— Ключі від квартири на стіл, Богдане, і щоб вашого духу тут не було до вечора. Ти вибрав бути зручним сином, а не моїм чоловіком, тож тепер живи зі своєю мамою, її салатами та її правилами — але вже не на моїй території
— Я не для того гарувала на двох роботах, щоб купити цей дім. І щоб твоя мама привезла сюди весь свій табір родичів і влаштувала тут гуртожиток. Ключі на стіл, Богдане, і щоб духу їхнього тут не було до вечора!
Олена не кричала. Вона говорила тим особливим, низьким і глухим тоном, від якого у підлеглих в її відділі зазвичай хололо всередині, а бажання сперечатися зникало саме собою. Вона стояла біля розчахнутих навстіж воріт, спираючись рукою на капот своєї машини. Метал був гарячим, але цей жар не йшов ні в яке порівняння з тим окропом, що зараз піднімався у неї в серці. Перед її очима, немов у неприємному сні, розгорталася картина апокаліпсиса районного масштабу.
Її маленький затишний будиночок, її фортеця, куплена ціною двох років без відпусток, зараз нагадував привокзальну площу в базарний день. Богдан стояв перед нею, переминаючись із ноги на ногу. В одній руці він тримав надкушений шматок хліба, а іншою намагався непомітно прикрити пляму від кетчупу на футболці. Він мав вигляд школяра, якого застукали за курінням у туалеті: жалюгідний, метушливий, із бігаючими очима.
— Олено, ну чого ти відразу шашкою махаєш? — затягнув він свою звичну пісню, намагаючись усміхнутися, хоча усмішка виходила кривою і натужною. — Ну які це чужі? Це ж дядько Вітя з сім’єю, тітка Люба… Мама просто сказала, що гріх такій погоді пропадати. Ми ж одна родина, не можна бути такою одноосібницею!
Олена мовчки перевела погляд за спину чоловіка. На її ідеально вистриженому газоні, який вона з маніакальною впертістю виходжувала після роботи, стояв чийсь брудний іржавий «Логан». Просто колесами на траві. З відчинених вікон машини горлала якась пішла естрадна музика, від басів якої, здавалося, вібрувало скло в будинку. Трохи далі, біля самої веранди, димів дешевий розбірний мангал. Дим був чорним і їдким — мабуть, щедро плеснули розпалювача, не шкодуючи хімії. Навколо мангала метушився гладкий чоловік у майці-алкоголічці, спітнілий і червоний. Він розмахував картонкою над вугіллям так завзято, що іскри летіли на свіжопофарбовані перила ганку.
— Родина? — перепитала Олена, і в її голосі брязнув метал. — Богдане, я цих людей бачила один раз п’ять років тому, коли вони на нашому весіллі намагалися вкрасти туфлю і побилися з офіціантом. Це не сім’я, це стихійне лихо. Ти сказав що їдеш сюди, щоб покосити траву і підтягнути сітку на паркані. Я бачу, ти чудово впорався. Трава прим’ята колесами, а сітку, мабуть, підпирає он той мішок із вугіллям.
Вона ступила на ділянку, не чекаючи запрошення. Підбори її туфель впивалися в гравійну доріжку. Богдан задріботів слідом, намагаючись перегородити їй шлях, але не наважуючись торкнутися її руки.
— Оленусь, ну потерпи, а? Ну незручно ж! Люди приїхали, разложилися… Мама так старалася, маринувала м’ясо з вечора. Вони ж не знали, що ти приїдеш. Я думав, ми посидимо тихенько. По-сімейному.
— По-сімейному — це вдесятьох?! — різко обірвала вона його, зупиняючись навпроти своєї гордості — альпійської гірки. Те, що вона побачила, змусило її на секунду заплющити очі.
На камінні, серед рідкісних очитків та карликових хвойників, стояла почата п’ятилітрова бутель із водою і валялася гора пластикових стаканчиків. Жирна одноразова тарілка з недоїденим огірком прилипла до ялівцю.
— Приберіть це, — тихо сказала Олена, вказуючи пальцем на гірку. — Негайно.
— Та приберемо, приберемо… Господи, теж мені проблема, — відмахнувся Богдан, але пляшку чіпати не став. — Ти краще привітайся. Йди. Он мама маше.
На веранді, по-хазяйськи розташувавшись у плетеному кріслі Олени, возсідала Олеся Степанівна. Вона була схожа на генерала, що приймає парад: у яскравому квітчастому халаті, з келихом в руці. Помітивши невістку, вона навіть не спробувала встати.
— Я не буду вітатися, Богдане. Я не кликала гостей. Ти зараз підеш до своєї мами і скажеш їй, що банкет закінчено. У вас є година, щоб зібрати манатки, вивезти сміття і прибрати машину з мого газону.
— Ти з глузду з’їхала? — прошипів Богдан, і в його очах вперше майнув страх. — Як я їм це скажу? Вони ж образяться. Не будь стервом, Олено.
— Ах, стервом? — Олена гірко усміхнулася. — Тобто коли я хочу, щоб у моєму домі не влаштовували притон, я — стерво?
Повз них пробігла дитина, з вереском копаючи м’яч. М’яч зі смачним звуком врізався у свіжопосаджений кіпарис, зламавши верхівку. Олена здригнулася, ніби вдарили її саму. Богдан винувато відвів очі.
— Година, Богдане. Час пішов.
Олена зайшла в будинок. Всередині пахло смаженою цибулею і перегаром. Це було схоже на набіг сарани. Дверцята шаф були розчахнуті навстіж. На стільниці валялися розкриті упаковки з її продуктами. Дорога кава була розсипана. Пачка елітного сиру розтерзана.
