірина довго вникала у процес. Деколи вважала себе настільки безнадійною, що хотіла все покинути. Чоловік терпів її примхи, заспокоював, давав їй час та можливість навчитися. Іноді безглуздо жартував про те, що якщо його не стане раніше, то піде спокійно. Бо знатиме, що дружина зможе забезпечити себе та сина. Як у воду дивився.
Відмову Ірини Михайлівни, Костя сприйняв надто гостро.
– Ми б повернули усе. Невже ти справді така?
– Яка? – Ірина ображалася. – Зараз я дам вам гроші. Мине час, і ви попросите ще. А потім знову і знову. І так продовжуватиметься вічно. Ми з твоїм батьком найбільше заробили самі. Батькам допомагали і не скаржилися.
– А я прошу допомоги у тебе. Нині. Твій син.
– Годі! Освіта твоєї дружини – це проблема її батьків, але не твоя і тим більше моя! – розсердилася Ірина. – Зрештою, це нерозумно.
Ірина Михайлівна вважала себе правою. Хіба вона винна щось невістці? Хіба не має права відмовити? Так на що ображатися.
Однак розмова залишила неприємний смак. Ірина згадала себе молоду. Батькам не було діла до її освіти та бажань. Вчитися не давали, навантажуючи домашньою роботою. Якби вона могла повернутися в дитинство, то неодмінно насамперед забрала себе маленьку із сім’ї та дала б можливість нормально вчитися.
Наступного дня передзвонила і спитала скільки потрібно невістці. Побоялася, що син не вибачить її жадібності. Та й сума була смішною. Невістка ж, забираючи гроші, мало не в ноги падала. Така була вдячна.
– Якщо Оля продовжить навчатись, то як ви жити будете? Переїжджайте до мене. Інших варіантів не залишається. – сказала синові.
Раніше свої гроші Ірина витрачала насамперед на себе, свою родину. Колись чоловік казав, що треба бути щедрим до тих, хто дав можливість добре жити. Він мав на увазі батьків, які виростили, вигодували, дали освіту, поставили на ноги.
Ірина Михайлівна була з ним не зовсім згодна. Вона росла як бур’ян. Але, незважаючи на це, своїм батькам допомагала завжди. Примушувала стежити за здоров’ям. Допомогла вставити матері зуби, батькові відбудувати хату. Приїжджала у гості, щоб навести лад. Бабуся й дідусь, на жаль, не дожили до того, як онука почала добре заробляти. Свекрам теж допомагали. Чоловік раз на місяць перераховував їм певну суму на безбідну старість. Оплачував усі рахунки. Казав, що діти мають дбати про своїх батьків, а не навпаки. Ірина вважала, що допомагати потрібно тим, хто цього потребує. Зрештою, невістка просила не на відпочинок, а на освіту.
Молоді переїхали до Ірини. Спочатку було тяжко. Оля цілий день була на навчанні, а ввечері, приходячи, відразу сідала за конспекти. Ірина, яка звикла після роботи, відпочивати, тепер взяла на себе обов’язки кухаря, прачки, посудомийки. Хтось мав готувати молодим, прати та мити за ними посуд.
Іноді, не приховуючи свого роздратування, казала:.
– Костя з роботи прийде, що їсти буде?
– Яйця посмажить. – відповідала Олюшка.
– Який чоловік буде щодня яйця їсти? Нащо йому тоді дружина?
Оля відмахувалася. Нічого її не цікавило, окрім лекцій та книг. Згодом Ірина звикла до того, що з невісткою розмовляти марно. Окрім навчання її нічого не цікавить. Навіть власний чоловік. Яке вже їй діло до бурчання свекрухи?
З іншого боку, Ірина Михайлівна захоплювалася з яким натхненням Ольга сідати займатися. Костя свого часу навчався більше для галочки. У невістки ж горіли очі. Грошей, які вона вкладала в освіту невістки, було анітрохи не шкода. З’явилася думка допомогти молодим з квартирою, але ні Костя, ні Оля не сприймали її серйозно. Не хотіли залазити у борги.
Костя розлучився із дружиною через сімейні розбіжності. Він хотів дітей, Ольга хотіла працювати. Коли ж дві смужки все ж сталися, то не роздумуючи вирішила цю проблему, а вже незабаром пошкодувала своє рішення.
Ірина чудово розуміла свого сина. Але й почуття Олі їй знайомі. Колись і вона боялася піти в декрет, випасти з робочого процесу, розгубити навички, забути все, що вміла.
