Катерина дзвінко засміялася, коли Назар дістав величезну тарілку для її фірмової картоплі: наша традиція ділити обов’язки була не обтяжливим правилом, а веселою грою. Ми ще не знали, що Тарас готує для нас найсмачніший сюрприз із усіх можливих.
Щось так приємно защеміло в середині, коли я перебирав старі фотографії у телефоні і натрапив на знімок нашого новорічного столу, зроблений років десять тому. Це був той час, коли ми ще збиралися великою компанією, коли нас було аж шість дорослих і троє дітей, і коли святкування Нового року завжди перетворювалося на ретельно сплановане кулінарне шоу.
Не те, що тепер, коли у всіх свої турботи, хтось за кордоном, хтось втомився від роботи і воліє тихий вечір. Але ті часи… вони наче світилися від спільного клопоту і такої щирої радості.
Звичайно, завжди було неписане правило: Назар і Катерина, як господарі квартири, відповідали за загальну організацію, атмосферу, напої та десерт. Але головне – це було розподілення основних страв. Без нього ми б просто не встигли, та й чесно кажучи, кожен з нас мав свою коронну страву, свою візитну картку, без якої Новий рік не був би Новим роком. Це була наша традиція, наш ритуал, який не порушувався роками і був міцніший за будь-які святкові обіцянки.
Пам’ятаю, як Світлана, дружина Олега, завжди брала на себе салати. Вона була майстринею у цій справі. Її класичний салат “Мімоза” був настільки повітряний, що здавалося, його щойно приготували хмаринки. І ніхто ніколи не міг її перевершити у приготуванні того, що ми називали “Святковий пиріг” – це був великий, багатошаровий торт із м’ясних інгредієнтів. Вона починала готувати його ще 30 грудня, бо вимагав часу для просочення і застигання, і привозила його вранці 31-го, наче справжню кулінарну реліквію. І от, щойно вона заходила на поріг, одразу починалася наша дружня суперечка:
— Світлано, ти взяла свій знаменитий соус до “Мімози”.
— А як же інакше, Олеже. Звісно, що так. Хіба ж я ризикну зіпсувати Новий рік.
— І ти ж, бува, не забула його прикрасити улюбленими для Назара гілочками кропу.
— Все, як завжди. Не хвилюйся. Я завжди роблю його з думкою про те, що Назар потім скаже.
Назар усміхався, він знав, що його смаки завжди враховувалися. Катерина одразу обіймала Світлану і простягала їй чашку гарячого чаю з м’ятою.
Олег, чоловік Світлани, завжди був відповідальним за нарізки та маринади. Він був фанатом м’ясних і сирних тарілок. Він вважав, що гарно оформлена нарізка – це половина успіху столу. Пам’ятаю, як він якось привіз до нас цілий кейс з різними видами ковбас, копченостей і сирів, кожен шматочок якого був ідеально нарізаний і викладений на тарілці у формі новорічної зірки.
Олег був педантичний у цьому питанні до смішного. Ми називали його нашим Міністром закусок. А ще його коронна страва – фаршировані яйця, але не прості, а з додаванням якогось свого секретного інгредієнта, який робив їх неймовірно ніжними і смачними. Коли ми бачили, як Олег із задоволенням викладає свої шедеври, ми розуміли: свято почалося.
Але найскладнішою, найвідповідальнішою частиною була гаряча страва. І за це щороку відповідали Тарас та його дружина Ірина. Тарас був неперевершеним кухарем-аматором, і щороку він обирав щось нове: то це була запечена качка з яблуками та медом, то великий шматок м’яса, натертий травами, який він готував за особливим рецептом, запозиченим у свого діда. Якось він навіть спробував приготувати рибний пиріг, але це було лише раз, і ми вирішили, що м’ясні страви у нього виходять набагато краще.
Пам’ятаю, як одного року Тарас приїхав із величезним термосом та великою сумкою, і вся квартира миттєво наповнилася ароматом розмарину, часнику і чогось неймовірно пікантного.
— Що цього разу — запитала Катерина, намагаючись зазирнути до сумки.
— Це секретний рецепт. Але скажу, що це буде ніжна свинина, запечена в гірчичному соусі. Робив її три години. Вона має просто танути в роті. А ти, Катрусю, як завжди, відповідаєш за свою фірмову картоплю. Без неї нікуди.
— Звісно. Якраз на неї час. Назар вже, мабуть, накриває стіл.