Але фінальним акордом стала порожня пляшка з-під оливкової олії — тієї самої, колекційної.
— Вони на ній смажили, — прошепотіла Олена, проводячи пальцем по жирному сліду. — Вони смажили м’ясо на олії за тисячу гривень…
У раковині горою громадився брудний посуд. Вони дістали все: її улюблені кружки, келихи. Хтось навіть загасив недопалок у блюдце від кавового сервізу. Вона повернулася на веранду. Шум розмов на секунду стих.
— Олесю Степанівно, — промовила Олена ровним голосом. — Ви сказали, що дача повинна приносити користь сім’ї. Я з вами повністю згодна. Тільки ви помилилися у визначенні сім’ї. У вас є сорок хвилин. Або я почну викидати ваші речі за паркан. І почну я з цієї салатниці.
Вона поклала руку на край японської чаші з олів’є. Богдан вилетів на веранду, намагаючись стати живим щитом.
— Олено, не смій! — заверещав він. — Люди за столом сидять!
Олена повільно нахилила керамічну чашу. Важка маса салату з чавкаючим звуком вивалилася прямо на брудну скатертину, заляпавши рукав халата Олесі Степанівни.
— Ти хвора? — прошипіла свекруха. — Богдане, вона психопатка! Ми до неї як до людини, а вона свиня невдячна!
— Мамо, почекай! — Богдан схопив Олену за лікоть і потягнув убік. Олена руку висмикнула різко.
— Оленко, ти перегинаєш, — зашепотів він. — Ну не можна ж так. Це мої родичі. Дядько Вітя випив, йому за кермо не можна. Давай вони переночують, а вранці — клянуся! — ноги їхньої тут не буде.
Олена зупинилася і подивилася йому прямо в очі. Її погляд став напрочуд сумним.
— Я не жадібна, Богдане. І люблю запрошувати близьких людей на гостину, — сказала вона тихим, але виразним голосом. — Але, як би ти почував себе, якщо би ти купив щось дуже смачне для нас двох, а я без погодження з тобою запросила компанію своїх колег? Хіба ти не відчув би, що твій простір, твій настрій і наші спільні плани просто розтоптали?
Богдан на мить замовк, але швидко стріпнув головою, відкидаючи незручне порівняння. — Та яке «смачненьке», Олено! Це ж люди, жива кров! Тобі цей шматок сиру поперек горла встав? Ти ж багата тепер начальниця!
— Справа не в сирі, Богдане. Справа в тому, що ти привів хамоватих невігласів. Чуєш, про що вони говорять?
З веранди доносилися п’яні голоси. Тітка з «хімією» гучно віщала:
— Бач, фіфа міська! Салат вона вивернула. Богданчику треба цю гордовиту пані в узді тримати! Завтра грядки копати змусимо, спесь і зійде!
— Я приїжджаю сюди відпочивати, а не працювати аніматором для хамів, — відрізала Олена. — У тебе і твоєї родини є 20 хвилин. Або вони їдуть зараз, або ти їдеш із ними. І додому, в нашу міську квартиру, теж більше не повертаєшся.
Богдан застиг.
— Ти… ти мене виганяєш через маму? Ми ж п’ять років разом!
— Не через маму, Богдане, а через те, що ти вибрав бути зручним сином, а не моїм чоловіком. Вибір за тобою.
Двадцять хвилин минули. Ніхто не зрушив із місця. Богдан сидів поруч із матір’ю, втягнувши голову в плечі. Він вибрав нічого не вибирати. Олеся Степанівна переможно усміхнулася:
— Ну от і чудово! Перебісилася. Богдане, налей дружині!
Олена повільно піднялася. Вона взяла сумочку і підійшла до Богдана.
— Ключі від квартири, — простягнула ладоню Олена.
— Що? Ну ти чого починаєш знову? — занив він.
— Ключі від моєї міської квартири. Поклади на стіл. Зараз. Ти залишаєшся тут зі своєю мамою, із салатом на скатертині та з брудом, який ви развели. Це твоє середовище проживання, Богдане. А в мою квартиру ти більше не увійдеш.
Олеся Степанівна гримнула чаркою об стіл:
— Чоловіка з дому виганяєш?! Він там прописаний!
— Він там не прописаний. Він прописаний у вас, Олесю Степанівно. А в моїй квартирі він просто жив, поки був моїм чоловіком. Але чоловік, який дозволяє своїй рідні витирати ноги об його дружину, мені не потрібен.
Тремтячими руками Богдан дістав зв’язку ключів і поклав на стіл. Дзвін металу здався оглушливим. Олена згребла ключі.
— Завтра о 10:00 ранку сюди приїде бригада міняти паркан і приватна охорона. Якщо до того моменту тут залишиться хоч одна ваша шкарпетка — нарікайте на себе. Богдане, прощавай.
Вона розвернулася і зашагала до машини.
— Оленко, стій! — закричав Богдан. — Мамо, скажи їй!
Олеся Степанівна силою смикнула сина вниз:
— Сиди! Нехай котиться, приповзе на колінах! Повернеться, ще й умови ставити будемо!
Олена сіла у свій кросовер. Вона натиснула на газ. Гравій хруснув під колесами. Вона виїжджала з воріт, залишаючи позаду витоптаний газон, димлячий мангал і людей, що пожирали її життя.
Завтра тут будуть нові замки. Завтра тут буде клінінг. А сьогодні вона їде в порожню тиху квартиру, де ніхто не посміє торкнутися її улюбленої чашки. Сліз не було. Було тільки чітке розуміння: вона щойно скинула баласт, який тягнув її на дно останні роки. А цей баласт зараз сидів на веранді, слухав маму і пив, остаточно промінявши сім’ю на завітрений салат олів’є.
