— Коханий, заспокойся… Я справді хотіла додати щось нове у наші стосунки. Але, якщо тобі не подобається — то більше не буду… — зніяковіло сказала я.
Моя історія починається досить прозаїчно — з родини, де головне не слова, а справи. Так мене виховали, так я живу, і романтика — це точно не мій стиль. Я завжди вважала, що каву у ліжко чи квіти щодня — це марна трата часу й ресурсів. Ну, такий я реаліст, що тут зробиш? Але згодом прийшла до думки, що треба спробувати щось нове, так би мовити, «розбавити» буденність наших стосунків. І ось почалося це все з простого рішення — принести каву чоловікові у ліжко. І хто ж знав, що це стане початком нашої сімейної драми з елементами комедії?
Якось у суботу зранку я прокинулась раніше за чоловіка, що трапляється рідко. Він завжди встає першим, а я довго намагаюся вирватися зі свого теплого кокона під ковдрою. Але цього разу вирішила здивувати його. Варю каву, додаю трішки кориці — знаю, що він таке любить. Увійшла у спальню, поставила чашку на тумбу біля ліжка. Чоловік ледве розплющив очі й на мене дивиться. І що я чую?
— Марисю, що сталося? — запитує він, такий переляканий, що я ледь не випускаю чашку з рук.
— Нічого, коханий, — кажу йому. — Я що, не можу принести чоловіку каву у ліжко? Суцільна романтика!
— Ну… добре, — бурмоче він, ще більше зніяковілий, ніж зазвичай буває вранці.
Я присіла поруч і, звичайно, сподівалася на вдячність, на якісь слова захоплення. Але ж ні, замість цього він почав вивчати мене поглядом, як би намагаючись знайти якусь приховану загрозу.
— Ти точно у порядку? — його очі стали підозріливо вузькими. — Бо це… ну, не у твоєму стилі.
— Я просто хотіла щось нове спробувати, — кажу я. — Ти ж завжди кажеш, що зміни на краще.
— Та я радий, звісно… Але це просто… Ти ж не приховуєш щось? З машиною все добре? — раптом видав він.
— Господи, Тарасе! — вигукнула я, засміявшись. — Ти що, серйозно?
Та тут бачу, що він не жартує. Його обличчя залишалося таким же серйозним, мов я щойно зізналася у всіх смертних гріхах. Ну, гаразд, думаю, треба просто зупинитись. Інакше ця «романтика» може скінчитись повним провалом.
Пізніше того ж дня вирішила піти далі й зробити ще один романтичний жест — вечерю при свічках. Що може піти не так, правда? Я поставила на стіл усе найкраще: свічки, винайшла навіть старий сервіз від бабусі, приготувала смачну вечерю. Коли чоловік зайшов на кухню й побачив усе це, його очі округлилися ще більше, ніж зранку.
— Ти точно в порядку? — запитав він знову, тільки вже значно тихішим голосом.
— Ну, так, — відповіла я, запалюючи свічки. — Чому б ні? Просто захотіла зробити щось приємне.
Тарас мовчки присів за стіл, але замість того, щоб зосередитися на їжі, він почав мене розглядати, наче лікар пацієнта перед операцією.
— Марисю, — почав він обережно, майже пошепки. — Можливо, мені краще знати правду? Що ти накоїла? Що мені потрібно знати?
— Нічого я не накоїла! — уже злісно відповідаю. — Я просто намагаюся бути романтичною!
— Так, звісно, — він зітхнув і взявся за виделку. — Але… може ти десь порушила правила дорожнього руху? Може, десь не туди повернула? Чи проїхала на червоне світло? Чи, на стоянці пошкодила чиюсь машину?
— Та що ти верзеш! — не витримала я й майже крикнула. — Тарасе, це просто вечеря. Вечеря! Ніяких пошкоджень, ніяких порушень. Я жива, здорова й нічого не накоїла!
Тарас нарешті почав їсти, але кожен його рух був обережний, наче він чекав, що от-от щось вибухне. Це стало останньою краплею. Я поклала вилку на стіл і, дивлячись прямо в очі чоловікові, спитала:
— Ти справді думаєш, що я не здатна на романтику без того, щоб щось зламати чи когось образити?
Він тільки зітхнув і, нарешті, розслабився.
— Пробач, Марисю, — сказав він. — Просто ти ніколи не робила таких речей, і я… ну, подумав, що це твій спосіб щось приховати. Може, ти накоїла чогось серйозне, а тепер боїшся зізнатися.
— Ти що? Серйозно повірив, що я таке здатна приховати кавою й свічками?
— Ну, — трохи зніяковіло відповів він, — я ж тебе знаю. Ти така пряма, що всі ці романтичні штуки виглядають, як прикриття для чогось серйознішого.
Я не могла більше стримувати сміх. Тарас теж усміхнувся, хоча ще трохи нервово. Нарешті, ми обоє розслабилися й почали вечеряти вже без зайвих підозр.
— Фух… — з полегшенням зітхнув чоловік. — Знаєш, насправді така романтична ти мені дуже подобаєшся. Хоча, якщо чесно, сподіваюсь, що таємниць більше не буде.
— Обіцяю, — сказала я з усмішкою. — Ніяких таємниць. Тільки суцільна романтика.
