Того дня Катерина прокинулася раніше звичайного. Вона звикла рано вставати – робота завжди була для неї найважливішою. Власне, все її життя зводилося до роботи. Вже двадцять років, як вона приїхала до міста і вибудувала кар’єру. Тепер вона – успішна і відома в своїй сфері людина, керівник великої компанії.
І хоча їй лише 42 роки, її вже можна було б назвати успішною жінкою. Гарна квартира в центрі міста, елегантне авто, стабільний дохід – здавалося, що все у Катерини є для щастя. І все ж… чогось важливого їй не вистачало.
Мабуть, саме тому її думки часто поверталися до минулого. До того часу, коли вона була молодою і щасливою, до того першого кохання, яке стало найбільшим болем у її житті. Іван. Її перше справжнє кохання.
Катерина і Іван були знайомі з дитинства. Їхні родини жили в одному селі, їх будинки стояли на протилежних кінцях вулиці. Катерина завжди любила Івана, хоча і не зізнавалася йому в цьому. Він був старший за неї на три роки і для неї завжди здавався недосяжним.
Але з часом їхня дружба переросла в щось більше. Вони закохалися одне в одного.
Коли Катерина закінчила школу, вони вже вирішили одружитися. Обоє планували залишитися в рідному селі, побудувати будинок, завести дітей, жити звичайним сільським життям.
Вони навіть почали планувати весілля. Все йшло до того, що їхня любов мала стати найпрекраснішою історією в селі. Але все змінилося в день весілля.
В день, коли вся родина, друзі, знайомі зібралися на подвір’ї родини Катерини, щоб святкувати, вийшла жінка, якої Катерина ніколи не бачила. Тримала за руку маленьку дівчинку і була при надії. Замість того, щоб вітати молодят, вона підійшла до Івана і сказала:
– Я прийшла привітати тебе і сказати, що ти станеш батьком. Ось моя дочка, а я чекаю від тебе ще одну дитину.
Катерина не могла повірити своїм вухам. Всі гості затихли, а Іван стояв і мовчав. З виразу його обличчя все стало зрозуміло – він не міг заперечити цього.
Іван спробував щось пояснити Катерині, але її це не заспокоїло. Її душа боліла, а гнів і сором заповнили душу. Вона вибігла на вулицю і зникла вночі, не оглянувшись. Іван довго шукав її, писав листи, намагався пояснити ситуацію, але все було марно.
Катерина не могла пробачити зради. Вона відразу поїхала до міста, вступила до університету і почала нове життя. З того часу вона більше не поверталася в рідне село. Але всі ці роки вона не могла забути Івана, хоча й намагалася не думати про нього.
І ось, через двадцять років, вона сиділа в кафе, як раптом побачила його.
Він виглядав не так, як колись – був старший, з якимось відчутним смутком в очах, але Катерина не могла помилитися. Це був він – Іван.
– Катрусе… – промовив він, ледь чутно, але так, що її серце здригнулося. – Ти виглядаєш прекрасно.
Вона не знала, що відповісти. Сказати йому «дякую»? Чи просто встати і піти? Але вона залишилась сидіти.
– Іване, – зібралася з силами, відповіла Катерина. – Я не очікувала, що зустріну тебе тут. Це дивно. Ти… ти виглядаєш… іншою людиною.
– Так, – усміхнувся він сумно. – Життя, мабуть, нас змінює. Але ти все одно залишаєшся такою, як була. Ти завжди була особливою.
І тоді Катерина зрозуміла – він все ще її пам’ятає. Її серце знову заполонив біль. Вона відчувала, як в душі щось рветься.
– Я не можу повірити, що ти сидиш переді мною, – продовжила вона. – Адже ти… ти ж мав інше життя, сім’ю, дітей.
– Мав, – відповів він тихо. – І все це було… не таким, як я собі уявляв. З часом я зрозумів, що помилився. Адже єдина жінка, яку я любив по-справжньому, це була ти.
Катерина мовчала. Вона не знала, що сказати. Вона знову відчула гіркоту в душі, тугу за тими днями, коли вони були молодими і щасливими.
– Я так жалкую про все, – продовжував Іван. – Знаєш, я щасливий, що ти все-таки змогла реалізувати себе. У тебе все є, ти добилася багато. А я… я втратив тебе, і тепер я самотній. Моє сімейне життя не склалося. Я залишався в тому шлюбі через дітей, але не можу більше так жити.
– Ти хочеш сказати, що все це була помилка? – Катерина не могла стримати емоцій.
– Так, – сказав Іван, знизивши плечима. – Я помилявся, що не зберіг тебе, не тримав, не оберігав, коли треба було. Ти була найкращою частиною мого життя. І я все одно кохаю лише тебе.
Катерина здригнулася. Вона не знала, що відповісти. Що їй робити з усіма цими почуттями, які вона, здавалося, давно поховала?
–Ти йдеш? – запитав Іван, коли Катерина встала.
Вона повернулася до нього, дивлячись на нього, але в її погляді вже не було гніву, як тоді на весіллі. Тепер це був біль і розчарування.
– Мені потрібно піти, – сказала вона, і відразу йому не було ясно, чи це було прощання назавжди, чи ще один шанс.
– Катрусе, я хочу все змінити, – благав він. – Можна все почати знову? Я готовий для цього. Я готовий зробити все, щоб повернути тебе.
Але Катерина стояла, мовчки, і думала. Як легко сказати “прощай” і відпустити минуле, але серце не могло забути. Як пробачити зраду і біль? Чи варто починати знову з тією людиною, яку колись любила і яка її підвела?
– Я не знаю, Іване. Час не повернеш. Ти запізнився.
І вона пішла, залишаючи його стояти в кафе, серед людей, які навіть гадки не мали, що між ними сталося.
Коли вона виходила з дверей, її серце билося швидше, але жодної радості не було. Чи зробила вона правильний вибір?
Фото ілюстративне.
