Семен на силу підняв відро з молоком.
— Ну, все, Манька, добраніч.
Корова, наче теж прощаючись на ніч, лизнула шершавим язиком його куртку.
— Не балуйся! Обслюнявиш — пери потім. Порошок дорогий.
Він закрив хлів і поспішив до дому. Лише взявся за ручку дверей, як почув:
— Семен, подоїв Маньку? Я ж казала, прийду, допоможу.
Це була їхня сусідка і подруга мами.
— Тьотя Свєта, все добре, я впорався, — відповів хлопчик.
— Я за вас хвилююся, — відповіла сусідка.
Вона підхопила відро з рук Семена і пішла в дім, а він за нею.
— Татко де, знову гуляє?
Семен зітхнув.
— Гуляє… важко йому, тьоть Свєт, ви знаєте, як ночами плаче?
— Це градуси у ньому плачуть! Другий рік плачуть, а він все їх доливає, — відповіла сусідка.
Вони зайшли в дім. На дивані сиділа дівчинка з лялькою. Вона уважно подивилася на сусідку з братом і усміхнулася.
— Молочко!
Жінка обійняла її:
— Ну що, крихітко моя, як справи?
— Добре. Ми з Вірою сьогодні вчили букву О, — хвалилася дівчинка.
— Почекай, вчора ж твою ляльку звали Катею? — намагалася підтримати бесіду сусідка.
Дівчинка здивовано подивилася на Світлану і махнула рукою:
— Це давно! А зараз Віра!
Світлана розсміялася:
— Ой, ну я ж не знала. Тепер запам’ятаю. А Віра буде з тобою їсти млинці з сиром?
Дівчинка задумалася. Потім спитала:
— Загорнуті?
— Загорнуті.
— А солодкі?
— Солодкі.
— Тоді буде.
Дівчинка залізла на стілець і уважно дивилася, як Світлана проціджує молоко, ставить банки у холодильник, потім виймає з пакету тарілку, накриту іншою тарілкою.
Семен також сів за стіл. Положив поряд з сестрою виделку і сказав:
— Маринко, їж обережно, прання і так ціла коробка.
Світлана підняла на нього очі та запитала:
— Пральна машинка-то працює?
— Мабуть. Я не вмикав давно, — дивуючись відповів хлопчик.
— Завтра з ранку твого батька зловлю, нехай воду в баню натаскає. Потім прийду, допоможу тобі.
Вона подивилася на Семена.
— Семене, потрібно щось із коровою вирішити. Сіно на зиму ви не приготували, а ще дрова купувати треба.
— Тьоть Свєта, так я все розумію, тільки шкода її.
— Шкода… Ну так голодувати тварина буде — не шкода? Ми ж не на м’ясо, буде жити в хороших умовах, у теплі, молоко давати. І вам молочка привозитиму.
— Треба б з татом поговорити, — сказав Семен.
Світлана зітхнула.
— Треба б, тільки як це зробити… Ладно, ви йдіть спати, уранці Маринку збереш, я заберу її по дорозі у садок. Тата спробую впіймати.
Світлана дзвінко поцілувала Марину в щічку, але та лише відмахнулась — надто вже була захоплена млинцями. Жінка вийшла на вулицю і побачила силует на лавці біля воріт. Хто там ховався, гадати не довелося. Вона підійшла, сіла поруч.
— Привіт, Максиме.
— Привіт… Знову сварити будеш? — запитав чоловік.
— А чого мені тебе сварити? Сам себе з’їси скоро. Тільки пізно буде, — відповіла сусідка.
— А що, кінець світу близько? — ніяк не вгамомувався чоловік.
— Кому як. Зі школи в опіку дзвонили. Я дітям нічого не казала, бо не знаю, як таке взагалі можна сказати. Господи, як добре, що Олена цього всього не бачить…
Максим скрипнув зубами.
— Ти ніби мене в усьому виниш!
— А кого винити-то треба? Це ж ти до такого довів, — відповіла жінка.
Максим схопив Світлану за руку.
— Горе у мене, розумієш? Горе!
І він заплакав не тверезими сльозами. Світлана вирвала руку:
— Максиме, ти ж знаєш, як я до тебе завжди ставилася… Олену бачити не хотіла, коли ти їй освідчився. Але зараз розумію — ти розмазня!
Світлана розвернулася і пішла додому. Декілька хвилин Максим дивився їй вслід. Виходить, тепер і Світка йому не потрібна. І Олена його залишила. Він знову сів на лавочку. Що це за несправедливість така? Так у них все добре було, мало б бути краще, та не сталося.
