Коли Гриша приїхав і попросив 30 000 гривень, я зрозуміла, що моя пенсія перетворилася на його банківський рахунок, а я – на заручницю його безвідповідальності. Його обіцянки “повернути до завтра” давно стали порожнім звуком, але як сказати рішуче “ні” власній дитині, яка дивиться на тебе з такою вимогливістю? Я мусила знайти вихід
Моє життя завжди було схожим на пряму стежку, без надто великих злетів чи падінь. Чоловік, робота вчительки, єдина дитина – син Григорій.
Я вірила, що все роблю правильно: вкладаю душу, дарую тепло, а найголовніше – закладаю міцний фундамент для його майбутнього. Коли він був маленьким, я тішилася кожній його посмішці, пишалася шкільними успіхами. Я була впевнена: моя старість буде спокійною, наповненою радістю від спілкування з онуками та тихих вечорів за улюбленою книгою.
Але реальність, як це часто буває, внесла свої корективи. Тепер мені шістдесят чотири, і замість заслуженого відпочинку я живу у постійній напрузі, перераховуючи кожну копійку і щодня чекаючи дзвінка від сина, який став для мене джерелом безкінечних тривог і фінансових вимог.
Якось моя колега по роботі, Оля, якою я завжди захоплювалася за її оптимізм, сказала мені: “Оксано, ти занадто м’яка з ним. Треба вчити їх жити самостійно”.
Тоді я лише відмахнулася. Як можна відмовити рідній дитині? Навіть коли Гриша вперше попросив у мене значну суму, пообіцявши “віддати наступного тижня”, моє материнське серце не змогло сказати “ні”. Тоді він купував якусь “дуже вигідну” техніку для перепродажу.
Я віддала йому всі свої заощадження, відкладені на ремонт кухні, близько $25$ тисяч гривень. Звісно, гроші не повернулися. З того часу минуло вже більше десяти років, а “тимчасові труднощі” сина стали нашою спільною, хронічною проблемою.
Після мого виходу на пенсію ситуація загострилася до межі. Раніше, коли я працювала, мала змогу підробляти репетиторством. Тепер мій основний дохід – пенсія, яка ледь перевищує $8000$ гривень. З них більша частина йде на комунальні платежі, ліки та найнеобхідніше.
Я завжди економила на собі, але раніше це було виправдано: ми з чоловіком прагнули купити синові окрему квартиру, щоб він мав свій простір. Чоловік, царство йому небесне, не дожив до цього моменту, але ми встигли оформити двокімнатну квартиру на Гришу, ще коли він закінчив університет.
Це був наш найбільший подарунок, наша інвестиція у його спокійне життя. Я думала, що, маючи свій кут і диплом економіста, він точно стане на ноги.
Я була такою наївною.
Квартира не стала гарантом його самостійності, а перетворилася на таку собі “точку збору” для його друзів. Гриша ніколи не тримався за роботу. Він починав, захоплювався і так само швидко кидав, кажучи, що “робота не для нього” або “начальник не оцінив його генія”.
А потім розпочиналися регулярні “прохання”. Спочатку це були дрібниці: “Мамо, позич 500 гривень на бензин”, “Треба скинутися на подарунок другу, дай 1000”. Я давала, відчуваючи всередині неприємний холодок. Згодом суми зростали.
Одного разу він приїхав до мене з серйозним обличчям. Це було приблизно пів року тому.
– Мамо, є проблема. Дуже велика.
Я одразу зрозуміла – щось серйозне, адже він так ніколи не говорив.
– Що сталося, Гришо? – я відчула, як затремтіли руки.
– Я позичив велику суму. Ну, знаєш, на інвестиції. І прогорів. Треба віддати 30 тисяч до завтра. Інакше будуть проблеми.
Я отетеріла. Це була сума, яку я навіть не могла уявити.
– Гришо, звідки у мене такі гроші? Ти ж знаєш, я на пенсії.
– Мамо, ти ж завжди казала, що маєш “заначку”. Ти ж можеш взяти кредит. Це ж терміново! Я тобі все віддам, клянуся.
Його слова про кредит мене просто дивували. Я все життя уникала боргів, жила по коштах.
