Я завжди вважала, що мій чоловік Василь – це чоловік без вогню, без тієї іскри, що робить людину помітною. Його м’якість, його лагідність, його вічна готовність поступитися – все це дратувало мене до нестями.
Я мріяла про інше: про сильного, впевненого чоловіка, який би вражав усіх своєю харизмою. Але одного вечора, коли ми поверталися з дня народження друзів, я побачила Василя таким, яким ніколи раніше не бачила. І ця ніч змусила мене переосмислити все, що я думала про нього і про нас.
Той день почався як зазвичай. Я прокинулася о сьомій, заварила собі міцну каву і почала готувати сніданок. Василь ще спав – він завжди любив поспати довше, особливо у вихідні.
Я дивилася на нього, як він мирно сопе, і думала: “Чому ти не можеш бути хоч трохи іншим? Хоч трохи схожим на Ореста Соколенка?”
Орест – наш давній друг, чоловік Соломії, подруги моєї юності. Вони з Соломією – ідеальна пара, принаймні так мені здавалося. Орест – високий, статний, із темним волоссям і голосом, від якого мурашки по шкірі.
Соломія – завжди доглянута, з ідеальним манікюром і сукнями, які, певно, коштують більше, ніж наш місячний бюджет. Вони запросили нас на день народження Ореста, і я вже знала, що вечір буде випробуванням для моїх нервів.
– Ганно, ти готова? – гукнув Василь із кімнати, поправляючи свою синю сорочку, яку я випрала напередодні. – Може, візьмемо ще той торт, що ти пекла?
– Та бери, – відмахнулася я, навіть не глянувши на нього. Його голос, як завжди, звучав надто м’яко, надто лагідно. Мене це дратувало.
Я вдягла свою найкращу сукню, синю, з вишивкою, яку купила торік на ярмарку. Хотіла виглядати не гірше за Соломію, хоча знала, що змагатися з нею марно.
Коли ми приїхали до Соколенків, їхній дім уже сяяв вогнями. На столі красувалися салати, м’ясні нарізки, ігристе і навіть якісь екзотичні фрукти, яких я в житті не бачила.
Орест, як завжди, був у центрі уваги. Він розповідав історії з їхньої останньої подорожі до Карпат, жартував так, що всі реготали, і підливав ігристе гостям із такою легкістю, наче робив це щодня.
Соломія сиділа поруч, посміхаючись, і час від часу торкалася його руки. Вони виглядали так, наче щойно зійшли з обкладинки журналу.
– Ганно, а ти що така тиха? – раптом звернулася до мене Соломія, коли ми всілися за стіл. – Розкажи, як у вас із Василем справи!
Я змусила себе посміхнутися. Що я могла розповісти? Що Василь знову забув купити хліб? Що він цілий вечір лагідно сюсюкає з котом, а я від того ледь не по стінам бігаю?
– Та все добре, – відповіла я коротко. – Як завжди.
Василь сидів поруч, усміхався своєю звичною сором’язливою усмішкою і щось бурмотів про роботу. Я дивилася на нього і думала: “Чому ти не можеш бути, як Орест? Хоч би тост якийсь сказав нормально, а не бурмотів, як школяр на іспиті!”
– А давайте я тост скажу! – раптом вигукнув Орест, піднімаючи келих. – За друзів, за любов і за те, щоб життя завжди було сповнене пригод!
Усі зааплодували, а я лише стиснула губи. Василь підхопив:
– За здоров’я всіх нас! – Його голос звучав так тихо, що я ледве розчула. Гості ввічливо всміхнулися, але я бачила, що ніхто особливо не звернув уваги. Мене це ще більше розізлило.
Вечір затягнувся. Орест розповідав анекдоти, Соломія ділилася рецептами, а я все більше мовчала. Мені здавалося, що я сиджу в якомусь чужому світі, де все ідеально, а мій Василь – як невідповідна деталь пазлу.
Я дивилася на нього і думала: “Може, нам і справді краще розійтися? Може, я заслуговую на когось іншого?”
Коли годинник показував десяту, ми почали збиратися додому. Соколенки вирішили нас провести – сказали, що хочуть прогулятися.
Весняний вечір був прохолодним, асфальт блищав від недавнього дощу, а ліхтарі кидали м’яке світло на бруківку. Ми йшли мовчки, лише Орест із Соломією час від часу перекидалися жартами.
