— Катерино, ти не можеш просто сидіти і чекати, що він повернеться! — голос мами тремтів, коли вона стояла біля кухонного столу, тримаючи мою чашку з недопитою кавою. — Ти мусиш жити, доню!
— Жити? — я підняла очі, відчуваючи, як у горлі стискається клубок. — Мамо, як? Його телефон досі на столі. Ложка стирчить у каструлі. Як я можу просто… забути?
— Ніхто не каже забути, — вона поклала руку на мою, її пальці були теплими, але я відчувала холод. — Але ти не можеш зупинити своє життя. Богдан би цього не хотів.
— А що він хотів, мамо? — мій голос зірвався. — Ми мали їхати на Полтавщину, ремонтувати горище, купувати велосипеди! А тепер я сама, і все це… просто слова!
Мама мовчала, її очі блищали від сліз, але вона не відводила погляду. Тиша між нами стала важкою, ніби повітря згустилося.
— Ти сильна, Катерино, — тихо сказала вона. — Сильніша, ніж думаєш. Ти знайдеш спосіб.
Я відвернулася до вікна, де дощ стукав по склу. Вона мала рацію, але я не була готова це визнати.
Коли наші діти, Остап і Соломія, покинули дім, я з Богданом відчула, ніби хтось вимкнув звук у нашому житті. Ми стояли на порожній кухні, де ще вчора лунали їхні голоси, і дивилися одне на одного, ніби вперше за двадцять років. Після всіх тих років, коли ми жили за розкладом їхніх уроків, тренувань і шкільних свят, настала тиша. Ми мріяли про це — про час для себе, про подорожі, про нові захоплення. Але коли це стало реальністю, я не знала, як із цим бути.
— Ну що, Катю, — усміхнувся Богдан, тримаючи чашку чаю, — тепер наша черга, правда?
— Мабуть, — відповіла я, але голос звучав непевно. — Тільки куди ми підемо першим?
Він засміявся, його сміх завжди був легким, ніби розганяв будь-яку хмару.
— Давай спочатку на Полтавщину. Зупинимося в Миргороді, з’їмо галушок, погуляємо без поспіху. А там, може, й на велосипеди сядемо, як у молодості.
Я кивнула, відчуваючи, як у мені ворушиться надія. Ми сіли за стіл, той самий, за яким роками вечеряли вп’ятьох. Тепер він здавався завеликим, порожнім. Я дістала блокнот, написала зверху «Наше нове життя» і почала записувати: «1. Ремонт горища. 2. Подорож на Полтавщину. 3. Курси кераміки. 4. Велосипеди». Богдан додав:
— І ще, Катю, я хочу знову взяти гітару. Пам’ятаєш, як я грав тобі колись?
— Пам’ятаю, — усміхнулася я. — Ти грав «Чорнобривці», а я сміялася, бо ти постійно фальшивив.
Він розсміявся, і в ту мить я повірила, що все можливо. Що ми почнемо нове життя. Разом.
Того ранку Богдан пішов до магазину по хліб. Він любив свіжий хліб до сніданку, казав, що це додає дню смаку. Я залишилася вдома, мріючи про нашу поїздку. Ми планували вирушити за тиждень, 2000 гривень уже лежали в конверті на «дорожні витрати». Я уявляла, як ми сидимо на терасі якогось сільського будинку, п’ємо узвар і сміємося, як я випадково переплутаю сіль із цукром.
Телефон задзвонив, коли я поливала квіти. Голос на тому кінці був спокійним, надто спокійним.
— Пані Катерино, ваш чоловік знепритомнів у магазині. На жаль, попри всі зусилля…
Я не пам’ятаю, як дісталася до лікарні. Усе, що я бачила, — його обличчя, коли він усміхався мені того ранку. Усе, що я чула, — його «До скорої, Катю!». А потім — тиша. Богдана не стало. Усе сталося так швидко, що я не встигла попрощатися.
Коли я повернулася додому, усе було таким, як він залишив. Його телефон лежав на столі, на екрані — оголошення про старі велосипеди за 1500 гривень. Борщ, який я зварила, ще був теплим. Ложка стирчала з каструлі, ніби чекала, що він повернеться й доїсть. Я сіла на його стілець і завмерла. Світ зупинився.
Перші дні були як у тумані. Я прокидалася від будильника о 6:30, як ми звикли за роки. Богдан любив ранкові сніданки, коли ми неквапливо пили каву й говорили про все на світі. Тепер я варила каву лише для себе, але ставила дві чашки. Про всяк випадок.