І все ж таки Ірина прийняла бік Кості. Підтримала його рішення розлучитися.
Ольга з помічників не мала нікого. Її рідної бабусі не стало, а мама, крім роботи, нікого й нічого не хотіла бачити. Які онуки?
Ірина Михайлівна теж не могла обіцяти невістці «посидіти» у декреті замість неї. Боялася втратити своє місце, свій прибуток. Хто стане її забезпечувати у такому разі. Ольга, працюючи у міській лікарні? Чи син, якому взагалі перестали платити. Компанія була на межі закриття.
Після зробленого Оляга довго не могла прияти до себе. У своїх діях вона звинуватила всіх довкола. Не вмовили, не відмовили.
– Ви проявили байдужість. Байдужість найгірша. – Сказала тоді невістка, не приховуючи образи. – Ніколи вам цього не пробачу.
Про подальше життя Олі Ірина нічого не знала. Якось Костя сказав, що колишня дружина залишилася в медицині, продовжує працювати і постійно чогось навчається.
Костя через п’ять років після розлучення знову одружився і переїхав до дружини.
Колишню Костика не обговорювали, але Ірина іноді порівнювала жінок. Олена зовні була чимось схожа на Олю. А ось в іншому…
Олена зірок із неба не хапала. Ні до чого не прагнула, хоч можливостей було мільйон. Була гарною господинею і мріяла про велику родину. Влаштовувала сімейні вечори. Була товариською і не могла всидіти на місці.
Коли в Ірини виявили проблему, Олена перша зголосилася на допомогу.
– У біді не залишимо.
Ірина Михайлівна проходила обстеження. Сподівалася на диво. Дива не сталося. Була потрібна негайна операція та подальше лікування.
Лікар, який мав її оперувати, зненацька пішов на лікарняний. Призначили іншу. Ольгу Степанівну. Колишню дружину сина.
Найбільше Ірина Михайлівна боялася того, що колишня невістка, затаївши образу, вирішить помститися.
Ірина все збиралася піти до головного лікаря та до завідувачки відділення, але ніяк не могла зрушитися з місця. Хотіла розповісти, що так і так. Оля колишня дружина її сина. Розлучалися вони погано. Залишилися образи. І її, Ірину, Оля терпіти не може. Відверто і показово не любить. Поки жили разом, скільки разів Ірина встигла її дорікнути чимось, звинуватити. Ольга, мабуть, вважає її бездушною.
Потім подумала, що якщо розповість головну подробиці особистого життя, то вийде не дуже добре.
Її, Ірину, рано чи пізно випишуть, а Ользі тут ще працювати і працювати. Дивно, але її чомусь схвилював і цей момент. У голові була суціла каша з протиріч, тривог та хвилювань. Ірина вирішила, що хай буде як буде.
Операція пройшла успішно.
Ірина Михайлівна приходила до тями. Їй ще потрібно було подальше спостереження. Вона й думати зараз не хотіла про розлучення сина та інші розбіжності з колишньою невісткою.
Все це дурниці.
Оля ж, як виявилось, все пам’ятала. Про що на обході і сказала Ірині Михайлівні. Вона виявляється давно хотіла поговорити, але ніяк не могла знайти в собі сили зв’язатися і подякувати жінці.
– Усі пацієнти, яких я врятувала, зобов’язані не лише мені, а й вам. Я багато про це думала. Завдяки вашій допомозі я можу рятувати людей. Якби не ті гроші… Мене тут не було б.
Ірина Михайлівна слухала Ольгу, та нічого не відповідала. Які гроші? Ті копійки? Смішно.
Для Ольги всі суперечки, дрібні непорозуміння та навіть невдалий шлюб були дрібницею. Було й було. Вона не вважала невдалий шлюб головною проблемою свого життя. Колишня невістка любила свою роботу. Це було видно.
Якоїсь миті Ірині Михайлівні навіть стало незручно за свої думки. Справжній фахівець своєї справи ніколи не користуватиметься своїм становищем, щоб комусь насолити чи помститися. Ольга Степанівна виявилася саме таким фахівцем.
Ірина Михайлівна, з огляду на свою причетність, відчувала гордість. Почуття це було дивне, але приємне.
– Все буде добре. – Йдучи, пообіцяла Ольга. Ірина їй повірила і вперше за довгий час усміхнулася.
