Кілька років тому був дощовий грудень.
Бруд такий, що у ньому відбиваються вогні машин та ліхтарів. І мій друг, з яким ми з шістнадцяти років дружили нерозлучно, старий вірний звичний мій друг, раптом мені подарував букет троянд. Ми домовилися зустрітися у центрі. Він викладав у університеті. Ось він прийшов, у руках ці троянди. Гарний.
Ніколи жодних троянд він не дарував. Ми були друзями. Друзі дитинства. Зовсім свої, звичні такі друзі. Тому я по-дружньому грубо сказала: мовляв, ти зійшов з глузду? Це ж так дорого з твоєю зарплатою. На честь чого квіти? Що за ексцентрична витівка? Ти чого?
Ми все життя були разом, розумієте? Дружили. То був мій старий друг. А я була його старим другом. Разом їли, пили, гуляли, їздили, сміялися, сварилися і мирилися, ділилися останнім, у будь-який час дзвонили один одному…
Він сам не знав. Так, каже, раптом закортіло. На! Чомусь дуже захотілося тобі ці троянди подарувати. На.
Я взяла. Темно, грязюка, чорне небо, вогні ліхтарів. Друг мій стоїть. Яскрава рожева пляма – це квіти. Це було прощання…
Незабаром його не стало… Несподівано. І холодним зимовим днем було прощання. Прощання ж було раніше – ті яскраво-рожеві троянди.
І це не про таємне кохання, нічого такого, повірте. Це про дружбу. І про те, що людина відчуває інколи. Заздалегідь відчуває, що їй час їхати. І дарує прощальний подарунок. Несподівано щедрий… Загалом несподіваний.
І від цього стискається серце, бо у глибині душі розумієш. Але вірити не хочеш.
Я не люблю таких подарунків. І дощовий грудень. І передчуття я теж не люблю.
Анна Кір’янова
