Карина спостерігала, як чоловік приміряв костюми. Нарешті він ніби зупинився на чомусь і задоволено кивнув своєму відображенню в дзеркалі.
Вона не витримала.
— Ти куди збираєшся?
Він повернувся.
— Та у нас корпоратив, сама розумієш. Відкриття сезону й усе таке.
— Зрозуміло… Тільки співробітники?
— Тобі яка різниця?
— Ну, якби з дружинами, я б, напевно, пішла з тобою. Ну що ж ти один там будеш, коли всі парами?
Денис якийсь час дивився на неї, а потім голосно розреготався.
— Ти?.. Ти на себе в дзеркало-то давно дивилася? Ти ж на пугала схожа. Е, ні, на привида! Не переживай, один я точно не буду.
— Денисе, що ти говориш? Я ж твоя дружина! Ти ж знаєш, що я…
Він схопив її за руку та підвів до дзеркала.
— Дивись! Уважно дивись! Поруч зі мною — стара, страшна баба. Та нащо мені такий сором?
Карина не вірила своїм вухам. Що він говорить? Як він взагалі міг таке сказати? Вони ж разом втратили дитину… Так, Денис не дуже її хотів, але погодився. А вона хотіла дуже. Звісно, минуло п’ять років, але їй ніяк не вдавалося впоратися зі своїм горем. Денис тоді був поруч, намагався підтримати, говорив, що так буває, що не можна себе закопувати. Але Карина не могла. Кожної ночі їй снилася її донечка, простягала до неї ручки, а вона розуміла — її немає. Не вижила під час пологів. Її саму ледь врятували.
Іноді Карина думала, що краще б її не стало разом із дочкою.
Денис відійшов від неї, обернувся, ще раз на неї глянув і вийшов.
Вона залишилася стояти перед дзеркалом. Кола темні під очима, давно не стрижене, не фарбоване волосся, навіть кілька сивих волосинок видно. Шкіра якась безбарвна, та й вся вона — наче миша чи міль.
«Ну що, Карино, дитину втратила, чоловіка втратила. Ще чого тобі треба? Та нічого».
Вона вийшла з кімнати, накинула куртку і вийшла на вулицю. Дійшла до парку, де колись вони з Денисом познайомилися, сіла на ту саму лавку і дуже довго сиділа, думала про їхнє життя.
Коли вони познайомилися, Денис був простим хлопцем. Карина довго не казала йому, що вона з дуже заможної родини. Вони то зустрічалися, то розлучалися, а потім у якомусь кафе до них підійшла Каринина подруга. Запитала, що це вона тут робить? Ну, і з розмови, з фраз Денис усе зрозумів. Хоч минуло шість років їхнього спільного життя, і після того, як вона дуже добре вивчила чоловіка, Карина почала думати, що знав він усе й без подруги. Але доказів у неї, звісно, не було — лише здогади.
Завагітніла вона майже відразу. Карина завжди мріяла, що коли вийде заміж, то в їхній родині буде не менше трьох дітей. Денис якось не дуже зрадів такій новині, але старанно робив вигляд, що він — взірець сімейності. Якось правда висказав їй, що вона хоче позбавити його всього. «Ми ж тільки жити почали, нагулятися належним чином не встигли. Навіть усі наші знайомі — то на вечірках, то в подорожах. А ми будемо сидіти вдома, прив’язані якорем».
Вона тоді впала в справжню істерику, збиралася дзвонити батькові, але Денис швидко її заспокоїв. Сказав, що зірвався, що сам не знає, що на нього найшло. Мовляв, він тепер переживає. Вона повірила. І не просто повірила, а навіть пожаліла його. Сказала, що буде його відпускати іноді до друзів. «Ну, раз йому так важко, усі ж люди різні».
Коли лікарі сказали їй, що дитина стала янголятком, вона його взагалі бачити не хотіла. Батьки були в подорожі, змогли приїхати лише через декілька тижнів. Мама довго сиділа з нею і намагалася хоч якось заспокоїти, але Карина тоді була в такому стані, що просто попросила їх поїхати до свого міста.
Усе, що зараз було у них із Денисом, було відкрито й побудовано на гроші її батька. До речі, Карина з ним уже кілька років не розмовляла після того, як він відмовився переписати все на Дениса. Вона пам’ятала ту розмову.
— Ні, про це й мови не може бути.
— У якому сенсі, тату? Ти ж сам говорив, що це все наше!
— Ваше. Але якщо щось станеться, або твій Денис раптом вирішить одружитися на іншій, то нехай сам собі заробляє.
— Тату, що ти говориш?
— Я все сказав.
Вони дуже сильно посварилися. Денис із нею теж не розмовляв місяць майже.
— Карино?
Вона здригнулася, підняла голову.