Максим працював у місті, Олена дітей ростила. У будинку все є, дружина розумна, красуня. В один день все зруйнувалося: вирок лікарів і попереду — темрява. Він ще жодного дня не був тверезий після похорон дружини. Тільки до приїзду опіки Максим трохи отямився. Він бачив, якими переляканими очима його дочка дивиться на незнайомих тіток — аж серце защемило. Дома порядок, їжа у холодильнику є. Написали якісь папери і поїхали. Жінка, мабуть, головна серед них, сказала, відвівши його вбік:
— Ще один сигнал — і ми заберемо дітей.
Він і відповісти нічого не встиг, як вона розвернулася і пішла до машини.
До вечора Максим знову напився — як додому прийшов, не пам’ятав. Вранці очі розкрив — нікого. Ну і добре. Води попив, по дому походив. Погляд впав на портрет дружини. Підійшов, довго стояв, розглядав, потім швидко зібрався і вийшов. Сьогодні день народження Олени, а він зовсім забув! Зайшов у город, нарвав великий букет георгін — Олена їх дуже любила. Дорогою на кладовище заскочив у магазин, маленьку взяв, треба ж пом’янути, щоб все було чинно.
Коли підходив до могили, почув дитячі голоси. Одразу здогадався, що це Семен з Мариною, і вирішив перечекати за кущем, поки діти підуть. Сів на землю, витягнув, випив, і раптом замер. Тут йому було дуже добре чути, що говорять діти. Говорила Марина:
— Мамочко, ти не переживай, у нас все добре. Тільки страшно вдома самій, поки Семен до корівки ходить. Тата ніколи немає, але я і не хочу, щоб він приходив, він весь час пахне чимось дивним і сміється… А ще Нінка сказала, що мене скоро у дитячий будинок здадуть, тому що я нікому не потрібна. Я сказала, що це неправда, а вона дражнилася. Я їй як дала, а потім її мама прибігла, сказала, що я сирота, мене всі кинули, тому я невихована. Я вихована, мамочко, тільки навіщо вона мене ображає. І у дитячий будинок я не хочу.
Максим сидів білий, як крейда. Він чув, як Маринка схлипнула, і цей схлип його полоснув, як ніж по серцю.
Через деякий час заговорив Семен:
— Мамочка, ти не ображайся, тільки корову нам продати доведеться. Дров немає зовсім, треба купити, а її взимку все одно годувати немає чим. Я пробував косити, але в мене поки не виходить. Але ти не думай, вона до хорошої тітки піде, її ніхто ображати не буде.
Діти посиділи ще якийсь час і пішли.
Максим встав. Подивився на пляшку у руках. Потім розмахнувся і швирнув її далеко у кущі. Він сів на могилу дружини. Довго сидів мовчки. Що він міг сказати? Що більше пити не буде? Так він уже говорив. Кожен день напивався і казав, заливаючись нетверезими сльозами. Максим схопився за голову. Що він робить? Горе заливає? А що ж тоді дітям його робити? Як їм з горем справлятися? Добре, що Світлана поруч, за дітей не страшно.
Він провів на кладовищі години дві, потім пішов до дому. Зупинився біля воріт. Треба ж, а він і не помічав. Трава навколо дому скошена, у дворі все прибрано. Сам-то він давно вже нічого по дому не робив.
До дому заходити було соромно. Так соромно, що й ноги не слухалися — він присів на лавочку. Чув, що вдома сміється Марина. Як він радів, коли Олена принесла цю кнопочку! Він, звичайно, і Семена любив, але маленька дівчинка просто зачарувала його серце. Максим намагався згадати, за що його звільнили з роботи. А, ну так він просто не їздив на неї. А потім приїхав на підпитку, начальник і помахав рукою. Ще намагався якісь настанови читати. Як же тепер все відновити…
Він встав. Сиди, не сиди, а йти треба. Подивитися своїм дітям в очі. Він відчинив двері. Марина зі Світланою щось робили на столі. Дівчинка одразу перестала усміхатися.
— Привіт усім…
Світлана уважно подивилася на нього. Здається, тверезий. Усміхнулася:
— Привіт, ми з Мариною пиріжки поставили. Правда, не дуже поки виходить.
У цей момент у Марини знов вивалилася начинка з пиріжка, який вона намагалася закрутити. Максим усміхнувся дочці.
— А давай я тобі допоможу? Тільки руки помию.
Марина здивовано подивилася на батька, потім на тітку Світлану і кивнула головою.
Увесь час, поки Максим був вдома, поки пиріжки пекли, поки чай пили, діти насторожено дивилися на нього. Тато сказав:
— Не буду більше пити, не дивіться так на мене.
Першою відреагувала Марина. Підійшла до нього та обняла.
