— Катю, у тебе три дні, щоб з’їхати. Не з’їдеш — викину речі на вулицю. І не забудь свою матір.
Інна дивилася на Катерину й усміхалася.
— Інно, та що з тобою? Ми ж тут все життя прожили. Гаразд, мене ненавидиш. Але мама була законною дружиною твого батька й теж вкладалася в цей дім.
— Кать, ну ти ж розумієш, вона ніколи, у жодному суді, цього не доведе. Тож не треба мені виносити мізки. Не з’їдете — викину речі.
— Інно, ну куди ми з’їдемо? Ти ж розумієш, що нікуди.
— А мене це взагалі не хвилює. Треба було піклуватися про себе завчасно, а не сподіватися й сидіти на чужій шиї. Я виставила будинок на продаж. Хочеш — можеш купити.
— Ну, ти… А скільки ти за нього хочеш?
Інна написала цифру на папірці.
— Ось, щоб не загубила. І пам’ятай — у вас три дні.
Катя увійшла в будинок. Мама дивилася на неї уважно.
— Донечко, що сталося? Нащо Інночка заїжджала? І чому вона не зайшла?
Катя подивилася на маму. Та завжди була такою наївною й не розуміла, що світі купа проблем. Її чоловік Геннадій, батько Інни й вітчим Каті, завжди огороджував її від клопіту. І Анфіса Андріївна була впевнена, що життя таке саме безхмарне й є.
— Мам, нам треба звільнити будинок.
— У якому сенсі? Наш будинок?
— Ну, на паперах він нам не належить. Інна вирішила його продати.
Мама все ще усміхалася.
— Як продати? Не розумію.
— Продати наш будинок. А у нас… — Катя зітхнула. — У нас два варіанти: або піти на вулицю, або купити цей будинок.
Анфіса усміхнулася.
— Донечко, ти щось неправильно зрозуміла? Ну як можна продати наш будинок? Ми ж у ньому живемо. Тим більше нам…
Катя без усмішки дивилася на маму.
— Може, вже пора зняти рожеві окуляри? Тата Гени більше немає. І ти повинна розуміти, що нічого більше за клацанням пальців для тебе не буде. Зрозумій вже — світ не такий, яким ти його собі малюєш. Інні байдуже і на мене, і на тебе. Їй просто потрібні гроші. І знаєш, вона має повне право продати цей будинок. А нас просто вишпурне на вулицю.
Усмішка нарешті повільно зійшла з обличчя мами. Катя знала, що це для неї жорстоко, але хотіла, аби та нарешті повернулася з хмар на землю.
— Катю…
Мати раптом поблідніла й почала падати. Катя ледве встигла підхопити її.
Поки викликала швидку, поки лікарі зробили уколи, Катя весь час плакала. Отак у одну мить зруйнувалося все їхнє життя. Їм доведеться знімати житло. Доведеться дуже сильно затягнути паски. Інну не переконати. Її завжди цікавили лише гроші.
Лікар виписав рекомендації, простягнув їй папірець.
— Намагайтеся не нервувати маму. Ще один-два таких стрибки тиску — і можна вже готуватися до інсульту чи інфаркту. Ви розумієте, що це означає?
— Так, звісно. Я працюю медсестрою.
— Значить, більше не будете нервувати матір. Усього доброго.
Катя дивилася на бліду маму, яка лежала мовчки, і розуміла: «Треба щось робити. Але що?»
— Я на роботу, мам. Будь ласка, не переживай сильно. Гаразд? Я щось придумаю. Обов’язково придумаю.
Вона вийшла. Сказати, що придумає, набагато легше, ніж придумати. Але Катя не могла допустити, аби з її мамою щось сталося.
Подруга Таня, яка теж працювала медсестрою, одразу запитала:
— Катюш, що сталося? Виглядаєш, наче привида побачила.
— Майже. — І Катя розповіла все, що сьогодні трапилося.
— Та не може бути! От стерва! А мені здавалася нормальною.
— Мені теж. Ми ж стільки років разом жили. Тато Гена їй будинок купив і ще тоді сказав, що цей — для мене.
— То чому ж він заповіт не написав?
— Ну хто ж знав, що все так станеться… Йому б жити та жити.
Тата Гену знайшла Катя. У нього стався інфаркт, а поруч нікого не було. Маму він відправив у санаторій. Катерина була на роботі. Це був настільки сильний удар для всіх, що вони тільки-но потроху почали відходити. Минуло півроку — і Інна, яка вступила у спадщину, приїхала, щоб вигнати їх.
— Кать, я вважаю, тобі треба взяти кредит і шпурнути гроші цій… прямо в лице. Як я розумію, інших способів все одно немає.
— А віддавати-то як, Тань?
— Ну, а як усі віддають? Якось живуть, крутяться.
— Хто мені дасть кредит з такою зарплатою, маленьким стажем?
— Ну, можна ж знайти нормального поручителя.
— Ага, залишилося тільки знайти.
Катя приступила до роботи, але, чесно кажучи, з рук валилося все.
