Усе життя Корнія було якимось безпросвітно божевільним. Він ні на секунду не шкодував ні про що. Злиденне дитинство. Босоніж, разом з сусідніми хлопчаками, вони обносили сади й городи, здавали все покрадене за копійки баригам, а на ті гроші купували солодощі. А трохи згодом обносили вже зовсім інше.
А коли попереду замаячило місцем позбавлення волі, перекваліфікувалися — самі стали ринковими баригами. Потім армія, вільнолюбний характер і, як наслідок, гаряча точка. Там Корній зрозумів: є люди, а є нелюди. І що на світі існує дружба, дружба з великої літери.
Потім було ще багато всього — і доброго, і поганого. Корній приймав усе. Вважав, що коли так, то так треба.
Треба було, аби розчарувався в коханні. Треба було, аби втратив друга. У коханні розчарувався. Є в цьому свої плюси. З тих самих пір він знав — жінкам вірити не можна. Всі вони гадюки. Хто більша, хто менша. І якщо вони потрібні інколи поруч, то в душі їм місця виділяти не варто. Друга втратив. Плюсів у цьому не було. Хіба що один — став міцніше цінувати справжніх людей.
З другом, звісно, вийшло якось неправильно. Він намагався допомогти, коли Мишко залишився без ноги. У них тоді нічого не було. А потім Корній дуже швидко став на ноги, відшукав Мишка. Той спершу не хотів зустрічатися, але потім все ж погодився.
Корній спершу друга не впізнав. Худий, погляд згаслий. Видно, що пити став. Вони довго розмовляли, а вкінці Мишка сказав:
— Корнію, ти знаєш, що ти мені дорожчий за всіх. Я дуже ціную те, що між нами було, і те, що є. Але ні грошей, ні якоїсь іншої допомоги не прийму від тебе. Не хочу, аби на цьому все добре між нами закінчилося. Ніколи не зможуть бути друзями ті люди, між якими якісь грошові відносини. Ні. І крапка. Давай так. Якщо в мене вийде виповзти з цього, я сам знайду тебе.
Корній надто добре знав Мишка і розумів: якщо почати діяти в обхід або через родичів, Мишко просто зненавидить його.
З тих пір минуло не одне літо. Мишко так і не дав знати про себе.
Корній пару разів їздив туди, де він жив, але того дому вже не було. Знесли.
Зараз Корній перебував у легкому замішанні. Аніяк не міг знайти доброго знаку в тому, що так раптом опинився на лікарняному ліжку, та ще й у зовсім незнайомому місті. Був у відрядженні, саме тут дав про себе знати його спосіб життя. Їжа похапцем, частіше ввечері, та ще й уночі, і всі страви – то ресторанні, заморські. Раптом відкрилася виразка шлунка, і буквально за дві години так скрутило, що ще через дві він уже лежав на операційному столі.
Оговтався зовсім недавно. До нього підійшов лікар, сказав, що операція пройшла добре, і скоро він бігатиме як молодий.
— Не хвилюйтеся, будь ласка. До вашої VIP-палати прикріплено окрему доглядальницю вдень і окрему санітарку вночі. Варто тільки натиснути на цю кнопочку, і до вас одразу підійдуть.
— Ясно. А коли мені можна буде перебратися до лікарні мого міста?
— Поки що це неможливо. Хоч операція і пройшла штатно, але це була операція велика, складна, тому я навіть ні під які розписки вас не відпущу. Ви розумієте, скільки кілометрів доведеться трястися в машині? А не дай Боже, якесь різке гальмування…
Відчувати себе безпорадним, залежним від інших — таке собі задоволення. Тим більше для Корнія, який ніколи таким не був. Лежати цілими днями, з усілякими трубочками — це бісило, принижувало, просто давило.
— Перепрошую, можна?
Корній подивився на струнку молоду жінку, а може, й не молоду. Безлика якась, ніби туга або нудьга все її обличчя вкрила.
— Так, заходьте.
Жінка мовчки зробила всі необхідні процедури. Корній навіть засоромитися не встиг як слід, як уже лежав на всій чистій білизні, та й сам увесь чистесенький.
Жінка ледве посміхнулася.
— Завтра вам уже вставати дозволять, і одразу настрій покращиться.
Корній хмикнув.
— Перший раз бачу, щоб мене прочитали за хвилину.
— Це не складно. Сильні чоловіки завжди дуже переживають, коли опиняються в такому положенні.
Корній мимоволі усміхнувся. Сам того не чекаючи, напросився на комплімент.
Двері до палати відчинилися. Показалася дитяча голівка.
— Мам, там темно, страшно.
