“Ти мусиш допомогти, бо інакше ми втратимо все. Переведи гроші зараз, бо час спливає!” Я стояла там, ошелешена, бо мої заощадження, зароблені потом і безсонними ночами, були вже вкладені в мою мрію – власну квартиру.
Як я могла віддати все, що назбирала за роки, абсолютно чужій для себе людині? Ця мить змусила мене відчути, ніби весь світ тисне на плечі, і я мусила вибрати: чиє майбутнє важливіше – його чи моє?
Мене звати Оксана, і з Андрієм ми вже чотири роки ділимо дах над головою, хоча це більше нагадує тимчасові зустрічі, ніж справжнє спільне життя.
Я постійно мандрую по Європі на сезонні роботи – то в Німеччині на фермах, то в Швеції на будівництві. Вдома я буваю лише чотири місяці на рік, і саме тоді ми знімаємо маленьку квартиру в центрі міста, щоб бути разом.
Андрій – талановитий дизайнер, працює віддалено і заробляє достатньо, щоб не шукати пригод за кордоном. Моя професія – ландшафтний дизайнер, але в Україні платять копійки, тож я їжджу туди, де можна назбирати на щось серйозне.
Моя мрія з’явилася ще п’ять років тому, коли я зрозуміла, що в домі мами з її новим чоловіком мені місця немає. Мама живе в нашій старій квартирі з дядьком Петром, і наші стосунки – як лід і полум’я.
Він з першого дня дав зрозуміти: “Я тут з твоєю мамою, а ти – гість, не більше”. Ми вітаємося крізь зуби, і все. Мама його обожнює, а я відчуваю себе зайвою.
Тоді я вирішила: мені потрібен свій куточок, де я буду господинею. Не просто мрія – це необхідність, бо повертатися до мами після заробітків означало б жити в напрузі, де навіть чашка чаю здається милостинею.
З Андрієм ми ніколи не говорили про весілля чи спільне майбутнє. Кожен має свій гаманець: за квартиру платимо порівну, за їжу – теж.
Нам весело разом – спільні друзі, подорожі вихідними, вечірні прогулянки парком. Але коли я за кордоном, він дзвонить раз на два місяці, питає, як справи, і все.
Ми не плануємо дітей чи спільний бізнес. Тож коли сталася ця історія, я була щиро здивована – ніби хтось переписав правила нашої гри без мого відома.
Все почалося минулого літа. Я повернулася з Швеції на початку листопада, втомлена, але щаслива. Шість місяців важкої праці – і в кишені сума, якої вистачить на перший внесок за квартиру в новобудові. Я вже уявляла: двокімнатна, з балконом, де посаджу квіти, і кухнею, де готуватиму для себе.
Але вдома мене чекала новина: Андрій занедужав. Серйозно – можна врятувати, але реабілітація в Іспанії. Коштує це 50 000 євро, не менше. Я зняла квартиру для нас і поїхала в лікарню.
Там, у палаті, сиділа його мама, пані Ольга. Вона обійняла мене, як рідну, і одразу почала: “Оксано, дякуємо, що приїхала. Ми вже все організували – лікар в Барселоні чекає. Треба летіти через тиждень. Ти ж з нами, правда?”
Я кивнула, але всередині все перевернулося. Я планувала відпочити, поїхати в Карпати на spa, відновити сили після важкої праці. А тут – летіти за кордон, доглядати за Андрієм? “Звичайно, я підтримаю, – сказала я. – Але як з грошима? У мене не так багато вільних коштів.”
Андрій, лежачи на ліжку, посміхнувся слабо: “Кохана, ми ж пара. Ти ж знаєш, я б для тебе все зробив. Мама каже, що ти можеш перевести частину зараз – 30 000 євро на аванс. Решту зберемо від друзів і родини.”
Я застигла. Вони говорили так, ніби все вирішено. Ніхто не запитав, чи згодна я, чи маю я ці гроші. За шість років заробітків я назбирала 40 000 євро – якраз на квартиру. Я повернулася раніше, щоб підписати угоду. “Зрозумійте, – почала я обережно, – я рада допомогти, але всі мої заощадження пішли на перший внесок за квартиру. Я можу дати 2000 євро, не більше. Це все, що лишилося вільним.”
Пані Ольга закрила обличчя руками: “Оксано, як так? Ти ж розумієш, що без цих грошей ми не можемо! Відміни угоду, будь ласка. Ми ж сім’я, ти повинна допомогти. Без тебе ніяк!”