— Катюш, ви чимось засмучені?
Вона обернулася, усміхнулася. Це був їхній пацієнт Іван Миколайович, дуже добрий чоловік. Дівчата говорили, що багатий і що спеціально ліг у безоплатну лікарню, аби не вирізнятися. Він, насправді, був добрим і хорошим. Завжди частував медсестер шоколадками та цукерками.
І ось тут у голову Каті прийшла божевільна думка.
— Іване Миколайовичу, а ви не могли б мені допомогти?
— Ну, якщо це в моїх силах, звісно, допоможу. Розказуйте, чого така засмучена?
Катя описала ситуацію.
— Іване Миколайовичу, ви не могли б піти зі мною до банку? Ну, просто для солідності. Я скажу, що ви мій тато, але не буду вас просити стати поручителем. Просто вони побачать, що в мене такий батько — і не відмолять мені.
Чоловік задумався, потім спитав:
— А як же ви платитимете?
— А я вже все порахувала. Свою зарплату віддаватиму, а мамину й підробіток — на життя витрачати.
— Гм… Звісно, допоможу. А коли треба йти?
— Сьогодні я у зміні, а от завтра — у першій половині дня.
— Домовилися. Правда, мене виписують сьогодні, але під’їду, куди скажете.
Катя усміхнулася.
— Дякую вам велике! Ви навіть не уявляєте, як для нас це важливо.
— Усе буде добре.
Наступного дня, коли Катя повернулася, мама була на роботі. І це було чудово, бо Катерина не хотіла поки що їй нічого казати. Вона вдягла все найкраще. «Треба ж справити враження на співробітників банку». І ще раз продумала, що їй говорити.
Іван Миколайович чекав біля парку, що розташовувався навпроти банку. Він був мовчазний.
— Катюш, ну чого ви така бліда?
— Ой, Іване Миколайовичу, два дні залишилося. Якщо вони мені відмовлять, я просто не знаю, що робити. Ми ж завжди жили в цьому будинку, розумієте? І мама не переживе, якщо щось доведеться міняти.
— Та не хвилюйтеся ви так, усе буде добре.
Увійшли до кабінету, а Іван Миколайович, сідаючи у крісло, одразу взяв газету. Клерк поглядав на нього, але мовчав. Ну, тобто взагалі нічого в нього не питав, розмовляв із Катею.
— Я все зрозумів. Нам потрібно кілька годин на розгляд вашої заявки. Я вам обов’язково передзвоню.
Вони вийшли з офісу. Іван Миколайович усміхнувся.
— А от я б, до речі, не відмовився від чашечки чаю. Мама ваша вдома?
Катя глянула на годинник.
— М-м, уже має бути. Іване Миколайовичу, тільки ви, будь ласка, нічого не кажіть їй про кредит. Адже ще невідомо, схвалять чи ні, а вона вже засмутиться.
— Гаразд, буду німий як риба.
Вони підійшли до калітки. Гість схвально кивнув.
— Так, за такий дім варто боротися. Вибачте, а я от не зрозумів — хазяїн будинку тобі не батько?
— Ні, вітчим. Але я його кликала тато Гена. Він був дуже хороший. Вони з мамою одружилися, коли мені було п’ять, а Інні, ну, його доньці — сім. Ми завжди жили разом. Я, ну, просто не очікувала від Інни такого.
— А ваш рідний тато? Він не може вам допомогти? Адже кредит — це навантаження.
— Я його не знаю. І мама про нього говорити відмовляється.
— Зрозуміло. А як хоча б маму звати, а то я прийду такий…
— Анфіса Андріївна.
Катя відчинила калітку, обернулася.
— Іване Миколайовичу, а ви чого там немов укопаний стали? Ходімо.
Чоловік ніби струсив з себе заціпеніння й ступив слідом за нею.
— Мам, я вдома! У нас гості!
— Катюш, я тут!
Увійшли у велику кімнату. Анфіса сиділа за столом. Перед нею було щось розкладено. Катя зітхнула. Красивий золотий браслет, дуже не тоненький ланцюжок і кулон. Кулон був якийсь незвичайний.
— Мам, що це?
— Це, донечко, твоє придане. Подарунки твого справжнього батька. Я зберігала їх для тебе, але зараз розумію — доведеться продати, щоб не опинитися на вулиці.
— Не доведеться.
З-за спини Каті вийшов Іван Миколайович.
— Здрастуй, Анфісо.
Жінка повільно підвелася.
— Ти звідки? Як ти дізнався? Як ти нас знайшов?
Катя нічого не розуміла. Дивилася то на маму, то на Івана Миколайовича.
— Нічого не можу зрозуміти. Ти що, мам, знаєш його? Ви знайомі?
Іван Миколайович подивився на Катю.
— А коли в тебе день народження? Ну, народилася ти коли?
Анфіса промовила:
— Так, Ваню, ти правий. Але це нічого не змінює. Ти сам відмовився від нас.
— Так-так-так. Стоп. — Іван потер обличчя. — Катюш, ти чай обіцяла? Давайте-но все спокійно обговоримо. Здається мені, ми обоє чогось не знаємо.
