fbpx
Дозвілля
Карен розповів, що на батьківщині у нього є дружина і син, але він розлучений давно, хоч дитині і допомагає постійно. Я вуха розвісила, любов мені очі закрила. Уже через кілька місяців спільного проживання я зрозуміла, що моє і його бачення подружнього життя різні зовсім. А потім узагалі, до нас завітала дивна гостя

Я з невеликого містечка. Жили ми не бідно, але і не багато. Можна сказати, були майже вегетаріанцями, так як м’ясо на столі було дуже рідко. Батьків не стало обох, коли я була ще дитиною, виховувала мене мамина сестра, у неї своїх дітей не було. Закінчивши школу, я вступила до педагогічного училища. Звичайно ж, хотілося вступити до інституту, але це було лише в мріях. Грошей у мене не було, а оплачувати інститут теж було нікому. Після училища працювала в місцевому дитячому садку. Як молодому фахівцеві мені платили дуже мало, я не могла собі дозволити нічого хорошого з одягу їжі, а щоб піти погуляти, або з’їздити куди-небудь взагалі мови не було.

Так і жила від зарплати до зарплати. Добре, що у мене були мої улюблені подруги, з якими я не розлучалася зі школи, вони завжди і в усьому мене виручали. Через півроку на роботі мені повідомили, що штат скорочують, і мене звільняють. Я дуже засмутилась. Йшла додому і думала, що робити, як жити далі. Проходячи повз магазинчики, я побачила оголошення, що в пекарню потрібен пекар і експедитор. Я зайшла, мене зустріла жінка, яка сказала, що терміново потрібна людина і що вона мене бере. Як потім виявилося, це була господиня.

Наступного дня я вийшла на роботу. Працювати потрібно було доба через дві в пекарні, а вдень їздити розвозити продукцію по магазинах і продавати на винос по селах. Робота була важка, але у мене не було вибору, потрібні були гроші, до того ж, після кожної зміни безкоштовно давали булку хліба.

Я познайомилася з водієм, його звали Олексій. З ним ми будемо розвозити хліб. Під час розвезення хліба ми з ним весело базікали, він виявився дуже хорошою товариською людиною. Він розповів, що не місцевий, до нашого міста приїхав з мамою десять років тому. Сам він з іншої країни, там у нього залишилися дружина і син, але він давно з ними не живе, так як розлучився з дружиною.

Минув деякий час, я почала звикати до такого графіку, найбільше мені подобалося розвозити хліб по селах. Там в основному були бабусі, які завжди весело нас зустрічали, задавали багато питань, пригощали чимось смачним, додому я ніколи не приходила з порожніми руками, завжди, то овочі то молоко, іноді навіть м’ясо. У колективі мене любили і поважали. Така робота мені дуже була до душі.

Я стала помічати, що Карен мені приділяє особливу увагу, почав затримуватися на роботі, а то може і взагалі залишитися на ніч, коли я там. Одного разу він запросив мене в кафе, по дорозі купив квіти. Я була позбавлена ​​з дитинства уваги і турботи, тому дуже швидко піддалася чарам Карена і у мене взагалі «виросли крила». Він возив мене на роботу і з роботи, дарував різні маленькі подарунки, приносив різні смаколики на роботу. І потихеньку я закохалася. Це було щастя…

Одного разу він запросив мене додому, познайомив з мамою, вона виявилася дуже веселою і доброю жінкою. Там, вони запропонували переїхати до них, і жити разом. Я спочатку сказала, що подумаю, але мої почуття були сильнішими, тому я довго не вагалась. Моя тітка лиш зітхнула полегко, коли зрозуміла, що я з’їжджаю.

Ми стали жити разом, спочатку все було добре. Потім я відчула у повній мірі, що таке любов у розумінні Карена і його мами. Господи, та до нас, навіть його дружина з дітьми приїздила. Я у нього виявилась другою і як він казав, не останньою дружиною. Його дружина цілком нормально мою присутність сприйняла, просто сказала, що вона завжди буде першою, аби я носа догори не задирала надто.

А потім я просто посеред ночі, коли він був на роботі, втекла. Я була на дев’ятому місяці і мала певні заощадження, які дбайливо складала увесь час, відколи жила з Кареном. Тих грошей вистачило рівно на квиток у найвіддаленішу точку країни. Я заїхала у настільки глухе село, наскільки це узагалі можливо. Я знала по своєму власному досвіду – сільські люди не дадуть мені пропасти.

Уже моя доня в перший клас цього року піде. я живу у маленькій старенькій хатині, яку мені виділила сільська рада. Мені допомогли привести її до ладу і зібрали все необхідне для того, аби моя донечка з’явилась на світ.

Заробляю на життя все тим же ремеслом – печу хліб. Оскільки садочку у селі немає, я його організувала у себе вдома – мені приводять дітлахів різного віку я з ними займаюсь.

Так і живу. Не надто заможно, але в достатку і спокої.

Головна картинка – pexels.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.