Це була звичайна сільська крамниця, де запах свіжого хліба перемішувався з ароматом господарського мила та сушених трав. За вікном небо раптово налилося свинцем, і важкі, теплі краплі літньої зливи забарабанили по шибках.
Двері рипнули, впускаючи всередину вологу прохолоду та сивого, як лунь, дідуся. Він не був тутешнім – це Олена, молода продавчиня, зрозуміла одразу. Занадто обережно він ступав, занадто пильно придивлявся до знайомих кожному місцевому краєвидів за вікном.
– Донечко, дозволь перечекати негоду? – тихо запитав він, знімаючи старого кашкета. – Ноги вже не ті, що в молодості, а дощ, бач, розходився не на жарт.
Олена приязно посміхнулася й підсунула йому стільця біля прилавка. Покупців у таку погоду годі було чекати, тож вона заварила чаю в старій щербатій кружці й присіла навпроти. Так почалася ця розмова – під акомпанемент води, що стікала з ринви, та далекого гуркоту грому.
Дідуся звали Олексієм. Виявилося, що приїхав він аж із файного Тернополя. Але шлях його пролягав далі – на старий хутір, що сховався за лісом. Там колись стояла його хата, там минуло життя, яке тепер здавалося сном.
– Хочу поглянути, чи ще стоять стіни, чи не завалилася стріха в землю, – мовив він, і очі його зволожилися. Хустинка в руках була зім’ята, посічена часом, як і його обличчя, де кожна зморшка була наче руслом для колишніх сліз.
Колись Олексій був гордим господарем. Походив із заможної родини, де кожну копійку цінували, а землю вважали єдиним мірилом успіху. Дружину собі шукав до пари – щоб не з порожніми руками в хату увійшла. Ганна була вдовою, мала невеличкий наділ землі, але була такою тихою та роботящою, що серце Олексія відтануло. Одружилися.
Проте була одна обставина, яка муляла йому очі. Ганна виховувала донечку від першого шлюбу – маленьку Настуню.
Олексій, вихований у суворості, де «своє» було понад усе, так і не зміг прийняти чужу дитину. Не було в його серці місця для дівчинки з волошковими очима, що не мала його рис.
Згодом Бог дав їм спільних дітей – двох соколів, Андрійка та Степана. Олексій душі в них не чув. Коли він повертався з базару, сини бігли назустріч, здіймаючи куряву босими ногами. Він підіймав їх на руки, сміявся, діставав із торби солодкі медяники чи білі пухкі булки.
– І зараз бачу перед собою ту картину, – голос дідуся затремтів. – Даю хлопцям гостинці, вони радіють… А Настуня теж стоїть поруч, маленьку ручку простягає, оченята світяться надією. А я… я ту руку відштовхував. Картав її, що не заробила, що не моя. Вона лише скривиться болісно, губку закусить і біжить до матері.
Ганна ніколи не сперечалася з чоловіком вголос – знала його круту вдачу. Вона просто пригортала доню, гладила її світлі косички й шепотіла щось на вухо. Довго так шепотіла, заспокоюючи дитячу образу. Олексій ніколи не питав, що саме казала мати. Йому здавалося, що це дрібниці, не варті уваги справжнього господаря.
Роки пролетіли, наче перелітні птахи. Сини підросли й поїхали шукати щастя на схід, за димні терикони, де обіцяли великі гроші та нове життя. А Настуня поїхала до Тернополя, пішла працювати на фабрику. Олексій майже не згадував про неї, ніби її й не було в його житті.
Коли Настя приїхала знайомити батьків із нареченим, Олексій лише плечима знизав. Хлопець, Михайло, здавався щирим і добрим, але вітчим одразу відрізав: весілля не буде, грошей на «чужих» дітей він витрачати не збирається.
– Ми й без гулянь обійдемося, тату, – спокійно відповіла тоді дівчина. – Нам аби мир та лад. Розпишемося, з’їмо по морозиву в парку – от і все наше свято.
Михайло забрав її без посагу, без скринь із добром. Спершу тулилися в тісній кімнатці гуртожитку, а потім власною працею заробили на квартиру.
– Коли ми з Ганною вперше приїхали до них у гості в те місто, я порога переступити боявся, – зітхнув Олексій. – Соромно було. Дивлюся – онуки підростають, у хаті чисто, хлібом пахне… А я стою як чужий. Більше я туди не їздив. Ганна сама навідувалася, а я вдома господарював.
Сини ж, Андрій та Степан, теж влаштували життя на чужині. Мали сім’ї, роботу, але на хутір заглядали раз на кілька років. Батько чекав, виглядав на дорогу, готував кращі шматки м’яса, але порожнеча в дворі ставала все глибшою.
Не стало Ганни раптово. Вона пішла тихо, вночі, наче не хотіла нікого турбувати своїм відходом. Олексій залишився сам. Те материнське серце, що десятиліттями вбирало в себе всі образи, всю несправедливість і гіркоту, просто не витримало.
– Тільки тоді я зрозумів, що вона була моєю стіною, моїм захистом, – дідусь витер сльозу, що заплуталася в бороді. – Без неї все почало руйнуватися.