– Який кредит, сину? Мені вже не дадуть. І “заначка” – це мій похоронний фонд, якщо чесно.
Він почав тиснути на жалість, розповідати про “злих людей”, які “ламають життя”. Я знала, що він перебільшує, але страх за нього був сильніший за здоровий глузд. Зрештою, я зняла зі свого депозиту 10 тисяч – усе, що мала на чорний день – і віддала йому. Решту він, нібито, “домовився” сам.
Цей випадок став переломним. Тепер він відчував, що може приїхати і вимагати гроші, як щось належне. Він приходив майже щотижня.
– Мамо, потрібна десятка на комуналку.
– Треба “закинути” в новий проєкт, дай 2000. Це швидко окупиться.
Коли я одного разу наважилася сказати: “Сину, я не можу більше. Мені самій не вистачає”, він реагував дуже неприємно.
– Ти не хочеш мені допомогти! Ти ж моя мати! Я ж не прошу на якісь розваги, а на життя! – кричав він, стукаючи кулаком по столу.
Його звинувачення різали, як ножі. Я відчувала себе найгіршою матір’ю у світі. Я почала віддалятись від друзів, бо соромилася свого життя. Моя мила Оля якось зайшла до мене, і побачивши мої порожні очі, прямо запитала:
– Оксано, що відбувається? Ти схудла.
Я довго пручалася, але зрештою розповіла їй про Гришу. Вона слухала уважно, а потім сказала те, що я сама боялася собі визнати.
– Він тобою маніпулює, Оксано. Це – погано. Ти його виростила, дала освіту, квартиру. Ти свій материнський обов’язок виконала на сто відсотків. А він перетворив твою старість на випробування.
– Але ж він мій син…
– І що? – рішуче сказала Оля. – Якщо він дорослий, він повинен відповідати за себе. Ти маєш перестати давати йому гроші. Зовсім.
Мені було страшно. Що він зробить? Припинить спілкуватися? Зіпсує стосунки остаточно? Але ж хіба це стосунки, коли він приходить лише за грошима?
Я вирішила спробувати. Наступного разу, коли Гриша прийшов і попросив 7000 гривень на, як він висловився, “дуже потрібний курс з програмування”, я вдихнула і промовила:
– Сину, я більше не дам тобі грошей. Зовсім.
Він засміявся, думаючи, що я жартую.
– Мамо, не сміши. Я ж серйозно.
– І я серйозно. У мене немає. І навіть якщо були б, я б їх не дала. Я втомилася жити в страху, що ти прийдеш і знову забереш мою пенсію. Ти доросла людина. Шукай роботу.
Його обличчя змінилося. Посмішка зникла, з’явилося гнівне вираження.
– Значить, ти від мене відмовляєшся?! Ти не хочеш, щоб я став успішним?!
– Я хочу, щоб ти став самостійним.
Він довго вигукував, звинувачував мене в егоїзмі, згадував, як я “завжди економила на ньому в дитинстві” (хоча це була неправда). Зрештою, він грюкнув дверима і пішов. Телефон мовчав цілий тиждень. Я не спала ночами, але я трималася. Я знала, що якщо здамся, все повернеться на круги своя.
Через тиждень він подзвонив.
– Мамо, я просто хотів тебе запитати. Як ти?
Я ледь не заплакала від полегшення.
– Добре, Гришо. А ти?
– Я знайшов тимчасову роботу. Кур’єром. Грошей поки що небагато, але є.
Це був маленький, але все ж таки промінь надії. Я розумію, що це лише початок довгого шляху. Його проблема в тому, що він не вміє справлятися з труднощами і завжди шукає легкий шлях, а я, як мати, створила йому цей легкий шлях. Моя боротьба за свою фінансову свободу, за свою спокійну старість, триває. Я не знаю, чи зможе він змінитися, чи знову повернеться до своїх вимог, але я більше не буду його фінансовою подушкою. Я мушу навчитися ставити себе на перше місце.
Я тепер щодня повторюю собі слова Олі: “Ти йому не належиш. Ти сама по собі цінність”.
А як би ви вчинили на моєму місці, коли материнський інстинкт і здоровий глузд вступають у такий конфлікт?
