Коли донька сказала, що Вадим витратив її премію в 8500 гривень на ігровий комп’ютер, я лише посміхнулася — він завжди був ледарем. Але коли наступного дня він попросив у мене в борг гроші на дитячі ліки, я зрозуміла, що його безвідповідальність перейшла всі межі
Я — звичайна жінка, яка все життя працювала, виховувала дітей, намагалася дати їм усе найкраще. Мій дім завжди був повною чашею, а я вірила, що і мої діти матимуть таке ж щастя. Особливо моя донечка Алла.
Вона — моя гордість, розумниця, красуня. Я мріяла, що вона знайде гідного чоловіка, опору, який дбатиме про неї та їхню сім’ю. Але, здається, Всесвіт вирішив інакше. Її чоловік, мій зять Вадим — це мій постійний головний біль і розчарування. Я не розумію, де вона мала очі, коли виходила за нього. Він — невдаха, ледар, який живе за рахунок моєї дитини і не робить нічого, щоб забезпечити їхнє майбутнє.
— Мамо, припини! Ти знову починаєш, — голос Алли був на межі зриву, але вона трималася, стискаючи телефонну слухавку.
— Що “знову починаю”, Алло? Я говорю правду, а правда коле очі. Він цілий день лежить на дивані і дивиться свій той футбол! У квартирі безлад, дитина сама по собі, а ти після роботи ледве ноги тягнеш! — я відчувала, як у мені закипає обурення, і говорила голосніше, ніж хотіла.
— Він шукає роботу, просто зараз важко знайти щось хороше, — Алла намагалася його захищати, але її тон не був переконливим.
— Шукає?! Два місяці шукає? Два місяці “шукає” на тому ж дивані! Ти ж знаєш, що він міг піти на будівництво, міг піти водієм, та хоч кур’єром! Але ні, пан “бізнесмен” чекає “високої посади” і “великих грошей”! А поки ти платиш за все, і за його примхи теж! Ти його утримуєш, а він тебе зневажає!
— Це не твоя справа, мамо! Це наше життя! Ми самі розберемося!
— А моя справа, бо це МОЯ квартира, в якій ви живете! І моя справа, бо це МОЯ донька, яку він заганяє! Ти втратила всяку повагу до себе! Чому ти дозволяєш йому так поводитися?!
Я й досі пам’ятаю той день, коли Алла вперше привела Вадима до нас. Це було п’ять років тому. Він справив тоді двояке враження. З одного боку — високий, нібито ввічливий, багато говорив про свої “бізнес-плани” та “стартапи”. З іншого — якось надто впевнено тримався, а його погляд був порожнім. Він весь вечір розповідав, що незабаром відкриє велику фірму, що заробить мільйони, і що Аллі не доведеться працювати. Мій чоловік, Ігор, одразу запідозрив щось недобре.
— Він мені не подобається, — сказав Ігор того вечора, коли ми залишилися самі.
— Чому? Він такий амбітний, — відповіла я, хоча сама відчувала якесь легке занепокоєння.
— Амбіції без праці — це порожній звук. Він занадто багато говорить, і занадто мало конкретики. Відчуваю, що він з тих, хто вміє лише “пускати пил в очі”, — Ігор, як завжди, виявився правий.
Алла, звісно, була закохана. Її не цікавили мої чи батькові застереження. Вона бачила в ньому “великий потенціал” і “справжнього чоловіка”.
Вони зустрічалися близько року, а потім вирішили одружитися. Я пропонувала почекати, пожити разом, перевірити стосунки, але Алла була непохитна. Весілля, звісно, оплатили ми. Вадим навіть не спробував знайти гроші на хоча б частину витрат. Він сказав:
“Моя майбутня дружина заслуговує на найкраще свято, а зараз у мене всі кошти вкладені в проєкт”. Я тоді вже почала розуміти, що це за “проєкт”.
Через півтора року після весілля у них народилася донька, наша онука Полінка. Це було велике щастя. Я допомагала Аллі як могла: і грошима, і речами, і доглядом за дитиною. І ось тут “потенціал” Вадима почав розкриватися на повну.
Його “бізнес-плани” провалилися, не встигнувши початися. Він спробував відкрити невеличкий інтернет-магазин, але це швидко заглохло. Потім він сидів удома, нарікаючи на “несправедливий світ” і “конкурентів”. Я запропонувала йому роботу на фірмі мого брата — просту, але стабільну, з нормальним графіком і зарплатою.
— Я не для того п’ять років навчався на менеджера, щоб носити ящики! — гордовито заявив він.
— А для чого ж ти навчався, Вадиме? Щоб сидіти на шиї у дружини, яка ледве встигає працювати і доглядати дитину? — запитала я, ледь стримуючись.
— Ви не розумієте, це тимчасово. У мене є ідея, ось-ось я отримаю інвестиції. Ви не вірите в мене! — він образився і пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима.
Інвестиції так і не прийшли. Алі довелося вийти на роботу раніше, ніж планувалося, бо грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше. Наша квартира, де вони жили, була її подарунком від нас з Ігорем. Вадим не вклав у неї ані копійки.
З часом ситуація тільки погіршувалася. Він міг спати до обіду, поки Алла працювала. Полінка потребувала уваги, але він, здавалося, не помічав ні дружини, ні дитини. Одного разу я прийшла до них, щоб допомогти Аллі з прибиранням і приготуванням їжі. Це було два роки тому.
Я зайшла на кухню і побачила, що раковина забита брудним посудом, а на підлозі — крихти і розлитий сік. Полінка сиділа в кутку і тихенько гралася старими іграшками, а Вадим лежав на дивані, втупившись у телевізор, де йшов матч.