Корній із здивуванням дивився на дівчинку років шести. Світлі кучері, блакитні очі. Загалом дівчинка була схожа на янголятко.
Жінка метнулася до неї.
— Дашуню, ну скільки разів я тобі казала, не можна ходити коридорами й палатами! Ти що, хочеш, щоб мені заборонили тебе брати з собою?
Корній поспішно сказав:
— Не лайте її. Сюди ж все одно ніхто просто так не зайде. Та й плачу я за цю палату стільки, що тільки мені вирішувати, бути тут комусь чи ні. Так нехай залишається.
Жінка подивилася на нього з тривогою.
— Вона точно не завадить. Якщо ви будете незадоволені, мене просто звільнять. А знайти нову роботу в нашому місті не так-то й легко.
— Та годі вам. Займайтеся своїми справами, а ми з Дашею поговоримо про щось. Іди, Даш, сідай он в те крісло.
Умовляти дівчинку не треба було. Вона зручно влаштувалася й із цікавістю подивилася на нього.
— Боляче?
— Вже терпимо. Розкажи-но краще, до школи ходиш?
— Ні, тільки після літа піду. Хоч я вже й читати вмію.
Наталя й Даша приходили що-вечора. Корній уже знав, що чоловік Наталі віддав Богові душу чотири роки тому. І через те, що не було ніяких родичів, жилося їм не дуже й солодко. На іншу роботу влаштуватися не могла — дуже високі вимоги. А поки Даша маленька, Наталя не могла її надто довго залишати. Загалом, нічим не примітна історія, яких, мабуть, тисячі. За винятком одного. І Наталя, і Даша були дуже добрими, не зачерствілими, посміхалися, завжди готові були прийти на допомогу. Правда, Даша раділа щиро. А от у Наталі, коли вона усміхалася, в очах так і стояла туга.
Вона виявилася навіть молодшою, ніж він думав, років тридцяти, не більше. Якось раз вона зачепилася хусткою за щось, і та впала. По плечах розсипалися густі чорні коси, і на мить Наталя стала неймовірно гарною. Правда, тривало це всього хвилину. Вона швидко все знову сховала й якось перелякано глянула на Корнія. А той зробив вигляд, ніби зовсім нічого не помітив — не хотілося її бентежити.
Час до виписки минав непомітно. І все завдяки Даші й Наталі. Дівчинка читала з ним книжки, вони розгадували загадки, і Корнію здавалося, що він разом із Дашею вже терпіти не може товстого хлопчиська з сусіднього дому, який усіх ображає, і дуже вже дружить з Колькою, у якого товсті окуляри.
— Так, з ним хлопці не водяться, бо той в окулярах. А тобі чим подобається?
— Бо добрий і розумний.
Корній уночі перед випискою довго думав, чим би віддячити Наталі з донькою за те, що ставилися до нього як до рідного, а потім згадав розмову про її колишнього чоловіка.
— Отак усе в житті неправильно склалося. Жити б і жити, а не зміг. Він дуже хороший був, а я навіть пам’ятник поки поставити не можу.
Ось той пам’ятник і спав йому на думку.
Вивідати все в Наталі вранці не склало труднощів.
— Дайте мені свій номер, я приїду, як буде готовий пам’ятник, простежу, щоб усе гаразд було.
— Та що ви, не треба, я сама…
— Як подумаю, що б я тут робив увесь цей час, якби вас не було поруч, так нудно стає. Отже, не сперечайтеся. Тільки знаєте, я б попросив вас описати приблизно, що б ви хотіли, ну, щоб я розумів.
Наталя, ніяковіючи й червоніючи, пояснила, а потім сказала:
— Я все поверну, трохи пізніше.
Він усміхнувся.
— Та годі вам. Усе добре. І дякую.
Пам’ятник був готовий через місяць. Він не став заморочуватися, дав Наталі адресу майстерні, де домовився. Йому просто надіслали рахунок, і Корній його оплатив, але на встановлення вирішив таки приїхати. Даші купив багато красивих ляльок, книжок і всього того, що могло б сподобатися дівчинці. Наталі ж так і не зміг нічого купити. Довго тинявся дорогими бутиками, але розумів — усе це не те. Не прийме Наталя таке, а може, навіть і образиться.
На кладовищі були й Наталя, і Даша. Дівчинка кинулася до нього як до рідного. Корній із задоволенням її обійняв.
— У мене для тебе стільки всього в машині!
А Наталя строго сказала:
— Ну що ви, навіщо ви? І так стільки зробили для нас.
У цю мить робітники, що мали встановлювати пам’ятник, почали копати, і чиясь лопата дуже сильно й голосно стукнула об камінь. Усі здригнулися й подивилися на них. Корній хотів уже зауважити, щоб були обережніші, але завмер.
