Олексій увімкнув новий телевізор, який займав більшу частину стіни, і полегшено всівся в крісло. Теж нове. Не зі справжньої шкіри, але зроблене добротно.
З царським троном, звичайно, не порівняєш, але ВЕЛИКИМ начальником себе мимоволі почуваєш.
Бракує тільки великого письмового столу, ноутбука з «надкушеним яблуком» на кришці та картини якогось відомого художника на стіні.
«Вітаю тебе, друже, з успішним завершенням ремонтних робіт!» – сказав Олексій сам собі, і його стомлене обличчя розпливлося в посмішці. А потім він щось згадав і додав:
«З нагоди такої події гріх не випити стаканчик холодного гранатового соку».
Склянка і графін з льодом уже пів години як «сумували» на новенькому журнальному столику, і Олексію залишалося тільки похвалити себе ще раз і… ще раз, і ще раз. Який він молодець.
… ну і, звісно, з задоволенням випити цей чудовий напій.
А потім відпочивати. Такими були плани на вечір.
А завтра… Завтра він купить подарунок для своєї дружини, приготує вечерю…
Однак цим планам не судилося збутися.
Несподівано дав про себе знати його двоюрідний брат Діма. Втім, очікувано він ніколи й не зʼявлявся.
Спілкувалися вони рідко та без особливого задоволення.
Тому дзвінок від Діми о 20:00 не обіцяв нічого хорошого. Але не відповісти Олексій не міг. Виховання не дозволяло. Та й мало що могло статися – він постійно потрапляв у якісь незрозумілі ситуації.
– Олексію, рятуй! – пролунав його схвильований голос у динаміці телефону.
«Ну ось нічого нового. Знову щось у нього трапилося» – з жалем подумав Олексій, прикидаючи в думці, скільки може позичити йому до зарплати.
– Грошей знову треба? То ти ще з минулими боргами не розрахувався.
– Ні, грошей не треба. Дякую. Тут інше.
– Ну, розповідай. Боюся навіть уявити, куди цього разу ти вляпався.
– Можеш за Борисом приглянути? У мене просто побачення намічається, а у дівчини неперенсимість. Розумієш?
Чесно кажучи, Олексій нічого не розумів, але чомусь погодився.
А потім задумався:
«Що за Борис? Невже син? А коли встиг? А хіба буває непереносимість дітей, чи це він образно?».
– Борис – це твій…
– Це мій кіт, – засміявся Діма, здогадавшись, про що подумав брат.
– Кіт? – Олексій мало не поперхнувся соком, і поставив наполовину повну (чи порожню?) склянку назад на журнальний столик.
– Ага! У дівчини котячої шерсті непереносимість… Загалом приглянути треба за ним. А завтра вранці я його заберу. Ну що, виручиш? Ми ж родичі як ніяк. Повинні допомагати одне одному.
«Щось я не пригадаю, коли ти мені допомагав» – подумав Олексій. Але вголос сказав інше:
– Діма, кіт – адже це навіть не дитина, його так просто спати не покладеш і мультик йому не включиш. Щось я сумніваюся, що впораюся. Може, його тимчасово в притулок віддати чи ще кудись?
– Ні, не можна. Точніше не беруть. Пробував уже. Уся надія тільки на тебе. Та він нормальний. Не бійся.
Олексій важко зітхнув.
З одного боку, не хотілося йому возитися зараз із твариною, а з іншого – у брата начебто особисте життя налагоджується. Може, тепер розсудливим стане та за розум візьметься нарешті?
– Ну гаразд, вези свого Бориса, – здався він.
А інтуїція єхидно так шепотіла йому на вухо: «Ти, Олексійчику, про це ще пошкодуєш…».
У динаміку почулися гудки.
Олексій постояв кілька секунд із телефоном у руці, а потім знову плюхнувся у крісло, але цього разу, не отримавши жодного задоволення.
Якесь дивне передчуття не давало йому спокою. Наче вляпався кудись. Вплутався у щось таке…
Він згадав, що не допив гранатовий сік і простяг руку до нього. У цей момент у двері постукали.
«Діма? Так швидко? Ще навіть п’ять хвилин не минуло… Що за…?».
Олексій встав і пішов відчиняти.
На порозі, посміхаючись, стояв Дмитро. А в руках у нього була клітка, чомусь накрита ганчіркою.
– Привіт, брате. Ось, тримай Бориса. Він сьогодні їв, тож можеш його не годувати. А завтра купиш щось.
– А як ти так швидко? Під дверима був, чи що? Чекай, тобто завтра щось куплю? Ти ж його забрати вранці маєш.
– Ну, це я так… Раптом затримаюся трохи.
– Діма, якщо вранці завтра не забереш, я його на вулицю випущу, зрозумів? До мене Оленка ввечері приїжджає. Мені не до кота буде зовсім. Якщо ти забув, у неї День народження.
– Та зрозумів, зрозумів. Вибач, справді, запізнююся. Дякую, що врятував. Все буде нормально.
