Коли батьки сказали, що будуть жити на кошти від продажу майна, я відчула себе так, наче мене щойно викреслили зі спадкового списку на користь іспанського сонця. Те, що вони залишили мені, було мізерною подачкою порівняно з їхніми мільйонами. а потім цей дзвінок: — Доню, нам потрібна твоя допомога!
Я завжди вважала, що маю з батьками особливий зв’язок, міцний і нерозривний. Можливо, це тому, що я єдина дочка. Після закінчення університету я одразу почала працювати, а вони весь час повторювали: — Доцю, ти наша гордість. Завжди підтримували, допомагали, давали поради. Я цінувала їхню любов і турботу.
Моє життя йшло за звичним планом. Я вийшла заміж за чудового чоловіка, Олексія. Ми обоє працювали, поступово збирали кошти, щоб купити власне житло. У батьків же була велика трикімнатна квартира у центрі міста, а також заміський будинок. Ми ніколи не претендували на їхнє майно, але завжди знали, що у скрутну хвилину вони підтримають.
Але одного разу, кілька років тому, все раптово змінилося. Батько, Микола Петрович, вийшов на пенсію. Мама, Світлана Олексіївна, ще працювала, але вже потроху готувалася до відпочинку. І тут їх наче підмінили. Вони стали постійно дивитися якісь передачі про життя в теплих країнах, про те, як пенсіонери переїжджають, продають все і живуть, не знаючи турбот.
Спочатку я не надавала цьому значення. Думала, це просто мрії, які ніколи не стануть реальністю. Але з часом їхні розмови ставали все серйознішими. Вони почали розповідати про Іспанію, про маленькі будиночки на узбережжі, про дешеві продукти та тепле море.
Одного вечора вони запросили нас із Олексієм на вечерю. Стіл був накритий святково, хоча приводу не було. Батько сказав:
— Доцю, ми з мамою прийняли рішення.
Я відчула, як моє серце забилося швидше.
— Яке рішення, тату?
— Ми продаємо і квартиру, і будинок.
Я була здивована.
— Але навіщо? Ви ж так любите цю квартиру! А будинок? Скільки сил ви в нього вклали?
— А ми їдемо жити в Європу, — урочисто оголосила мама. — Будемо знімати котедж біля моря, насолоджуватися сонцем і доглядати за собою. Доживатимемо свій вік у теплі, на свіжому повітрі.
Я дивилася на них, не розуміючи. Вони були такі щасливі, такі натхненні своєю ідеєю, що, здавалося, не помічали мого збентеження.
— А як же ми? — тихо запитала я. — А як же наші плани? Ми ж планували збудувати дачу поруч із вашою!
— Доцю, ти ж доросла. Ти сама собі даси раду, — відповіла мама. — У вас є Олексій, ви обоє працюєте.
— А на що ви збираєтеся жити? — запитав Олексій.
— Ми продамо все і на ці гроші будемо жити, — пояснив батько. — Ми все розрахували. Нам вистачить на довгі роки. Здаватимемо в оренду житло, а може, навіть купимо щось маленьке. А тобі, Оленко, ми дамо невелику суму. На перший внесок за ваше житло.
Я була вражена. Вони збираються продати все, що нажили, і поїхати жити за кордон, залишивши мене тут практично ні з чим. Ми жили у орендованій квартирі, і наші заощадження були ще недостатніми для повноцінного внеску. Невелика сума, яку вони збиралися мені дати, виглядала як подачка на тлі мільйонів, які вони отримають від продажу майна.
— Це несправедливо, — сказала я, ледве стримуючи сльози. — Ви все життя говорили, що це все залишиться мені.
— Ми не маємо наміру чекати, поки помремо, щоб ти отримала спадщину, — сказала мама. — Ми хочемо жити і насолоджуватися життям зараз. Це наше право.
Ця розмова стала початком кінця наших теплих стосунків. Протягом наступних кількох місяців батьки поспіхом продали і квартиру, і будинок. На мої сльози, благання і прохання вони не реагували. Зрештою, вони дали нам із Олексієм суму, якої вистачило лише на покриття наших боргів і невеликий запас.
— Оленко, це все, що ми можемо тобі дати, — сказав батько перед від’їздом. — Решту ми залишаємо собі. Для нашого життя.
Я обійняла їх, але вже відчувала лише холод. Мої батьки, мої найближчі люди, просто відрізали мене від себе, обмінявши нашу спільну майбутність на своє комфортне сьогодення. Вони поїхали.
Перший час вони регулярно телефонували, розповідали про сонце, про море, про нові знайомства. Але з часом розмови ставали все рідшими. А потім вони і зовсім перестали відповідати на мої дзвінки. Я зрозуміла: вони повністю занурилися у своє нове життя.
