fbpx
Дозвілля
Коли мені виповнилося двадцять сім, батьківська турбота так мене втомила, що я остаточно зрозуміла: треба терміново обзаводитися власним житлом. Бабусь або тіточок, які могли б залишити мені у спадок квартиру, на жаль, не було, а значить, вихід один: купувати. Як може купити квартиру менеджер середньої ланки з середньою ж зарплатою? Правильно: взяти позику

Своїх батьків я люблю. Вони у мене хороші, добрі і дбайливі. Навіть занадто турботливі! «Катюшо, одягни шапку, сьогодні прохолодно», – тривожиться мама. «Кошеня, не читай лежачи: очі зіпсуєш!» – переживає тато. У дитинстві я ставилася до цього, як до належного, але подорослішавши… Постійно чуючи: «Сонечко, не затримуйся після роботи: вечорами на вулицях стільки всяких ходить!» або «Катрусю, кава на ніч шкідлива, випий краще молочка з медом…», я часом тихо злилася.

Коли мені виповнилося двадцять сім, батьківська турбота так мене втомила, що я остаточно зрозуміла: треба терміново обзаводитися власним житлом. Бабусь або тіточок, які могли б залишити мені у спадок квартиру, на жаль, не було, а значить, вихід один: купувати. Як може купити квартиру менеджер середньої ланки з середньою ж зарплатою? Правильно: взяти позику. І я, недовго думаючи, вирішила влізти в фінансову авантюру. Але перед тим як відправитися в банк, поставила батьків до відома:

– Мамо, тату, я вже доросла і хочу жити одна.

– Як же ти без нас? – сплеснула руками мама.

– А чому ж тобі з нами погано? – засмутився тато.

– Мені з вами добре, але так я ніколи не влаштую особисте життя.

Аргумент спрацював, і мої дорогі батьки, змахнувши скупу сльозу, дали своє батьківське благословення. Спочатку я планувала купити однокімнатну квартиру, а потім подумала і вирішила замахнутися на «двушку». Різниця в ціні не надто велика, зате, якщо особисте життя і справді складеться, з другої кімнати можна зробити дитячу…

Мені пощастило! Знайшла чудову, хоча і невелику по метражу, квартирку в старому зеленому районі. Господарі їхали в інше місто і продали її разом з меблями. Ремонт цілком свіжий, хороша сантехніка, два чарівних балкончики. Словом, в’їжджай і живи! Ну, в’їхала і почала жити. Ейфорія тривала приблизно місяця. А потім я зрозуміла, що на жалюгідні крихти, що залишаються від зарплати після погашення кредиту, вижити неможливо. Тобто, можливо, але дуже важко. На найнагальніші потреби ледь вистачало.

Особливо гостро я відчула свою фінансову ущербність, коли зустріла на вулиці колишню однокласницю Маринку, і та, видавши обов’язкову дозу обіймів і поцілунків, потягла мене в піцерію. А у мене на їжу в день відведено сто двадцять гривень. І ні копійки більше. Якщо витрачу зараз чотириста, то на три дні доведеться покласти зуби на полицю! Маринка і в школі була прониклива, а з роками, видно, у неї розвинувся дар передбачення. Наче думки мої прочитала.

– З грошима туго? Пішли-пішли, я сьогодні гонорар отримала, так що пригощаю!

– Чи не вигадуй, – з фальшивою безтурботністю заперечила я. – Підемо, але платимо навпіл.

– Я ж кажу: гонорар отримала. Причому той, на який вже не розраховувала. Так що гуляємо, подруго!

Після двох келихів я розслабилася:

– Слухай, Марино, а як ти здогадалася, що у мене з грошима туго?

– Тому що знаю тебе як облуплену. Якби нормально було, ти мене вже в якесь кафе тягнула. Раз не потягнула, значить, тимчасовий криза.

– Боюся, що постійна, – зітхнула я. – Принаймні, років на п’ятнадцять.

– Напевно, квартиру в кредит купила? – припустила подруга.

