Коли свекруха прийшла нас провідати після того, як ми переїхали у власне житло, вона похитала головою, оглянувши наші порожні кімнати. Вона сказала, що довго ми будемо обживатися, бо “грошей у молоді немає”, але вона якщо зможе, то нам “трохи допоможе з меблями”.
Коли ми зібрали найрідніших на скромному новосіллі, Тамара Петрівна з таким щасливим, аж самовдоволеним виразом обличчя зайшла в квартиру, а за нею два вантажники внесли величезний, потворний, вишневий сервант із позолоченою бахромою. “Це вам від мене подарунок! Знайте моє добре серце, я вам раритет від тітки Марії везу!”
Я ледь дочекалася, поки свекруха поїде додому, щоб зрозуміти, як тепер жити з цим меблевим “монстром” посеред нашої вітальні.
Я ж бачила, що Іллі образливо, адже його сестрі Олені мама оплатила дорогий ремонт і повністю купила “усю техніку з одного магазину”, а нам свекруха мало того, що на перший внесок по іпотеці ні копійки не дала, так на новосілля вона додумалася приволокти до нас старий, пишний, громіздкий сервант.
Вона знала, що ми кілька місяців тому викинули такий самий, щоб звільнити простір. Це був не подарунок, а просто демонстрація її “турботи”.
У мого чоловіка Іллі є молодша на п’ять років сестра, Олена. Вони у Тамари Петрівни від різних батьків.
З батьком Іллі вона недовго прожила, десь років із два, і розлучилися. Велику образу вона мала на колишнього і, що найгірше, перетягла цю образу і на сина.
Свого другого чоловіка, батька Олени, свекруха зустріла на роботі. Він був добрим і уважним, але так сталося, що лише п’ятнадцять років вони разом прожили, бо той відправився через недугу на небо.
Іллю свекруха ніколи не любила так відкрито, як Олену, бо той їй нагадував свого тата, а ось в Оленці вона душі не чула. Все вона для неї зробила.
Грошей, щоб оплатити навчання Іллі в престижному закладі, в неї “не було”, а ось Оленочка куди хотіла, туди і вступила.
Саме в час її навчання, Тамара Петрівна купила їй “малосімейку” і оплатила там ремонт. А згодом і побутову техніку, щоб “дитина не мучилася”.
А коли ми з Іллею стали одружуватися, то свекруха лише руками розвела:
– Не маю я чим вам допомогти. Ви молоді, самі собі раду дасте.
Ми і дали. Навіть із невеликою зарплатою ми оформили і почали виплачувати іпотеку за нашу двокімнатну квартиру.
Ми жили серед білих, порожніх стін, спали на ліжку, яке Ілля змайстрував сам, а на кухні стояла газова плита і невеличка тумбочка.
Та незважаючи ні на що, ми були щасливі, бо мали свій дах над головою і власний простір.
Ілліна ідея була в тому, що краще мати одну якісну річ, ніж заставляти кімнату старим мотлохом. Ми планували купити сучасну, мінімалістичну шафу.
Саме тому, коли Тамара Петрівна приїхала з тим вишневим монстром, у мене всередині все обірвалося.
– Я бачила у вас такі гарні порожні стіни! – радісно сказала вона, коли вантажники нарешті розвернули сервант. – От тепер буде де кришталь поставити. Я вам із дачі привезу!
Я подивилася на Іллю. Він просто посміхнувся, але його очі промовляли: “Не починай, Катю. Не сьогодні”.
Я тоді проковтнула образу. Свято ж. Але вночі я не могла спати. Сервант стояв, мов похмура червона скеля, поглинаючи і так невеликий простір.
Коли гості розійшлися, Ілля мовчки сів на підлогу, втомлено обпершись спиною об той величезний сервант. Його очі були порожніми.
– Викинути? – запитав він тихо, дивлячись у стіну.
– Так, – твердо відповіла я. – Інакше я не зможу тут жити. Це не просто сервант, це символ, Ілля. Символ того, що вона досі керує тобою, навіть у твоїй квартирі.
– Я знаю, – він зітхнув. – Вона завжди так робила. Якось подарувала мені велосипед, який був удвічі більший за мене. Сказала: “На виріст”. А мені було тоді вісім, і я постійно падав.
Це було не заощадження. Це завжди було про те, щоб дати щось, але так, щоб ця “допомога” була непридатною і незручною.
Ми обговорювали це кілька годин. Я запропонувала відвезти його на дачу, але Ілля сказав, що мама все одно приїде і перевірить, що ми з ним зробили.
– Вона буде дзвонити, – сказав він. – “Як там наша сімейна реліквія?”
Наступного дня ми вирішили діяти обережно, але рішуче. Ми не хотіли публічного скандалу, але і жити з цією “реліквією” теж не могли.
Ілля знайшов оголошення про вивіз старих меблів. Послуга коштувала близько тисячі гривень. Це були наші останні “вільні” гроші, які ми відкладали на жалюзі. Але ми були готові заплатити будь-яку ціну за свій спокій.
