Мені стукнуло двадцять сім. Ми зібралися в кафе з однокласниками відзначити десятиліття нашого випуску. Всі дівчатка з класу обзавелися сім’ями і дітьми. Всі, крім мене.
Кожна розповідала про свою дитину. А мені сказати було нічого. Звісно, новоспечені матусі не втрималися і поцікавилися коли я, нарешті, дозрію для сім’ї, адже роки йдуть.
Цю ж тему часто піднімали мої родичі. Батьки хотіли онуків. А у мене навіть хлопця не було. Мамина подруга раз у раз намагалася звести мене з ким-небудь. Від підвищеної уваги аж тіпало. Зосередилися б краще на своїх проблемах.
Але приховувати не буду: усвідомлення, що мої знайомі однолітки в більшості своїй при дітях і чоловіках напружувало. Внутрішній голос нагадував: «Тобі скоро тридцять… Пора… Одна залишишся…»
Як на зло нормальні хлопці не попадалися. Мама підливала масла в вогонь, примовляла: «Ось! Дообираєшся! Олексій який хороший був. Але ж ні, ти і йому відмовила. А він одружився. Я недавно зустріла його, з машини виходив… Виглядає непогано, машина велика така!»
Це вона зараз так заговорила. А коли цей самий Олексій почав до мене клинки аідбивати, мама співала іншу пісню. Радила придивитися до інших хлопців. Бо, бачите, у Олексія батьки біднуваті.
Я не звинувачую своїх предків. Хоча вони внесли свою лепту в моє особисте життя, але все-таки у мене своя голова на плечах є. Мені й самій хочеться вже няньчити малюків, готувати вечерю для коханого, облаштовувати з ним наше гніздечко.
Іноді я буваю в магазині товарів для дому. Там звертаю увагу на сімейні парочки з діточками і заздрю їм. Це ж так класно гуляти по магазинчиках, вибираючи посуд, постіль, навіть йоржик для туалету. Адже головне робити це разом!
В один прекрасний день у нас на роботі з’явився новий співробітник. Михайло. Він був старший за мене на кілька років і завдяки щасливому випадку був неодружений.
Міша сподобався як зовні так і характером, нічого такий. На новорічному корпоративі нам вдалося поспілкуватися і пізнати один одного краще А незабаром у нас зав’язалися стосунки.
Правда, в офісі ми домовилися поводитися стримано і мовчати.
Коли мої батьки дізналися про Мішу ледь не танцювали від захвату. Мама, як завжди, побігла вперед батька в пекло і зажадала запросити хлопця в гості, щоб познайомитися. Я ж боялася злякати Михайла і цей момент всіляко відтягувала.
Через рік ми з ним почали жити разом в моїй крихітній студії. Ще через півроку я поставила умову: або ми одружуємося, або розходимося. Не хотілося даремно витрачати час. Мишко погодився стати моїм чоловіком.
Я, звичайно, не так це все уявляла. Розраховувала на каблучку і величезний букет квітів, мурашки, можливо навіть сльози радості. Але Михайло і не думав морочитися, так і сидів собі. Натяки на обручку не працювали, довелося випрошувати безпосередньо. Якби я не проявила ініціативу, ніякого весілля не було б. Ми його і самі не особливо хотіли, думали розписатися і все. Але батько з матір’ю наполягли на святкуванні.
«Перед рідними незручно буде. Треба зробити по-людськи, а не абияк. Так не робиться», – говорили вони.
Гуляти так гуляти! Ми з Мішею одружилися. А після взяли в іпотеку двокімнатну квартиру, все ж якщо у нас з’являться діти в крихітній студії буде занадто тісно. Почали робити ремонт. І тут почалося… Суперечки, сварки.
Заледве ремонт закінчили, але легше не стало. Далі почався побут, кожен гнув свою лінію, проявляв характер. А незабаром ми і зовсім вирішили розлучитися. Виявилося, що Михайло і я різні люди.
Я поспішила під вінець і навіть не встигла як слід пізнати свого нареченого. Взагалі вважаю, що у всій цій історії винна сама: велася на думки оточуючих, особливо своїх батьків. Так, вони бажають мені тільки добра. Так, на все свій час. Але це не означає, що треба виходити за першого зустрічного.
От тепер гадаю, що можна було всього цього уникнути. Ну сама і сама, що тут такого? Квартира є( добре, що хоч розуму вистачило не продавати), робота є, а своє щастя я ще знайду. Хіба не так?
Фото ілюстративне.