Андрій додав: “Будь ласка, кохана. Я поверну все, обіцяю. Працюватиму більше, як тільки встану на ноги. Ти ж не залишиш менезараз?”
Я здивовано закліпала очима. “Я шкодую, але квартира – це моя мрія. Я працювала роками, щоб її здійснити. Я допоможу, чим зможу, але не всім.”
Вони не вгамувалися. Пані Ольга почала плакати: “Як ти можеш думати про цеглу, коли життя на кону? Ти егоїстка! Ми думали, ти наша дочка!”
Я вибачилася і вийшла. Голова йшла обертом. Я поїхала до мами, щоб виговоритися. Мама вислухала і зітхнула: “Доню, ти що? Тут і думати не треба – йди і віддай гроші. Квартиру ще одну заробиш, ти ж молода, 28 років. Життя довге, а Андрій – твій чоловік по суті.”
Я здивувалася: “Мамо, ми не одружені. І чому я маю віддавати все? А ти б продала свою квартиру для когось?”
Вона засміялася: “Яка маячня! Це мій дім, де я живу з Петром. А ти – інше. Ти мусиш допомогти коханому.”
“Але ж це і мій майбутній дім! – заперечила я. – Чому всі чекають від мене грошей, кажуть, що то дрібниці, а самі нічого не роблять?”
Мама похитала головою: “Ти все перевертаєш. Йдеться про людину, а не про стіни.”
Я пішла, розчарована. Батьки Андрія мали велику квартиру в центрі, але навіть не думали її чіпати. “Ми пенсіонери, – казала пані Ольга пізніше по телефону. – Як ми продамодім? А жити потім де?”
Наступні дні були як у тумані. Андрій дзвонив щодня: “Оксано, подумай. Ми ж разом чотири роки. Я люблю тебе. Без тебе я не впораюся.”
Я відповідала: “Я теж люблю, але це несправедливо. Я дам 2000 євро,більше просто не маю.”
Друзі теж розділилися. Подруга Іра сказала: “Ти права, Оксана. Ви не одружені, чому ти мусиш платити? Зароби на себе.”
Але інший друг, Сергій, дорікнув: “Це ж кохання. Як ти спатимеш, знаючи, що могла врятувати?”
Я не спала ночами, думаючи. Згадувала наші щасливі моменти. Як ми вперше зустрілися на вечірці: “Привіт, я Андрій. Ти виглядаєш як дівчина з моїх мрій.” Ми танцювали до ранку.
Потім – наші подорожі. “Поїхали в гори? – пропонував він. – Я візьму гітару, заспіваємо біля вогнища.”
“Добре, – сміялася я. – Але ти граєш жахливо!”
Він ображався жартома: “Зате ти танцюєш як богиня.”
Але тепер все змінилося. Я підписала угоду на квартиру – 35 000 євро внесок, решта в розстрочку. Ключі обіцяли за місяць.
Пані Ольга дзвонила щодня: “Оксано, лікар чекає.”
“Я дам 2000, – повторювала я. – Більше не можу.”
Андрій писав: “Ти мене не любиш? Чому так?”
“Люблю, – відповідала я. – Але люблю і себе.”
Мама приїхала до мене. “Доню, – сказала вона, – подумай про карму. Як ти житимеш у тій квартирі, знаючи, що ті гроші повинні були піти на інше?”
“Мамо, – запитала я, – а якби то був Петро, ти б віддала все?”
Вона замислилася: “Звичайно, бо він мій чоловік.”
“А Андрій – не мій. Ми просто разом.”
Вона зітхнула: “Але ж ви як сім’я. Поїдь з ним в Іспанію, допоможи.”
Я відмовила. Через тиждень Андрій поїхав з мамою. Вони зібрали частину від друзів, взяли кредит. Він писав:
“Дякую за 2000. Шкода, що так усе склалось.”
Я відповідала: “Бажаю одужання.”
Місяць минув. Я отримала ключі від квартири. Стояла в порожній кімнаті, дивилася на стіни. “Це моє, – подумала я. – Зароблене на полях Німеччини, на будмайданчиках Швеції. Під сонцем і дощем, з мозолями на руках.”
На новосілля половина знайомих не прийшла на знак солідарності з Андрієм. А мені стало гірко. От скажіть, хіба я не правильно вчинила?
Головна картинка ілюстративна.