— Мирон…
Вона була не просто здивована. З Мироном вони були знайомі з дитинства, завжди дружили. Нічого такого, ніяких почуттів. Просто він був добрим хлопцем.
— Я тебе й не впізнав спочатку.
— Що? Виглядаю на трійку?
Мирон сів поруч.
— Ти ж знаєш, я завжди казав тобі лише правду. Тому на двійку.
Вона мимоволі усміхнулася. Та вже, Мирон був не з їхнього кола «золотої молоді». Він був трудягою. Завжди й про все говорив прямо. Карина просто обожнювала з ним розмовляти. Годинами могла базікати.
— У тебе щось трапилося?
— Трапилося, але зараз важливе не це. Ти не міг би піти зі мною на вечірку?
Мирон округлив очі.
— На яку вечірку?
І вона коротко розповіла йому про те, що щороку багатії влаштовують щось на кшталт благодійного вечора, який потім переростає в звичайний корпоратив, приурочений до дня міста.
— Я правильно розумію, що ти хочеш розлютити чоловіка?
Карина повернулася до нього і сказала:
— Якщо чесно, я й сама ще поки не вирішила, чого хочу.
Мирон розсміявся.
— Ось тепер я впізнаю тебе. Твоя авантюрна душа ніяк не може заспокоїтися. Слухай, моя сестра відкрила в цьому містечку дуже пристойний салон краси. Хочеш, подзвоню їй? Час, звісно, пізній, але мені вона не відмовить.
— Дуже хочу, Мироне. Ти, як завжди, мій рятівник.
Його сестра виявилася справжньою чарівницею. Боже, як давно Карина не відчувала себе так, наче вона заново на світ з’явилася. З грошима питання не стояло, тому вже вночі їй прямо в салон почали привозити наряди на примірку.
Цей корпоратив Карина пам’ятала ще з молодості. На нього з’їжджалися всі, у кого були гроші. У кого грошей не було, потрапити туди не могли. Раніше, колись давно, вони приїжджали сюди з батьком, потім з Денисом, правда, всього раз. І ось зараз вона крокувала поруч із Мироном, який ніяк не міг заспокоїтися.
— Я не розумію, як таке можливо. Ну як, ти вчора була схожа на привида, а сьогодні — на королеву. Це тільки ти так могла. Ти…
Карина усміхнулася.
— Давай ти заспокоїшся, а то на нас, здається, усі вже дивляться. Ти ж чоловік.
Мирон розсміявся.
— Так, але почуваюся я чомусь якось дивно… Наче я знаряддя помсти.
Карина на секунду замовкла, помітивши свого чоловіка в натовпі з молоденькою дівчиною, що висіла у нього на руці, скрипнула зубами.
— Мироне, ти мені обіцяв.
— Усе-все, не хвилюйся.
Вони сіли в першому ряду, де завжди були місця їхньої родини. Не минуло й п’яти хвилин, як ті, що сиділи поруч із нею, замовкли. До цих же крісел прямував і Денис зі своєю коханкою. Вони про щось мило базікали, тому не одразу помітили, що місця зайняті.
— Вибачте, але ви… Карино?!
Денис дивився на неї так, наче вона тільки-но повстала з попелу. Швидко скинув із себе руку молодої дівчини, чим викликав її голосне обурення.
— Ти… Ти тут як?
— Я, Денисе, не мямли. Усе, що я хотіла побачити, я побачила. Як ти розумієш, ці місця належать нашій родині, а от ти вже до нашої родини жодного стосунку не маєш.
— Карино, ти хочеш, щоб ми все обговорили тут і зараз? — Денис озирнувся. На них дивилися всі, навіть концерт не починали.
— Ні, поговоримо пізніше.
Денис пішов углиб зали. Його супутниця йшла поруч і весь час щось говорила йому. Він мовчав, ну, принаймні, доти, поки Карина його бачила. А на сцені починався дитячий концерт. Вона взяла себе в руки і повернулася туди.
Першими виступали найменші діти з дитбудинку. Чесно, Карина приготувалася плакати, бо плакала завжди, коли думала про них, і тим більше, коли вони виступали. Діти струмочком пішли на сцену, а Карина раптом заціпеніла. Навіть Мирон відчув це. Вона дивилася на сцену, майже не дихаючи. Побіліла, як полотно. Мирон пройшовся поглядом за її поглядом і теж завмер. До них боком стояла дівчинка, зовсім мала. На шиї, під вушком, була велика родима пляма. І пляма ця була точно такою, як у Карини.
— Мироне, дзвони батькові, терміново.
— Карино…
— Я сказала, дзвони!
Вона схопилася і побігла за лаштунки.
— Карино Євгенівно, я не розумію, чого ви від мене хочете, — вихователька перелякано притискала руки до грудей.
Карина ж якомога чіткіше промовила:
— Звідки в дитбудинку дівчинка з великою родимою плямою на шиї?