Він уперше побачив портрет на тому самому пам’ятнику. Повільно повернув голову до Наталі й пересохлими губами спитав:
— Ваш чоловік — Мишко? Мишко Пилипин?
Наталя дивилася на нього здивовано.
— Так… А ви що, знали його?
Корній закрив обличчя руками. Не впорався. Не витримав.
— Ех, Мишко, Мишко…
Наталя раптом якось уважно подивилася на нього.
— Вибачте, вас не Слоном колись кликали?
Корній сумно кивнув.
— Він самий. Слоняра…
По щоках жінки покотилися сльози.
— Він часто згадував вас, особливо коли пив. Говорив, що соромно перед вами, що він слабак, але він намагався, чесно. Правда, на роботі такі не потрібні, а пенсія в нього була мізерна.
Вони сиділи за столом у маленькій квартирці. Перед Корнієм стояла чарка.
— Сьогодні він вирішив не повертатися до рідного міста. Та й взагалі, у голові була купа думок. Вони напливали одна на одну, а він усе не міг зрозуміти, що треба зробити, аби вони нарешті стали ясними.
— Ну, за Мишка. Не прийняв моєї допомоги. Завжди все сам.
Він випив, подивився на Наталю.
— Ви ж розумієте, що я вас тут не покину. Допомогти вам із Дашею — найменше, що я можу зробити. Так, Мишко мене не раз рятував із таких ситуацій, звідки я сам не вибрався б.
— Але…
— Ніяких «але». Ну, що у вас тут — робота санітаркою? Ні, ви гідні кращого. І Даша теж.
Коли дівчинка дізналася, що вони їдуть жити до великого міста, то заскакала від радості, але потім засмутилася.
— А як же тато?
Корній обійняв її.
— Ми будемо часто до нього приїжджати, привозити квіти, навідувати його, залишати йому солодощі.
Даша серйозно кивнула.
— Ну тоді я згодна.
Про те, що йому хочеться не тільки допомагати Наталі, але й бути якось ближчим до неї, Корній зрозумів раптом.
Минуло вже більше чотирьох місяців, як вони оселилися в нього. Наталя дуже змінилася. По-перше, зникла її хвороблива худорба, а разом із нею й блідість. По-друге, очі наче не такі вже й сумні стали. Вона наполегливо хотіла працювати, і Корній, ну, так, звісно, аби вона не знала, допоміг їй влаштуватися на добру роботу. Виявилося, що в Наталі й освіта була, тільки скористатися нею вона ніяк не могла. А з першої зарплати Наталя відвідала салон краси й вийшла звідти зовсім іншою людиною.
Чесно кажучи, Корній зніяковів. Він же звик до тієї хорошої, доброї Наталі. А тут перед ним стояла зовсім інша жінка. Вона ж, побачивши його збентеження, усміхнулася. Корній шумно видихнув.
— А, ні, ось вона. Ця усмішка. Це ж Наталя.
Його хатня робітниця якось вранці, коли він пив каву, зітхнула.
— Навіть не знаю, чому люди, які все можуть і все вміють, не бачать того, що коїться під їхнім носом.
Корній подивився на неї здивовано.
— Це ви про що?
— Ні про що, а про кого? Про вас, звісно. Ходите і щастя не помічаєте в себе перед носом.
Він хотів заперечити, що їй усе це лише здається, але не зміг, і раптом уявив, що вони — сім’я. Він, Наталя й Даша.
Ну й усе. З того дня Корній втратив спокій. Не розумів, що робити далі, як це виглядатиме по відношенню до друга.
Нарешті, коли Даша була на якомусь гуртку, а у прибиральниці був вихідний, Корній рішуче постукав у кімнату Наталі.
— Потрібно поговорити. Я так більше не можу.
Наталя ніби вжалася в диван, а Корній почав говорити. Безладно, заплутано настільки, що сам із труднощами розумів себе. Наталя усміхнулася, встала, приклала палець до його губ і обійняла.
А через день вони стояли біля могили Мишка.
— Загалом, так, друже, якщо ображу тебе, то прости.
Наталя усміхнулася.
— Ні, Михайло не образиться. Він тільки радіти за нас буде. Не такий він чоловік, щоб образи тримати.
Вони ще довго стояли, обійнявшись, біля пам’ятника. Дивно, але всю дорогу сюди йшов маленький дощик, а от зараз на небі сяяло сонце, таке рідкісне глибокої осені. І Корній відчував себе спокійно, набагато спокійніше, ніж до того, як сюди приїхали. Наче Мишко й справді дав благословення на одруження.
Зараз він знав тільки одне: вони будуть щасливі, і все в них попереду.