— Вже майже закінчив. У мене ж найпростіше завдання, крім прибирання після вас усіх. Але ти не хвилюйся, моя картопля буде ідеальна. У мене своя фішка – я додаю до неї трохи вершкового масла і мускатного горіха, щоб вона була золотиста і ароматна — відповіла Катерина, радісно посміхаючись.
Вся ця суєта, цілий день напередодні свята, коли ми всі метушилися по квартирі, розмовляли, сміялися, обговорювали якісь дрібниці і водночас творили наш святковий стіл, – це і було справжнє святкування, справжнє диво. Це була демонстрація нашої дружби, нашої близькості. Ми не просто ділили обов’язки; ми ділили радість підготовки, почуття відповідальності, а головне – потім ділили задоволення від результату. Адже що може бути краще, ніж почути від друзів: «Це найкраща качка, Тарасе!» або «Світлано, твій торт – це шедевр!».
Звісно, не обходилося і без курйозів. Пам’ятаю, як одного року Олег, відповідальний за яйця, переплутав майонез із сметаною. Усі помітили це, але не одразу, а коли вже половина тарілки була з’їдена.
— Ой, Олеже, а що це за нова нотка у твоїй страві — спитав тоді Назар, трохи здивовано.
— Нова нотка.
— Так. Якась вона… більш молочна, чи що. Незвично, але смачно. Це таємний інгредієнт.
Олег, червоніючи, подивився на Світлану, і та лише розвела руками. Згодом з’ясувалося, що він випадково взяв не ту банку. Ми всі довго сміялися з цього, і ця «молочна нотка» стала ще однією нашою внутрішньою жартівливою традицією, яку згадували щороку, коли він приносив свої яйця.
Був іще один рік, коли Тарас з Іриною так захопилися приготуванням м’яса, що приїхали до нас вже після того, як ми мали сідати за стіл. Вони спізнилися майже на годину, але привезли з собою таку вишукану страву – телятину, запечену з інжиром та грушами – що ми одразу пробачили їм це запізнення. Той вечір ми зустрічали Новий рік не о дванадцятій, а о першій годині ночі, коли нарешті всі страви були на столі, коли всі були в зборі, коли в повітрі витав запах не лише мандаринів, а й цієї неймовірної телятини.
Саме в такі моменти розумієш, що Новий рік – це не лише про годинник і настання нової дати. Це про людей, які з тобою, про тепло, яке вони приносять, і про ті спільні спогади, які ви творите разом. Уся ця метушня, планування, невеликі сварки щодо того, хто митиме посуд після гарячого, а хто – після салатів, – це і є справжня цінність. Це те, що створює фундамент дружби, що робить її міцною, немов той святковий стіл, заставлений наїдками.
Тепер ми стали дорослішими, життя розвело нас у різні сторони, ми рідше збираємося разом. Але коли я бачу Катерину, яка дістає з шафи наші найкращі тарілки і починає протирати їх, я вже знаю, що вона згадує ті часи. І коли вона питає: «А чи варто мені цього року робити картоплю з мускатним горіхом?», я розумію, що вона хоче повернути ту атмосферу, хоча б на мить.
— Звісно, варто, моя люба. Навіть якщо нас буде лише двоє. Варто робити це для себе. Бо це наша історія — кажу я їй, обіймаючи.
І ми сідаємо разом дивитися старі фото, де на столі стоїть той самий торт від Світлани, та сама ідеально нарізана тарілка від Олега і велика глиняна форма, в якій Тарас привіз свій кулінарний шедевр. Ми згадуємо, як сміялися, як співали, як загадували бажання. І ми згадуємо, що навіть той єдиний раз, коли Олег переплутав соуси, це було чудово, тому що це було разом.
Бо найбільша радість не в ідеально приготованій страві, а в тому, хто її готував, і в тому, з ким ти її скуштував. Це спільний досвід, який з часом стає дорожчим за будь-який подарунок. Це наша кулінарна історія дружби, і вона завжди буде теплою і ароматною, як той святковий стіл десять років тому.
А ви, дорогі читачі, пам’ятаєте свої новорічні традиції, коли ви разом із друзями чи рідними ділили відповідальність за святковий стіл? Хто у вас був відповідальним за найголовнішу страву, а хто – за олів’є чи інші класичні салати? Поділіться своїми історіями, це справді важливо, адже саме ці спогади формують наше відчуття свята. Якщо вам відгукнулася моя розповідь, і ви теж відчули ностальгію, поставте, будь ласка, свою вподобайку і напишіть у коментарях, що для вас було найголовнішим у новорічному столі. Ваша підтримка та ваші історії – це найкращий подарунок!