— Тато, а велосипед мені купиш? А то у Нінки є, а вона весь час говорить, що мені й купити нікому…
— Ох, ця Нінка! Куплю, звісно, от завтра поїду у місто і куплю. Якраз і за роботу дізнаюся…
На роботу Максима взяли. І навіть на велосипед він гроші знайшов. Їхав додому, а душа якось не на місці. З автобуса вийшов, швидким кроком до дому попрямував. Дивно, ніхто з дітей не зустрічає, вони ж знали, коли приїде. Він потягнув на себе двері дому. За столом сиділа Світлана і плакала.
— Що? Де всі?
Вона підняла на нього червоні очі.
— Забрали, дві години тому. З опіки приїхали. Мати Нінки, ну та, якій Марина по носі дала, зателефонувала туди.
Велосипед голосно грохнув, впавши на підлогу. Максим опустився на поріг.
— Що ж це…
Світлана підійшла до нього.
— Ти руки-то не опускай. Пішли до голови сільради, давай довідки збирати, про житло, про все. Не може бути, щоб так просто… Щоб не повернули…
До самої ночі вони з Світланою бігали селом. І характеристики збирали, і про житло. У двір уже по темному повернулися. З хліва виглядала незадоволена корова — вона давно вже з поля прийшла, а ніхто не зустрів, ніхто не надоїв. Світлана руками сплеснула:
— Ох, ти ж, бідна, зовсім про тебе забули!
Вранці Максим при повному параді їхав до міста. Він готував промову, потім вигадував щось нове, але, чесно кажучи, навіть не знав, що сказати, щоб своїх же дітей повернути. Права Світлана, як же добре, що Олена всього цього не бачить…
Бесіда вийшла неприємною. Максим виклав усі папірці. Жінка неоднозначно дивилася на нього і все час принюхувалася.
— Так я ж більше не п’ю! Зовсім не п’ю! Будь ласка, поверніть мені моїх дітей…
Максим розгублено подивився на неї. І раптом жінка усміхнулася.
— Але ви повинні розуміти, що за вами будуть спостерігати…
— Спостерігайте на здоров’я…
Через півгодини Максим, сидячи у коридорі, почув кроки. Наприкінці коридору з’явилася вже знайома жінка, Семен і Марина, яка міцно тримала брата за руку і весь час схлипувала. Він встав, діти побачили його, і Марина закричала:
— Таточку! І з усіх сил кинулася до нього.
У цей момент Максим не міг пробачити собі більше за все. Він пригорнув до себе дівчинку, а потім і сина.
— Все, я вам обіцяю… Тепер у нас все буде добре, — пообіцяв тато.
Вони йшли від автобусної зупинки, а біля калитки їх чекала Світлана. Як тільки вона побачила їх, так і сіла на лавочку, розплакалася. Семен і Марина кинулися її заспокоювати.
Потім вони готували вечерю, їли, сміялися. Всі намагалися не згадувати, що сталося. Ввечері, коли діти вже спали, Максим вийшов проводити Світлану. Вони зупинилися біля калитки, і він раптом запитав:
— Свєт, а чому ти заміж не вийшла?
Вона сумно усміхнулася.
— Навіщо питаєш, якщо і сам все знаєш? І заміж не вийшла, і вдома сидіти не можу, весь свій час у вас проводжу… Годі, піду я.
Вона була вже готова ступити на стежку, але Максим її зупинив.
— Скажи, а якщо я зараз запропоную тобі перебратися до нас? Ти не подумай, не тому, що за дітьми дивитися треба, просто якось спокійніше, добре, коли ти поруч. Не знаю, як правильно сказати… Погодишся?
Світлана повернулася до нього, і в очах у неї заблищали сльози. Вона вже хотіла щось сказати, але тут у темряві почулися веселі дитячі голоси:
— Тітко Світлано, погоджуйтесь!
— Погоджуйтесь, тьотя Свєта!
Максим і Світлана злякано подивилися на будинок. З-за дверей стирчали дві дитячі розкуйовджені голови. Максим хмикнув:
— А вам не казали, що підслуховувати — це погано?
— А ми й не підслуховували, ми просто вам допомогти!
Через два місяці Світлана і Максим тихо розписалися. Маньку ніхто не продав і корова в подяку стала давати ще більше молока. А молоко їм було потрібне, через рік у сім’ї з’явився ще один син, якого назвали Матвій. Максим вважав, що у них найщасливіша родина на світі.
Вони так само часто відвідували маму, розповідали їй все, що з ними відбувається, й іноді йому навіть здавалося, що Олена якось схвально дивиться на нього з фотографії.
