Коли Марія вишивала, собака зручно вмощувався біля її ніг, жінка розповідала йому все, що у неї було на серці. Про те, як багато вони з чоловіком пережили. У собаки був такий вдумливий погляд, завжди уважно слухав, неначе усе розумів.

Михайло з Марією побудували хату, облаштували невелике подвір’я. Обоє працювали, не покладаючи рук. Усе робили самі, усе – своїми силами. Доглядали за хатою, у городі посадили квіти, у саду – яблуні та вишні. Марія вдень поралася по господарству, доглядала за годувальницею сім’ї – коровою Ласкою. Нею подружжя дуже дорожило. А ввечері жінка сідала біля вікна вишивати. Усе пережите виливалося кольоровими хрестиками на полотні. Коли вишивала, на серці ставало спокійно.

Михайло то майстрував щось біля хати, то уже дорослим дітям допомагав, то сусідам. У селі всі просили у нього допомоги, бо він був столяром від Бога. Увесь в роботі, завжди зайнятий.

Того холодного листопадового вечора мокрий сніг з дощем падав безперестанку. Михайло порався ще біля корови, налив котові теплого молока і прийшов до хати.
Розтопив дровами піч і уже збирався спати. Несподівано почув біля хвіртки якийсь дивний шум. Ох і не хотілося вже виходити надвір, там так холодно, але одягнувся взяв ліхтар і вийшов на подвір’я. Мокрий, густий сніг ліпив у очі. Було дуже сиро.

Чоловік підійшов до хвіртки і почув скавчання. Побачив біля брами злякане цуценя. Воно усе тремтіло. Очі у собаки були дуже сумними. Михайло підійшов ближче, узяв цуценя на руки. Воно так міцно притулилося до чоловіка, відчуло тепло людських рук.

– Бідненький, ти ж зовсім замерз. Ходімо до хати!

Михайло подумав, що то, мабуть, чийсь сусідський собака і він просто заблукав темряві, бо ще дуже малий. Нехай цуценя переночує, а зранку буде видно, що робити далі. Постелив соломи у сінях, налив молока. Собака трішки хлепнув, скрутився калачиком, зігрівся нарешті – і заснув. Наступного ранку Михайло показав Марії собаку.

– Знайомся, це наш нічний гість.

– Але у нас ніколи не було собаки, чи впораємося з ним, чи прогодуємо? У нас уже Ласка і кішка…

– Не хвилюйся, собака напевно загубився, сьогодні знайду його господаря.

Собака тим часом підбіг до Марії і почав леститися, облизувати руки, ніби давно знав господиню.

– Ах ти ж підлабузник, – лагідно сказала Марія. То що залишимося сьогодні на господарстві?

Михайло обходив усе село, описував собаку, але ніхто не знав, звідки собака та чий він. Втомлений чоловік повернувся додому. Уже здогадувався, що хтось із заїжджих просто залишив цуценя, бо в селі ніхто про собаку не чув.

– Ну що ж, поки собаці прийдеться залишитися у нас, – сказав до Марії.

Собаку назвали Дунаєм. Це відповідало його характеру. Пес був дуже наполегливим і сміливим. Дунай швидко виростав, Михайло змайстрував для нього простору буду. І з часом собака став рідним.

Однієї серпневої ночі господарі міцно спали. Михайло почув сильний гавкіт Дуная. Чоловік зірвався і швидко одягнувся. Собака бився об двері, гавкав, був дуже неспокійним. Михайло взувся і вибіг на подвір’я. Дунай показував, щоби чоловік йшов за ним. Собака повів Михайла до дверей сараю. Чоловік побачив дим і швидко зрозумів, що Ласка в небезпеці. Він відчинив двері, увесь хлів був у диму. Михайло кинувся рятувати Ласку, полум’я ще не встигло добратися до корови. Чоловік врятував Ласку, а тоді покликав на допомогу сусідів і спільними зусиллями полум’я погасили.

Наступного дня у Михайла було багато роботи, а Дунай усе спостерігав за процесом, ніби хотів допомогти. Чоловік відновлював сарай після нічної пригоди – і згодом Ласка повернулася у відремонтований хлів.

Господарі дякували Дунаю за те, що врятував їхню годувальницю.

– Як добре, що ти сам вибрав нас. Що би ми без тебе робили? – повторювала Марія, наливаючи свіжого молока у глечик.

А розумний собака все слухав і так проникливо дивився у очі. Наче завжди був вдячним за те, що господарі подарували йому дім і сім’ю.

Галина Андрусів