— Вадиме, ти міг би хоч посуд помити? Алла ж тільки-но прийшла з роботи, — звернулася я до нього якомога спокійніше.
Він ледь підвів голову, не відриваючи погляду від екрана.
— Я зараз зайнятий. Напружений момент у грі. І взагалі, я ж не жінка, щоб посуд мити. Це її обов’язок.
Мене це так обурило, що я ледь не розірвала його на місці.
— Її обов’язок?! А твій обов’язок який? Глядач? Заробляти гроші — це твій обов’язок! Утримувати сім’ю! Ти — чоловік!
— Я заробляю, як можу. Просто зараз не мій час, — відповів він, махнувши рукою, і знову зосередився на екрані.
Тоді я зрозуміла, що з ним розмовляти безглуздо. Він не відчуває провини, не відчуває сорому. Він просто живе у своєму світі, де йому всі винні.
Після того випадку наші стосунки стали ще більш напруженими. Я намагалася говорити з Аллою, пояснювати їй, що вона заслуговує на краще, що він її просто використовує.
— Мамо, я його люблю, — завжди говорила вона, і це було найстрашніше. Любов засліпила її.
— Любиш? А ти бачиш, як він до тебе ставиться? Він тебе не цінує! Він не поважає твою працю! Він навіть дитиною не займається! Хто відводить Полінку в садочок? Хто робить покупки? Хто ремонтує зламаний кран? Ти! А де він?
— Він шукає себе. Йому потрібна підтримка, — захищала вона його.
— Підтримка? А кому потрібна твоя підтримка? Ти коли востаннє була в перукаря? Коли ти купувала собі нове взуття? Ти вся виснажена! Тобі потрібен чоловік-опора, а не дитина, за якою потрібно доглядати!
Це була безкінечна суперечка, яка щоразу закінчувалася сльозами Алли. Вона обіцяла мені, що поговорить з ним, що “все зміниться”, але нічого не змінювалося.
Нещодавно ситуація загострилася до межі. Вадим знайшов роботу — таксистом. Я вже подумала: “Слава Богу, хоч щось!”. Але мої радощі були передчасними. Він працював нерегулярно, часто відмовлявся від замовлень, казав, що “втомився” або “не хоче кататися по заторах”. Зарплату приносив мізерну, а то й взагалі нічого.
Одного разу Алла приїхала до мене в неділю. На обличчі втома, руки в мозолях. Я запитала, що сталося.
— Вадим попросив мене допомогти йому в гаражі. Там потрібно було пофарбувати старі стелажі. Я цілий день там, — зітхнула вона.
— А він де був? — я вже знала відповідь, але запитала.
— Він приїхав, подивився і сказав, що в нього “болить голова”, і він не може працювати з запахом фарби. Поїхав додому відпочивати.
Це стало останньою краплею для мене. Я зателефонувала йому. Звісно, він кинув слухавку.
Тоді я пішла до них. Узяла з собою Ігоря. Ми зайшли до квартири. Вадим, як завжди, лежав. Ігор був спокійніший за мене.
— Вадиме, сідай. Поговоримо, — сказав Ігор.
Вадим неохоче підвівся.
— Що трапилося?
— Трапилося те, що ти не виконуєш своїх обов’язків. Ти не чоловік для моєї доньки, а тягар. Ти живеш у нашій квартирі, не заробляєш грошей, а тепер ще й змушуєш свою дружину, матір твоєї дитини, працювати в гаражі, бо в тебе “голова болить”, — тон Ігоря був твердий, без крику, але з відчутною силою.
— Я шукаю кращі варіанти! — він знову почав свій старий запис.
— Кращі варіанти не шукають, лежачи на дивані. Кращі варіанти — це коли ти встаєш і працюєш. Ти міг би почати з простого, а потім піднятися вище. Але ти волієш, щоб твоя дружина тебе утримувала. Це не по-чоловічому.
Вадим мовчав. Його обличчя почервоніло, але він не сказав ні слова, бо знав, що ми праві. Ігор поклав на стіл великий конверт.
— Тут сума, якої вистачить на три місяці оренди. Ігор подивився на нього прямо.
— У тебе є три місяці, щоб знайти роботу і почати самостійне життя, без допомоги Алли. За три місяці ти або стаєш чоловіком, або йдеш з життя моєї доньки. Ти виїжджаєш з цієї квартири, і ви починаєте жити окремо.
Вадим схопився, почав кричати, що ми руйнуємо його сім’ю, що ми його виганяємо. Але ми з Ігорем стояли на своєму.
— Ми не руйнуємо, ми рятуємо Аллу і Полінку від життя в бідності з чоловіком, який не хоче нічого робити, — сказала я.
Алла стояла поруч, бліда, і мовчала. Вона вперше не захищала його. Ймовірно, вона втомилася і все зрозуміла.
Зараз минуло два тижні. Вадим, здається, злякався. Він почав активно шукати роботу, навіть влаштувався на кур’єра, щоб мати хоч якісь гроші. Він став більше допомагати Аллі по дому і проводити час з донькою. Але це все виглядає так, ніби він робить це з примусу, а не від щирого бажання.
Я не знаю, що буде далі. Чи вистачить його надовго? Чи справді він зміниться, чи це просто тимчасова маска, щоб не втратити “тепле місце”?
Я сподіваюся на найкраще для моєї доньки, але мій материнський інстинкт говорить, що це кінець. Я не вірю в його щирість. Як ви гадаєте, чи є в цієї пари шанс на щасливе майбутнє, якщо чоловік починає змінюватися лише під тиском, а не з любові до дружини та дитини?