Спершу він намагався триматися за господарство. Потім почав розпродувати худобу. Залишив лише корову Ласку – єдину живу душу, з якою міг поговорити вечорами. Але коли прийшла люта зима, а сили в руках зникли, він не зміг навіть сіна їй дати. Вивів бідну тварину в поле до скирти, прив’язав і залишив на волю долі. На диво, вона вижила, і навесні її забрав сусід.
Коли ж зрозумів, що наступні морози стануть для нього останніми, Олексій зібрав нехитрі пожитки в торбу й поїхав до синів. Туди, де колись віддавав усю свою любов і найкращі харчі.
Першим був Андрій. Зустріли батька холодно. Невістка підтискала губи, коли він заходив до кухні, онуки проходили повз, ніби він був прозорим. «Тут не сідай, там не стань, від тебе димом пахне», — ці слова кололи гірше терня. Ночами за стіною він чув, як син із дружиною сперечаються через його присутність.
Не витримавши й тижня, Олексій поїхав до Степана. Але й там історія повторилася, тільки в ще гіршому кольорі. Йому виділили розкладачку в тісному передпокої. Їв він окремо – те, що залишалося після вечері великої родини. Дідусь згадував, як вимочував хлібом соус на тарілках після онуків, приправляючи ту їжу солоними сльозами каяття.
Через два тижні він знову зібрав торбу. Вирішив їхати назад. Нехай краще самотність у холодній хаті на хуторі, ніж таке «синівське милосердя».
До Тернополя він дістався пізно ввечері. Потяг на село мав бути лише вранці. Холод забирався під стару куртку, а серце стискалося від безвиході. І тоді він згадав про Настуню.
– Йшов до її будинку і ноги від страху німіли, – розповідав дідусь Олені, яка вже й сама не стримувала сліз. – Думав: «Хоч би в коридорі дозволила до ранку посидіти». На вокзалі купив булочку, з’їв потайки, щоб не бути їм тягарем, щоб не просити їжі…
Він подзвонив у двері, чекаючи на гнів або ж просто на зачинені двері. Але відчинив малий хлопчик, Ігор. Його очі розширилися від подиву, а потім він на весь дім закричав:
– Мамо! Тату! Дивіться, хто прийшов! Це ж наш дідусь приїхав!
Настуня вибігла в передпокій, на ходу витираючи руки об фартух.
– Тату? Що сталося? Чому ви в таку пору? Ви ж змерзли зовсім! Михайле, став чайник, тато приїхав!
Олексій стояв, притиснувши торбу до грудей, і не міг вимовити ні слова. Його душили сльози.
– Я тобі не тато, Настю… – прохрипів він крізь плач. – Я ж ніколи не був тобі батьком. Я ж тебе…
Вона підійшла, обійняла його – тепло, так само, як колись її мати Ганна.
– Що було – те травою поросло, тату. Я не маю на вас зла. Ви дали мені дім, коли ми з мамою були самі. Ви були поруч. І я щаслива, що ви зараз тут.
Тієї ночі Олексія вперше за багато років оточили справжньою турботою. Михайло допоміг йому помитися, дав свій чистий одяг. Настуня розтирала йому спину мазями, щоб не розболілися старі рани, вдягла у теплі вовняні шкарпетки. Вони вечеряли всі разом. На столі стояло почесне частування, а онуки навперебій розповідали про свої успіхи в школі, горнучись до дідуся, якого майже не знали.
Він залишився в них. Настуня щоранку, йдучи на роботу, заглядала до нього в кімнату, щоб поправити ковдру чи нагадати про сніданок. Ігор брав його з собою на стадіон, з гордістю представляючи друзям: «Це мій дід, він із самого хутора приїхав!».
– П’ять років я вже живу в них, донечко, – закінчив свою розповідь старенький. – Ожив я там. Серце відтануло. Але от тягне сюди… Поклонитися могилі моєї Ганни. Попросити в неї пробачення за те, що не одразу зрозумів її мудрість. Вона ж знала, що любов не ділиться на «своє» і «чуже». Вона просто або є, або її немає.
Злива вщухла так само раптово, як і почалася. Останні краплі виблискували на листі дерев під променями вечірнього сонця, що пробилося крізь хмари. Дідусь підвівся, подякував за чай і гостинність.
– Пора мені. Треба до заходу сонця встигнути на цвинтар. А потім – назад до Настуні. Вона ж чекатиме, хвилюватиметься…
Олена дивилася йому вслід, поки його постать не зникла за поворотом дороги. Вона думала про те, як часто ми шукаємо скарби там, де їх немає, і не помічаємо діамантів, які самі ж відштовхуємо від себе.
Старий Олексій мав рацію: з однієї печі калачі справді бувають різними. Але, мабуть, річ не в печі, а в тому, скільки любові та тепла вкладено в тісто перед тим, як воно потрапить у вогонь життєвих випробувань.
Як ви гадаєте, чи була доброта Настуні результатом того «таємного шепоту» її матері в дитинстві, чи це була її власна перемога над образою, яка могла б зруйнувати її життя?