Олексій стояв на порозі, тримаючи клітку, а Діма вже біг сходами поверхом нижче.
– А лоток? – крикнув йому навздогін Олексій.
Але у відповідь почув лише тупіт кроків. Чомусь вони здалися йому радісними.
«Радісні кроки…» – менше, Олексію, треба тобі гранатового соку пити перед сном.
Зачинивши двері, Олексій поставив клітку на підлогу, а сам сів поруч на тумбочку.
«Що ж там за Борис такий?».
Цікаво було подивитися на кота, і водночас щось його зупиняло. «Звідки у Діми взагалі з’явився кіт? Він же ніколи не був кошатником… А якщо там не кіт, а удав чи щур?».
Зрештою, цікавість здобула абсолютну перемогу.
Він різко смикнув ганчірку і зустрівся поглядом з Борисом. Ох, і погляд у нього був.
Кіт явно не радів знайомству з Олексієм.
Це і на його пику було написано, і в очах можна було прочитати.
А потім ще й з поведінки стало зрозуміло.
Він раптом вискочив з клітки з грізним шипінням і побіг коридором, з якого було два виходи: у вітальню та на кухню. Борис вибрав вітальню.
Олексій приголомшено дивився на все, що відбувалося, і не міг зрозуміти… Як кіт (слава Богу, що кіт, а не удав чи щур) вибрався з клітки. Придивившись, він зрозумів: у клітки не було дверцят. Колись вона була, звичайно, але саме зараз не було.
«Напевно, тому й прикрив зверху ганчіркою – подумав він. – Ну, Дімко, я тобі завтра дам!».
Втім, про брата довелося на деякий час забути, бо з вітальні пролунав звук чогось падаючого.
Забігши у вітальню, Олексій побачив графин, що лежить на підлозі (склянка стояла на місці) і повільно розтікалася поряд з ним темно-червону рідину.
– Блін! Ламінат!
Він вибіг у коридор, схопив перше, що трапилося йому на очі, а саме ганчірку, якою була накрита клітка, і кинувся витирати гранатовий сік.
Бракувало ще покриття зіпсувати! За хвилину Олексій підвівся з колін і подивився на Борису.
Ох, і погляд у нього був. На цей раз у Олексія. Так зазвичай дивляться на того, кого хочуть скрутити у трубочку.
А той, злякавшись, почав ганяти по всій вітальні, шукаючи затишне місце, де можна було б перечекати бурю. Та ще й навчав на всю квартиру.
На потім почалося: Олексій намагався його спіймати, а Борис робив все, щоб не пійматися.
Всього за якихось п’ятнадцять хвилин вони порвали штору, перевернули вазу з квітами, які Олексій купив спеціально для дружини, перекинули склянку з гранатовим соком, що стояла собі спокійно на журнальному столику і нікого не чіпав, навіть телевізор ледь на підлогу не перекинув: Олексій вчасно його притримав руками.
Таааак, зовсім інакше він уявляв собі «доглянути кота». Чим була викликана підвищена активність кота, він не знав. Але інтуїтивно зрозумів, що краще його зараз не чіпати. Від гріха подалі.
Нехай сидить зараз десь де схоче, а вранці я його обов’язково зловлю і сам відвезу Дімі, і мені все одно, буде у нього в квартирі дівчина чи ні.
Борис глянув на нього з-під ліжка, а Олексій ходив по квартирі, як ні в чому не бувало і не звертав на прибульця ніякої уваги. Така тактика влаштовувала обох.
Олексій поставив дивом вцілілу вазу з квітами на своє місце і прибрав калюжку на ламінаті, він пішов у ванну, а звідти прямо в спальну кімнату. «Ранок покаже» – підбадьорював сам себе Олексій. Заснув він напрочуд швидко.
Прокинувся також.
А прокинувся він від дивного галасу. На годиннику було 6:30. Олексій схопився з ліжка і поспішив на кухню, а там…
Він не повірив своїм очам.
Дві тарілки, що стояли на столі, вщент. Пакет з пшоном розірваний, пшоно на підлозі. Сам кіт висить на дверцятах шафи і намагається дотягнутися лапою до пакета із цукром.
І в цей момент у нього дзвонить телефон. А на екрані – дружина. Точніше її ім’я висвічується. Великі літери.
– Привіт, люба, – обережно почав розмову Олексій, не зводячи очей з сірого. Він, до речі, теж очей не зводив з Олексія, продовжуючи висіти на дверцятах шафки.
– Привіт, коханий! Я тільки вранці прочитала твоє повідомлення. Загалом, ти великий молодець і я вітаю тебе із завершенням ремонту. А ще…
– Що? – занервував Олексій.
– Я йду додому. Вже майже до під’їзду підходжу.
– Ем-м, не зрозумів …
– Ну, мене відпустили на день раніше, тому ще вчора ввечері я купила квиток на найближчий потяг, і ось сьогодні вранці приїхала. Словом відчиняй двері.