Василь тримав мене за руку, але я навіть не відчувала його тепла – так була поглинута своїми думками.
Раптом нашу дорогу перегородили троє чоловіків. Вони з’явилися нізвідки, наче тіні. Один із них, найвищий, із широкими плечима, ступив уперед.
Класика жанру. Ми обрали не той район для прогулянки. Але найнесподіванішим було те, що мій Василь вийшов вперед до хлопців і тихо, чемно, але з металом у голосі попросив піти геть.
Що він робить? Він же не герой із фільму, він же Василь, м’який і лагідний Василь! Троє чоловіків застигли, явно не очікуючи такої реакції.
– Тільки підійдіть, – додав Василь таким же спокійним, буденним тоном, наче говорив про погоду.
Соломія повільно сховалася за його спину, Орест зробив те саме. Я дивилася на Василя і не впізнавала його. Його обличчя було спокійним, але в очах горів якийсь незнайомий вогонь. Головний із трійці раптом розсміявся, але сміх був нервовий, натягнутий.
– Та ми пожартували, ми тут друга шукали. Ну, нема – то й не треба. Ходімо, хлопці.
Вони відступили, і їхні кроки швидко затихли в темряві. Я стояла, тремтячи, як лист на вітрі. Повітря повернулося в мої легені, але я все ще не могла повірити в те, що щойно сталося.
– Ну що ти, маленька, злякалася? – тихо промовив Василь, обіймаючи мене за плечі. Його голос знову став звичним, м’яким, із легкою гнусавістю. Але тепер я чула в ньому щось нове – тепло, яке раніше не помічала.
Наступного ранку я прокинулася о шостій. Не могла спати. У голові крутилися події минулої ночі. Я тихо встала, пішла на кухню і почала готувати сніданок.
Пекла млинці, заварювала каву – міцну, як любить Василь. Уперше за довгий час я робила це не з почуття обов’язку, а з якоюсь новою ніжністю.
Коли Василь прокинувся, він зайшов на кухню, потираючи очі.
– Ого, Ганно, що це ти так рано? – усміхнувся він, сідаючи за стіл.
– Та захотілося тебе побалувати, – відповіла я, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. – Василь, як ти вчора з ними? Я ж думала, що ми пропали.
Він знизав плечима, наче нічого особливого не сталося.
– Та що там, Ганно. Головне, що ви всі цілі. А ті хлопці – вони ж бачили, що я не жартую.
– Але ж ти ніколи, – я зам’ялася. – Ти ж завжди такий спокійний, лагідний.
Василь усміхнувся, цього разу трохи інакше – із легкою іронією.
– А ти думала, що я тільки й можу, що кота гладити? – Він підморгнув. – Я ж не завжди був офісним працівником. У молодості всяке бувало.
Я дивилася на нього, і в мені наростало нове почуття – повага. Може, я й справді не знала свого чоловіка? Може, я так звикла бачити в ньому тільки слабкості, що не помічала його сили?
Того ж дня я зателефонувала Соломії. Мені треба було з кимось поговорити, розібратися в собі.
– Ганно, я досі відійти не можу, – сказала вона, щойно взяла слухавку. – Твій Василь – це щось! Я думала, Орест у нас сміливий, але твій чоловік. Він же їх усіх одним поглядом!
– Та я сама не знаю, що думати, – зізналася я. – Я ж його завжди вважала, ну, ти розумієш. М’яким занадто.
– Ганно, ти що? – Соломія засміялася. – Ти просто не бачила його справжнього. Знаєш, Орест учора сказав, що Василь – це той, на кого завжди можна покластися. І я з ним згодна.
Її слова змусили мене замислитися. Може, я справді була несправедливою? Може, я так зосередилася на тому, чого в Василі немає, що не бачила того, що в ньому є?
Наступні дні я почала помічати в Василі те, на що раніше не звертала уваги. Як він уважно слухає, коли я розповідаю про свої проблеми на роботі.
Як він завжди знає, коли мені потрібна підтримка, навіть якщо я нічого не кажу. Як він, сміючись, лагодить кран у ванній, хоча я думала, що то звична робота чоловіків.
А я ж думала уже про розлучення. Ледь щастя свого не втратила. От хіба я розумна жінка?
Головна картинка ілюстративна.