– В яблучко! Вирішила відразу двокімнатну. А тепер… – я гірко махнула рукою. – Тепер навіть спідниць не ношу: на колготки грошей не напасешся.

– А чому б тобі не взяти квартиранта? На колготки та інші дівчачі радості точно заробиш.

– Знаєш, мені якось це раніше в голову не приходило, – зізналася я. – А це ідея! Візьму якусь студентку… Тільки знаєш, все одно страшнувато в квартиру чужу людину пускати. Хіба мало пройдисвітів!

– До речі, моєму двоюрідному братові запропонували роботу в Києві. Думаю, він із задоволенням орендував би у тебе кімнату.

– З абсолютно незнайомим чоловіком під одним дахом? – задумливо протягнула я. – Ну не знаю…

– Познайомитеся, і стане знайомим! Те, що він не пройдисвіт, я тобі стовідсоткову гарантію даю. Зрештою, в квартиранта що головне?

– Що? – луною відгукнулася я.

– Щоб майно не псував і орендну плату вчасно вносив! А тут я за Макса головою ручаюсь.

– А він… старий? – для чогось поцікавилася я.

– Ти що, варити його збираєшся? – хмикнула Маринка. – Він ідеальний. Ну, вирішуй!

Я думала, напевно, хвилини дві, потім кивнула:

– Гаразд, дзвони своєму ідеальному квартиранту. Скажи, я готова здати йому кімнату… доларів за двісті, наприклад.

– За триста! Братик – висококласний програміст, зарплата у нього хороша, так що не збідніє.

Через тиждень в моїй квартирі з’явився Макс – мовчазний тридцятип’ятирічний хлопець, трохи не від світу цього, як багато програмістів. Однак, навіть перебуваючи на своїй хвилі, він не забував мити за собою посуд і вимикати світло. Ще один плюс: додому він приходив тільки переночувати. Словом, мрія, а не квартирант!
Спочатку мене зовсім не цікавило його життя, а потім… Все-таки під одним дахом живемо, значить, не зовсім чужі люди. Харчувався Макс абияк: китайська локшина і бутерброди. Я себе теж делікатесами не пестила, але суп або борщ завжди був. Позначалося мамине виховання. Мені не хотілося, щоб мій ідеальний квартирант заробив проблеми, тому почала пропонувати йому повечеряти разом. Він не відмовлявся, але почав купувати продукти в «загальний казан». Коли я почала підхоплювати в прання його брудні речі (що мені, важко зайвий светр або футболку в пральну машину закинути?), Макс почав постійно виносити сміття. Маяковський якось написав: «Човен кохання розбився об побут…». У нас з Максом все вийшло, навпаки: зі спільного побуту виросло почуття. Воно росло так повільно, що ми обоє нічого не помічали. А потім Макс взяв відпустку і вирішив з’їздити додому.

– Відпочинеш від мене три тижні… – сказав він, складаючи речі в сумку.

– Відпочину, так, – кивнула я. – Ці штани вниз не клади, помнуться… Дай сорочку сама покладу.

Здогадувалася, що буду сумувати за Максом, але не уявляла, що наскільки! Навіть апетит втратила і за десять днів схудла на три кіло. А на одинадцятий Макс, раптом повернувся.

– Що-небудь трапилося? – злякалася я.

– Просто… додому потягнуло.

– Я з завтрашнього дня у відпустці, – повідомила, щосили намагаючись приховати свій захват.

– А у мене ще десять днів залишилося. Давай махнемо куди-небудь!

– Тебе ж додому потягнуло!

– До тебе мене потягнуло! І тягне. Зі страшною силою!

Я заглянула йому в очі. Ні, не бреше! Адже ось воно як …

Сьогодні ми з Максом закінчили ремонт в маленькій кімнаті. Обклеїли її новими шпалерами – різнокольорові вітрильники по блакитному фону. По-моєму, чудові шпалери, особливо якщо врахувати, що це дитяча для хлопчика!

Фото ілюстративне.