Коли вантажники приїхали, вони були здивовані.
– Такі гарні меблі! – сказав один із них, Петро. – Таку б на дачу під горіхи. А то всі нове викидають, а це ж антикваріат майже.
– Викидайте, будь ласка, – поспішно відповіла я, доки мене не передумали. – Нам він не підходить.
Поки чоловіки розбирали сервант, Іллі подзвонила Тамара Петрівна. Він говорив тихо і відводив очі.
– Так, мамо, ми вдома. Ні, все гаразд. Що? Ой, ти знаєш, він такий… він такий великий. Ми поки поставили його в коморі. Поки що. Він не вмістився.
Я розуміла, що він бреше, бо боявся її гніву. Він завжди боявся її слів, які ранили тихо, але дуже боляче. Але мені ця брехня була вже нестерпною. Це було схоже на продовження його дитячого страху.
– Ілля, – сказала я, коли він закінчив розмову, – я подзвоню їй і скажу правду. Так буде чесніше, навіть якщо буде неприємно.
– Катю, не треба. Вона нас просто… винищить. Вона скаже, що ми невдячні діти.
Але я відчула, що це мій момент. Я повинна була це зробити заради нас обох. Я повинна була відстояти наш простір, наше право вирішувати.
Я все одно взяла телефон. У мене тремтіли руки.
– Тамаро Петрівно, – почала я якомога спокійнішим тоном, – я вам телефоную подякувати ще раз за турботу. Але мушу сказати: ми знайшли серванту місце, де він буде справді потрібен.
У слухавці запала мертва тиша. Вона була гучнішою за будь-який крик чи сварку. Я зробила глибокий вдих.
– Я… я тебе не зрозуміла, – нарешті прошепотіла вона, а її голос став тонким і пронизливим. – Ти його… викинула?
– Віддали тим, хто його цінуватиме, – виправила я. – Подарунок — це те, що дарується від щирого серця і не має бути тягарем. Ми щиро вдячні за намір, але річ нам не підійшла. У нас інший стиль життя, ви самі бачили.
Наступні хвилини були довгими. Вона висловила мені все, що думала про нашу “невдячність”, “бездушність” і “непошану до праці її тітки Марії”.
– Я думала, що ви розумніші, Катерино! – говорила вона. – Як ви могли так вчинити з сімейною реліквією? Могли б продати, а так просто віддали! Ви ж стільки грошей втратили!
– Ми не втратили, Тамаро Петрівно, ми отримали. Отримали чистий простір, – відповіла я. – Ми купуємо те, що нам потрібно, і не засмічуємо житло.
Я стояла на своєму і не виправдовувалася, лише пояснювала своє рішення.
Коли вона нарешті поклала слухавку, я відчула не просто полегшення, а справжню внутрішню силу. Ілля мовчки обійняв мене.
– Дякую, – прошепотів він мені. – Ти відстояла не лише нашу квартиру. Ти відстояла наші межі, Катю. Я б не зміг їй сказати “ні”.
Я зрозуміла, що цей сервант був лише інструментом, а наш рішучий вчинок став першим кроком до нашої незалежності від її психологічного тиску.
Ми відразу ж замовили сучасну мінімалістичну шафу. Вона була світлого кольору, невеликою і ідеально вписалася в інтер’єр. Вона коштувала нам усіх заощаджень, але кожен раз, коли я на неї дивилася, я відчувала гордість і спокій.
Після цього дзвінка наші стосунки з Тамарою Петрівною стали іншими. Вона не перестала нас “виховувати” своїми порадами, але більше ніколи не намагалася привезти до нас щось, що нам не підходило. Вона зрозуміла, що ми не Олена – ми не будемо терпіти. Вона почала дзвонити Олені і розповідати їй про нашу “нетактовність” і “безкультур’я”, але нас це вже не хвилювало.
Одного разу Тамара Петрівна навіть приїхала, щоб подивитися на нашу нову шафу. Вона оглянула її і скривилася:
– Це просто дошка! Ніякої краси, ніякої історії! У моєму серванті була душа, а це…
– Нам подобається, мамо, – тихо, але твердо відповів Ілля. Вперше він так прямо висловив свою думку.
Увечері, коли ми сиділи у чистій, світлій вітальні, ми відчували себе вільними. Вільними від непотрібної речі, вільними від чужої маніпуляції, вільними від почуття провини. Ми заплатили за свій спокій тисячу гривень, але отримали набагато більше – повагу до власних рішень.
Чи варто було стільки сил витрачати на те, щоб просто позбутися старої шафи? Чи завжди варто виходити на відкрите протистояння, коли йдеться про власні межі та гідність у стосунках із родичами?
А що б зробили ви на моєму місці? Чи погодилися б ви тимчасово тримати той сервант, щоб уникнути конфлікту, чи відстояли б свій вибір відразу?
