Катерина Василівна мріяла бути турботливою бабусею, нянькатися з немовлям, допомагати молодим батькам, але Юлія, її дочка все вирішила інакше. Наполягати на своєму, чи зберегти стосунки? Це непростий вибір, який постав перед жінкою.
Катерина Василівна завжди знала, що буде найкращою бабусею на світі. Поки її донька, Юля, виростала, вона вже малювала в уяві картини майбутнього: як вона гулятиме з онуком по парку, пеститиме його, розповідатиме казки, пектиме йому пиріжки.
Вона ж була педагогом з тридцятирічним стажем! Її досвід, терпіння та безмежна любов мали нарешті знайти ідеальне застосування. Але реальність, як завжди, внесла свої корективи. Першим сигналом стало ім’я. Коли Юля оголосила, що сина звутимуть Артем, Катерина аж підстрибнула.
— Артем? Чому не Микола, як твого дідуся? Це ж сімейна традиція!
— Мамо, це двадцять перше століття. І нам подобається Артем, — спокійно, але рішуче сказала Юля.
Другим ударом стала кімната. Катерина Василівна привезла з гаражу стару, але міцну дерев’яну колиску, в якій ще сама спала. Вона її відреставрувала, пофарбувала, купила нову постіль.
— Ось, дитино, — з гордістю сказала вона, встановлюючи колиску в дитячій. — Це тардиція!
Юля оцінюючи поглядом оглянула колиску.
— Дякую, мам, це дуже мило. Але ми вже замовили сучасну колиску-трансформер. З регульованим дном та маятником. Ця… вона не відповідає нормам безпеки зараз. Борти занизькі.
— Яка ще безпека? — не вірила своїм вухам мати. — Ти ж в ній виросла, і нічого!
— І випала з неї три рази, — сухо нагадала Юля. — За спогадами тітоньки Люби.
Після появи Артема Катерина Василівна очікувала, що нарешті її час настав. Вона допомагатиме порадами, буде нянчитися з малюком. Але виявилося, що її донька та зять перетворилися на ходячі довідники з сучасного батьківства. Усе мало бути за наукою: пеленати не можна, тільки одягати у вільний одяг; годувати за вимогою, але з дотриманням інтервалу; на животик викладати з перших днів, але не більше хвилини. Катерина дивилася на їхні таблиці, додатки в телефоні та стоси прочитаних книг і відчувала себе не професором, а першокласницею, яка провалила іспит.
Найбільше їй боліло слово «не можна». «Мам, не можна цілувати в личко, імунітет». «Мам, не можна заколисувати на руках, а то ще звикне». «Мам, не можна трясти візочок, це шкідливо для мозку». Її старі, перевірені методи виховування оголошувалися небезпечними реліквіями. Вона почувалася зв’язаною, ніби її руки, які вміли так багато, тепер були марними.
Кульмінація настала, коли Артемові було три місяці. Юля з чоловіком збиралися на першу за два роки вечірку до друзів. Мати, радіючи, прибігла о шостій.
— Все, доню, я тут. Їдьте, розважайтеся.
— Дякую, мамо. Ось список, — Юля протягла їй аркуш. Там було розписано по хвилинах: 18:30 — суміш, 120 мл, температура 37 градусів, перевірити на зап’ясті. 19:00 — сон, включити білий шум на колонці, але не голосно. 19:30 — прогулянка в кімнаті, показати картки з чорно-білими зображеннями. Жодного телевізора на фоні. Жодних візитів сусідки Тетяни. Не брати на руки, якщо заплаче.
Мати дивилася на список, і щось стислося в серці.
— Ти мені не довіряєш? — ледве вимовила вона.
— Я довіряю, мамо. Я просто хочу, щоб усе було ідеально, — сказала Юля, поспішно цілуючи її в щоку.
Перша година минула, як за інструкцією. Артем випив суміш, позіхнув. Катерина увімкнула білий шум — монотонне шипіння, що дратувало її слух. Вона дивилася на онука, який лежав у своїй супербезпечній колисці, і раптом згадала, як колиска Юлі стояла біля її ліжка, і вона, мати, всю ніч чула її дихання, простягала до неї руку, щоб впевнитися, що все гаразд. Тут же все контролювали датчики дихання та відеоняня. Це було безпечно, стерильно і неймовірно самотньо.
О сьомій Артем раптом скривився і тихо захниклав. Інструкція веліла дати йому пустушку і похитати колиску. Катерина спробувала. Він плакав дужче. Її серце розривалося. Вона вийняла його з колиски. «Не можна носити, щоб не звикав до рук». Але він такий був маленький, безпорадний. Вона притиснула його до себе, так, як робила з Юлею — міцно, тепло, щільно. Вона почала ходити по кімнаті, наспівуючи стару, забуту колискову, не з книжки, а ту, що співала їй власна бабуся. «Ой ходить сон коло вікон…».
Жінка не дивилася на годинник. Вона просто була з ним. Через десять хвилин Артем затих, його дихання стало рівним, а потім він заснув, притулившись до бабусі.
Катерина сіла в крісло-гойдалку, не відпускаючи його. Вона сиділа так годину, дві. Дивилася на його вії, на пухкі щічки, і вперше відчула не контроль, а спокій. Відчула, що її інстинкт, її любов — це теж «норма». Можливо, не за наукою, але за природою.
Коли повернулися Юля з чоловіком, вони застали таку картину: Катерина спала в кріслі, а Артем спав у неї на руках, закутаний у її старий, пухнастий плед.
— Мамо! — перелякано скрикнула Юля. — Він же задихнеться!
Мати прокинулася. Спокійно, не кваплячись, підвелася.
— Не задихнеться. Він слухав биття серця. Як ти колись.
Вона передала сонного Артема в руки Юлі. І раптом донька помітила щось у кутку дитячої. Стару дерев’яну колиску. А всередині неї лежала та сама подушка, але тепер на неї було натягнуто нову білу наволочку з вишитими жовтими курчатами. І на спинці колиски висів маленький, вирізаний з дерева ключик.
— Це… що це? — тихо запитала Юля.
— Це ключ, — сказала мати. Вона була втомлена, але її голос звучав впевнено. — Мій ключ. Я його туди повісила. Це означає, що я приймаю твої правила. Це твій дім, твоя дитина, твоя наука. Я не буду лізти зі своїми порадами, якщо мене не просять. Але цей ключ — це також і запрошення. Для мене. Коли ти захочеш, коли буде важко або просто захочеться поспати, ти можеш дати мені цей ключ. І я прийду. І буду робити не за наукою. А за любов’ю. Як вмію.
Юля мовчала, притискуючи до себе сина. В її очах стояли сльози.
— А сьогодні… сьогодні я не дотримувалася інструкції, — додала мати. — Вибач. Але він заснув. І спав три години поспіль.
Наступного дня Катерина отримала повідомлення. Фото. Артем спить у тій самій старій колисці, але тепер вона стоїть не в дитячій, а у вітальні, біля дивану. Під фото був текст: «Мамусь, дякую за вчора. І… ми замовляємо новий матрац у ту суперколиску. Бо безпека — це важливо. Але іноді, дуже рідко, можна і в цій поспати. Тримай свій ключ. Ти теж нам потрібна».
Мати усміхнулася. І виявилося, що мир набагато солодший. Він залишає місце і для науки, і для інстинкту. І для двох ключів — одного, сучасного, від усіх замків безпеки, і іншого, дерев’яного, від простої, старої колиски, в якій міститься найголовніша таємниця — безумовна любов.