Катя рвонула на кухню, а в голові билася лише одна думка: «Не може бути… Виходить, Іван Миколайович — мій батько».
— Анфісо, з чого ти вирішила, що я від вас відмовився?
— А хіба ні? Я сказала тобі що в нас буде дитина . Ти начебто зрадів, сказав, що ввечері все обговоримо. А ввечері прийшла твоя мати, сказала, що така, як я, тобі не потрібна, і тим паче діти від мене тебе не цікавлять.
— Гм. А я того вечора, коли збирався до тебе, носився як скажений. Спіткнувся й грюкнувся на сходах, зламав ногу так, що до лікарні потрапив. Попросив маму піти до тебе, сказати, що я в лікарні, щоб ти прийшла. Розповів їй про те, що скоро в неї буде онук чи онучка. Вона повернулася й сказала, що ти поїхала. Вирішила піти на переривання й їхати взагалі в інше місто з якимось хлопцем. Ось, у принципі, і все.
Анфіса мовчки дивилася на Івана Миколайовича, а потім промовила:
— Ні, цього не може бути.
— Погоджуюсь.
До столу тихо підійшла Катя, поставила чайник.
— Я все чула.
І знову тиша. Але тиша тривала недовго. Двері відчинилися без стуку. До кімнати увійшла Інна.
— Я щось не зрозуміла. Ви вирішили усі свої речі тут залишити? Не думаю, що покупці потім захочуть вам їх повернути. Чи гроші знайшли?
Анфіса поблідла, але Іван поклав руку на її руку.
— По-перше, вітаю. По-друге, гроші — не проблема. Але тільки після того, як ви доведете свою стовідсоткову законність володіння цим будинком. Зараз ми їдемо подавати до суду, і якщо раптом суд вирішить, що весь будинок, а не його частина, належить вам, то Катя вам одразу заплатить.
Інна розгубилася.
— А ви ще хто такий розумний?
Іван Миколайович підвівся.
— Іван Прохоров, власник вашого банку.
Інна округлила очі.
— Так точно, я ж бачила ваші фото, тільки не впізнала. А це що — ви за них ручаєтеся? Чи Катька нарешті подумала — знайшла собі татка?
Іван Миколайович нахмурився.
— Я б вас попросив тримати свої висновки при собі. Можна ж і штраф за такі висловлювання отримати. І правильно казати не «татко», а «тато». Я — батько Катерини.
Інна навіть сіла.
— Як батько?
У Каті задзвонив телефон.
— Так, так… Дякую.
Вона розгублено подивилася на Івана Миколайовича.
— З банку дзвонять.
Він простягнув руку, узяв трубку.
— Хто це? Саш? Усе скасовуй. Ніяких кредитів не потрібно. Я сам тут розберуся.
Через хвилину Інна вилетіла з будинку, мов перелякана.
Іван Миколайович подивився на Анфісу.
— Я, чесне слово, не знаю, що в таких випадках треба говорити. Я прожив уже стільки у повній упевненості, що не одружуся й дітей у мене теж не буде. А тут таке… Кать, я розумію, я для тебе чужий чоловік, але не тримай на мене зла за те, що не було мене поруч. Я ж не знав.
Бачиш — буває так, що одна людина може зламати життя кільком. Моя мати жива, і зараз я хочу поїхати й поговорити з нею, запитати, навіщо вона взагалі так вчинила зі мною. Зі мною, з тобою, з Анфісою. А потім повернуся — і будемо думати, як жити далі. Ви ж розумієте, що тепер усе буде інакше.
Він повернувся за дві години. Не один. З ним була дуже літня й красива жінка. Вона плакала, увійшла й стала біля дверей. Анфіса підвелася.
— Алло Сергіївно?
А жінка повільно опустилася на коліна.
— Вибач мене, Анфісо. Вибачте мене… Я ж щиро думала, що Вані потрібна дружина… ну, з іншого кола. Я ж, як кожна мати, хотіла лише щастя йому. Не знала, що він завжди кохатиме лише тебе. Не думала я, що ти справжня. Ми ж не були добре знайомі. І я була впевнена, що ти зробиш переривання, знайдеш собі іншого багатого. Але я рада, що помилялася, що у Вані є донечка, а в мене — онучка. І навіть якщо ви не зможете мене простити, я все одно вдячна долі, що ти, Анфісо, виявилася не такою, як я гадала.
Анфіса підійшла до неї, підбігла й Катя. Вони допомогли їй підвестися.
— А знаєте що? Давайте пити чай, а то з самого ранку збираємося, та все ніяк не доберемося до нього, — запропонувала Анфіса.
Іван усміхнувся, подивився на неї.
— Ти от взагалі не змінилася. Все так само всіх пробачаєш. Може, й для мене знайдеться прощення в твоїй душі?
Анфіса усміхнулася.
— Цілком можливо. Але я подумаю.
Правда, думала вона недовго. Вже з наступного дня вони не розлучалися, а ще за місяць зіграли гарне весілля.