— Я не знаю, чесно. Я працюю всього два роки, готую дітей до концертів. Хто знає?.. Можливо, директорка.
— Викликайте її сюди.
І Карина так глянула на неї, що дівчина тут же схопила телефон.
Вона підійшла до дитини. Дівчинку звали Сонею, і маля з цікавістю її розглядало.
— Ти гарненька.
Карина усміхнулася. Цього просто не могло бути, але дівчинка була повною її копією в дитинстві. Абсурд. Можливо, вона божеволіє. Можливо, їй усе це лише здається. Але зараз приїде тато, і все вирішить. Якщо в Карини справді щось із головою, то він відправить її на лікування, і ніякі благання не допоможуть. А якщо ні… тато дізнається правду.
— Карино, Євген Петрович сказав, що буде через хвилин п’ятнадцять. Ти знала, що він у місті?
— Ну, звісно. Те, що ми з ним не спілкуємося, не означає, що ми нічого не знаємо один про одного. Мироне, на кого вона схожа?
Він подивився на дівчинку, на неї і присвиснув.
— Щось я взагалі перестав усе розуміти.
Карина зітхнула.
— Значить, я не збожеволіла. Що ж тоді виходить? Хтось все підставив? Хтось забрав у мене дитину і віддав дівчинку в дитбудинк? Мироне, буває таке?
У Мирона в очах щось мигнуло, і він швидко пішов від них. Карина знизила плечима. Треба якось повідомити Дениса, що сталося щось не зрозуміле, і що їхня дитина насправді жива… чи ні? Карина розуміла, що починає божеволіти. Швидше би тато приїхав.
— Доню! Що трапилося? Карино?..
Вона притулила палець до губ, щоб тато не кричав так голосно. Дівчинка давно перебралася до неї на коліна і дрімала. Діти поїхали з іншою вихователькою, а та дівчинка, яку Карина так налякала, терпляче чекала на директорку.
Євген Петрович придивився до дитини і побілів, як крейда.
— Але цього не може бути!
У цю мить Мирон буквально втягнув Дениса.
— Та що тобі треба? А? Відпусти!
— Хочу познайомити тебе де з ким… З твоєю донькою.
— У мене немає доньки, ідіот! Я вільна людина! Що хочу, те й роблю!
У цю мить увійшла директорка дитбудинку.
— Що тут відбувається? Сонечко, з тобою все добре?
Хвилин тридцять довелося витратити, щоб усе їй пояснити. Нарешті, коли вона зрозуміла, про що йдеться, то кивнула.
— Так, я пам’ятаю, як з’явилася Соня. Її підкинув нам молодий чоловік. Ми того дня якраз камери встановили, і відеозапис у мене збережений. Можемо поїхати подивитися. Не зовсім правильно з точки зору закону, але чисто по-людськи я вас розумію.
Ніхто не побачив і не помітив, як пропав Денис. Схопилися пізно. Мирон хотів бігти шукати, але Євген Петрович зупинив його.
— Не треба. Нікуди він не дінеться.
На відео був Денис у чорній куртці, в капюшоні, але його всі одразу впізнали. Карина впала без почуттів. Прийшла до тями в лікарні. Хотіла бігти, але зупинила мама.
— Тихіше, доню, тихіше. Тепер усе буде добре. Але ти ж потрібна Соні здоровою, а не з інсультом. З нею дідусь, так що все добре.
— Мамо, де Мирон? Щоб б не накоїв чого…
— Пізно. Мирон, до речі, виявився дуже стриманим, не дав батькові вчинити самосуд. Так що зараз твій чоловік і його помічники дають показання в поліцейській дільниці.
— Мамо, мамо, я хочу до неї, будь ласка…
Минув місяць. Навіть вони зі своїми зв’язками та грошима не змогли швидше вирішити паперові питання. Соня, звісно, жила з ними. Карина одразу заявила, що не віддасть свою дитину нікому, і це навіть не обговорюється. А якщо треба, вона сама буде жити в дитбудинку. Що там говорили тато й Мирон, її зовсім не хвилювало.
Коли вони нарешті отримали папери, то вирішили відзначити це в сімейному ресторані.
— Ну, Карино, телефонуй раптом що, поїду я, — сказав Мирон.
— Ти куди?
— Ну, у вас же сімейна вечеря.
— А ти що, хіба не маєш до нас відношення? Ні, Мироне, я тебе нікуди не відпущу.
Він уважно подивився на неї.
— А я ж можу й захотіти залишитися у вашій родині… Назавжди.
Карина усміхнулася.
— Знаєш, я розглядала такий варіант, і він мені дуже сподобався. Чомусь мені здається, що батьки мої й Сонечка будуть двома руками «за».
А через три місяці в тому самому ресторані святкували їхнє весілля. Про що Денис дізнався в місцях позбавлення волі.