— Тату, я не знаю, як це витримати, — сказала я одного вечора, сидячи з батьком на веранді. — Усе нагадує про нього. Навіть цей будильник.
— Катю, — він узяв мою руку, його долоня була шорсткою, але теплою, — ти не можеш триматися за минуле. Богдан би хотів, щоб ти рухалася далі.
— Але як, тату? — я дивилася на нього, шукаючи відповідь, якої не було. — Я не знаю, хто я без нього.
Він мовчав, лише міцніше стиснув мою руку. Я зрозуміла, що відповідь доведеться шукати самій.
Через тиждень я зустрілася зі свекрухою, Ганною Петрівною. Вона запросила мене до себе, і я пішла, хоча не знала, чи готова до розмови.
— Катерино, — сказала вона, наливаючи чай, — я знаю, як тобі важко. Але ти молода. У тебе ще все попереду.
— Ганно Петрівно, — відповіла я тихо, — я не знаю, що це «все» тепер означає. Ми з Богданом планували так багато…
Вона кивнула, її очі були сумними, але спокійними.
— Він завжди казав, що ти сильна. І ти це доведеш. Не йому, а собі.
Я відвела погляд, бо не хотіла, щоб вона бачила мої сльози. Але її слова зачепили щось у мені. Може, я справді могла спробувати?
Минуло кілька тижнів. Я почала розмовляти з Богданом подумки. Щоранку, коли варила каву, я казала:
— Богдане, дивись, знову дощ. Ти б сказав, що це ідеальна погода для книжки.
Чи:
— Я зварила борщ, але, мабуть, переборщила з перцем. Ти б точно пожартував.
Ці розмови тримали мене на плаву. Вони не заповнювали порожнечу, але робили її менш болючою. Одного дня я відкрила наш блокнот із планами. Побачила його почерк: «Велосипеди — 1500 грн». І зрозуміла, що не можу просто закрити цю сторінку.
Я подзвонила сусідці, Лідії, і запросила її на чай. Вона принесла домашній медовик, і ми розговорилися.
— Катю, а чому б тобі не поїхати кудись? — спитала вона, відрізаючи шматок пирога. — Хоч на день-два. Просто змінити обстановку.
— Самій? — я здивувалася. — Я навіть не знаю, куди.
— Чому б не на Полтавщину? — усміхнулася вона. — Ти ж із Богданом про це мріяла.
Я задумалася. Це здавалося неможливим, але водночас… чому ні? Я мала 2000 гривень, які ми відкладали на подорож. Може, це був знак?
За місяць я поїхала. Сама. Узяла маленький рюкзак, сіла в автобус і поїхала до Миргорода. Сидячи в кафе з тарілкою галушок, я дивилася на річку й уявляла, як Богдан сидить навпроти, жартує про мою любов до сметани. Я всміхнулася. І вперше за довгий час відчула, що можу дихати.
— Богдане, — тихо сказала я, — я тут. Для нас обох.
Повернувшись додому, я записала в блокнот: «5. Вчитися жити на самоті, але не самотньо». Це не було легко. Я сумувала за ним щодня. Але я почала помічати дрібниці: як Лідія кличе на каву, як Остап надсилає смішні фото з університету, як Соломія дзвонить, щоб розповісти про свій новий проєкт. Життя не зупинилося. Воно змінилося.
Одного вечора я пішла на курси кераміки. Там познайомилася з Оксаною, яка запропонувала разом піти в кіно. Ми розговорилися, і вона сказала:
— Знаєш, Катю, я теж колись втратила близьку людину. І думала, що ніколи не оговтаюся. Але одного дня я просто пішла в парк. І зрозуміла, що можу радіти сонцю. Не одразу, але потроху.
— І як ти цього досягла? — спитала я, тримаючи глиняну миску, яку щойно виліпила.
— Я дозволила собі бути. Просто бути, — відповіла вона. — І ти теж можеш.
Я не стала щасливою за одну ніч. Але я вчилася. Ходила в кіно. Пофарбувала кухню в зелений колір за 500 гривень. Купила старий велосипед за 1200 гривень і поїхала кататися парком. Іноді сміялася, іноді плакала. Але я жила.
Я досі вчуся жити без Богдана. Кожен день — це крок, іноді маленький, іноді болючий. Але я вірю, що можу знайти радість у новому житті, навіть якщо воно не таке, як я планувала. А ви — як ви знаходите сили рухатися далі після великих змін? Що допомагає вам триматися, коли здається, що все втратило сенс?