Ми з Олексієм працювали, як прокляті. Нам вдалося взяти іпотеку, купити маленьку квартиру, але це було важко. Ми зводили кінці з кінцями, економили на всьому. А знання про те, що мої батьки розкошують на кошти, які могли б допомогти нам жити гідно, не давало мені спокою.
Минуло кілька років. Одного разу вночі я отримала повідомлення у месенджері від батька. Він писав, що вони потрапили у скрутне становище.
— Оленко, у нас проблеми, — писав він. — Ми з мамою захворіли, і нам потрібна допомога. Гроші закінчуються, а доглядальниця коштує дорого.
Я зателефонувала йому. Голос батька був слабким, втомленим.
— Що сталося, тату? — запитала я.
— Ми втратили багато грошей. Невдало вклали їх, нас обдурили. А тепер у нас здоров’я погане. Нам потрібні гроші, доцю. На догляд, на лікування.
— А що з тим котеджем? — запитала я.
— Ми його продали. І гроші зникли. Нам не вистачає навіть на найнеобхідніше.
Я відчула, як у мене в середині все стислося. Вони продали все, поїхали насолоджуватися життям, а тепер, коли у них проблеми, вони згадали про мене.
— Скільки вам потрібно? — запитала я, хоча знала, що не маю таких грошей.
— Чим більше, тим краще. Ти ж розумієш. Нам потрібна твоя допомога.
Я поклала слухавку. Я була зла, засмучена і розчарована. Вони зробили свій вибір, поставивши власні задоволення вище за мене. Вони залишили мене на самоті, коли я починала своє життя, і тепер, коли їм стало важко, вони хочуть, щоб я все кинула і рятувала їх.
— Олексію, — сказала я чоловікові, — мої батьки просять грошей.
Він підійшов до мене, обійняв.
— І що ти вирішила?
— Я не знаю, — відповіла я. — Я їм і копійкою не допоможу. У нас у самих іпотека, борги, а вони просто зникли на багато років. Я їх люблю, але їхній вчинок був дуже черствим.
— Ти маєш право обрати, Оленко. Але пам’ятай, що вони твої батьки.
— А вони пам’ятали, що я їхня дочка, коли продавали все?
Я цілу ніч не могла заснути. Перед моїми очима стояли два образи: щасливі батьки на узбережжі, які насолоджуються життям, і ми з Олексієм, які працюємо на двох роботах, щоб виплатити кредити. Я відчула, що не можу їм допомогти, бо це буде зрадою самої себе. Вони не залишили мені нічого, крім болю і розчарування. Я вирішила, що тепер моя черга подбати про себе.
Я не відповіла батькам одразу. Минула доба. Батько зателефонував знову, уже не так впевнено, а з нотками відчаю.
— Оленко, чому ти не відповідаєш? Нам справді потрібна допомога.
— Тату, — сказала я, — ти знаєш, як нам живеться. Ми ледве зводимо кінці з кінцями. У нас іпотека. Грошей немає.
— Але ти ж моя дочка! — вигукнув він.
— А ти мій батько! — відповіла я. — І мама теж. Ви прийняли рішення. Ви продали все, що у нас було, і поїхали насолоджуватися життям. Ви не залишили мені нічого, крім невеликої суми, якої ледве вистачило, щоб вибратися з боргів. І тепер ви хочете, щоб я, коли сама ледь стою на ногах, рятувала вас.
Батько мовчав. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова.
— Мені шкода, тату, — сказала я. — Але я не можу вам допомогти. Це ваш вибір, і ви маєте нести за нього відповідальність.
І я поклала слухавку. Це було важке рішення, але я відчула внутрішню силу і правду. Я не мала більше дати їм нічого.
Через деякий час я дізналася, що батьки таки повернулися в Україну. Вони змушені були оселитися у родичів в невеликому селі, жити у тісноті, з мінімальними коштами. Їхня ейфорія закінчилася. Вони продали своє майбутнє і своє коріння заради короткого, але яскравого відпочинку.
Я досі не знаю, чи правильно я зробила. З одного боку, вони мої батьки, і я маю їх підтримувати. З іншого боку, їхній вчинок був для мене ударом. Вони поставили мене перед фактом, що я маю сама про себе подбати. І я подбала. А тепер вони хочуть, щоб я забула про це.
А як ви вважаєте? Чи мала я допомагати батькам після їхнього вчинку? Чи правильно я зробила, що відмовила?
Мені дуже важливо знати вашу думку. Поставте вподобайку, щоб цю історію побачило більше людей, і обов’язково напишіть свій коментар нижче. Це справді важливо для мене!
Я, Олена, хочу почути вас.