– Які там двері?
Олексій бігав по кухні, намагаючись зловити кота. Потрібно було встигнути це зробити до приходу дружини.
Олену він знав добре, тому її реакція буде дуже передбачуваною.
Зрештою йому вдалося впіймати пухнастого.
Міцно притиснувши його до себе, Олексій схопив клітку, і поставив її до шафи. І Бориса поклав туди. А потім зачинив дверцята. Хотів ще на ключ закрити, але в двері вже постукали.
«Може, Діма?».
Олексій стрімко вилетів у коридор, і як спав, так і постав перед Оленою.
– Нічого собі! – Усміхнулася вона. – Ти просто весь такий при параді!
Дружина зайшла до квартири та обійняла чоловіка. А той стояв і не знав, що казати. Тож мовчав.
– А ти мене вітати не будеш, чи що?
– Вітаю.
– Ти так поводишся, ніби когось від мене ховаєш, – засміялася Олена. – Але я знаю, що в тебе для мене є сюрприз. Давай, не зволікай, показуй.
– Який сюрприз?
– Ну Діма сказав, що в тебе для мене сюрприз. Подарунок на день народження.
– Діма?
– Ага. Вранці його зустріла з якоюсь дівчиною. Із трьома сумками великими. Запитала, куди зібралися? А він такий усміхнувся і відповідає: починати життя з чистого аркуша. Словом, я так зрозуміла, що назавжди їде. Ну, може, воно і на краще.
– Як назавжди?
– Ну отак. Квартиру, каже, продав. Більше його тут нічого не тримає. А ще сказав, що до тебе вчора заходив і по секрету сказав, що в тебе є сюрприз.
Олексій мовчав і кліпав.
Так часто кліпав, що Олена сама мало не почала кліпати. «Та що взагалі відбувається?»
– Гаразд, показуй сюрприз. Ти ж знаєш, що люблю сюрпризи. Тим більше, від тебе. Де сховав, у спальні чи вітальні? Напевно, у вітальні. Ні, у спальні.
Олена пішла до спальні, а Олексій її обігнав на півдорозі, залетів у кімнату і став біля шафи.
А звідти якраз дивні звуки долинали.
– А кого ти там у шафі ховаєш? – Олена раптом змінилася в обличчі і спробувала відсунути чоловіка убік. Але Олексій не рухався. Зовсім. Неначе приріс до підлоги.
– Оленко, не треба.
– Відійди я сказала.
Посмішка одразу зійшла з її обличчя, голос став владним і таким, що не терпить заперечень. Очі «сканували» коханого у пошуках помади чи ще чогось подібного.
А в голові була купа різних думок, які не давали спокою:
«Невже він… Ні, він не такий. Він не міг. Але чому тоді так дивно поводиться?».
Зрештою, їй вдалося відсунути чоловіка від шафи, і вона відчинила дверцята, готова до всього.
Щоправда, до такого вона виявилася не готовою.
– Ой, який гарненький!
Борис, побачивши Олену, змінив гнів на милість і привітно занявчав
– Ти не повіриш, але у відрядженні я цілий місяць годувала такого ж сірого кота. Навіть хотіла забрати з собою, але не знала, як ти до цього поставишся. Тому віддала Світлані, вона теж дуже його полюбила. Ну, це реально дуже крутий сюрприз. Дякую тобі! Вона кинулася на шию Олексію і…
…не відпускала зі своїх міцних обіймів хвилин п’ять.
Потім обернулася до Бориса і простягла йому руку.
– Я Олена! А тебе як звати?
– Борис, – відповів Олексій.
– Приємно познайомитись, Борисе! То ти тепер з нами житимеш? Я дуже рада!
Той радісно смикнув своїм пухнастим хвостом і нявкнув. Вона взяла його руки та гладила, гладила, гладила.
А він аж замуркотів від задоволення.
Так само його гладила господиня (вже колишня), яка раптом вирішила почати життя з чистого аркуша без нього, з якимсь дивним Дімкою.
Дімка запропонував чудовий варіант. Сказав, що сам все прилаштує котусика…
«Ну і нехай починає собі на здоров’я, він теж почне своє котяче життя з чистого листа. З Оленою та…».
Кіт перевів свій погляд на чоловіка:
«Ну і з цим теж знайду спільну мову».
Олексій же дивився на все це і не знав, чи плакати йому, чи сміятися. Але одне він тепер знав точно:
«Все, що робиться – на краще».
– Ну що, Олексійку, ходімо каву поп’ємо, га? Я саме тортик купила. Та й Бориса треба погодувати.
Олена пішла на кухню, а Олексій все ще стояв, задумливий, у спальній кімнаті.
Зі ступору його вивів голос дружини:
– Олексію! Це що ти тут начудив?
Олексій усміхнувся.
«Зараз все приберу, кохана. Все приберу» – думав він, видихаючи з полегшенням.
