Дехто каже, що гроші не пахнуть, але для Остапа вони мали присмак заліза та чужої тривоги. Ця тривога, немов тінь, вже давно оселилася в душі чоловіка, спонукаючи його до дій, які він сам не міг собі пояснити.
– Ти чого приперся, Гнате? – Лариса Петрівна, ледь спираючись на пічний припічок, навіть не обернулася. Вона відчувала цю присутність, важкий погляд, що буравив спину. Кожен її м’яз напружувався, ніби готуючись до чогось неминучого.
– Та все за тим самим, Петрівно, – чоловік переступив поріг, намагаючись виглядати впевнено, але його очі бігали по кімнаті. – Сама ж знаєш.
Він спробував усміхнутися у густі вуса, але вийшло щось криве, напружене. Гнат завжди був собі на умі, його дії рідко збігалися зі словами, і це відчувалося навіть у його мовчанні. У селі його не те щоб відверто остерігалися, але трималися на відстані, відчуваючи його недобрий характер.
– Даремно ходиш. Нічого тут тобі не світить, – старенька поставила на стіл миску з картоплею, в якій плавали шматочки сала. Аромат розійшовся по невеликій кімнаті, але для Гната він був, мабуть, неважливим. – Хіба що сідай, поїж зі мною. Холодно надворі.
– Ситий я, – Гнат опустився навпроти, його погляд ковзнув по тарілці, але одразу повернувся до Лариси Петрівни. Він нахилився так близько, що вона відчула різкий запах його самокрутки. – Віддай по-доброму, бабо. Ну нащо воно тобі? Тобі ж… небагато залишилося, сама ж знаєш. А з собою туди не забереш. А я на ці гроші у велике місто поїду, нове життя розпочну, забуду все, що було.
Лариса Петрівна сумно подивилася на нього. Її очі бачили в цьому чоловікові не лише жадібність, а й глибоку внутрішню порожнечу.
– По-доброму, кажеш? А що ти про добро знаєш, Гнате? Не ти хіба чужинцям прислужував? Скільки на тобі тіні? Від людського осуду ти, може, й сховаєшся, а от від Того, Хто зверху, не втечеш.
Вона ледь помітно кивнула у бік ікони в кутку, де побляклий образ святого мовчки спостерігав за всім. Гнат здригнувся, ніби його пройняло холодом, хоча в хаті було тепло. – Немає на мені нічого! І суду ніякого немає! – зашипів він, голос його став майже нерозбірливим, наповненим роздратуванням та страхом.
– Йди звідси, Гнате, – відрізала вона, і в її голосі не було ані злості, ані страху, лише сумна рішучість. – Я ж казала: той скарб відкриється тільки людині з чистими намірами, з добрим серцем. Він не для тебе.
– Досить казок! – Гнат раптом зірвався на крик, і його голос рознісся по тихій хаті, змусивши Ларису Петрівну здригнутися. Кулаки його стиснулися так, що аж побіліли кісточки. Очі його заблищали. – Кажи, де сховала! Не змушуй мене робити те, чого не хочу!
Він різко підвівся зі стільця, мало не перекинувши його, і кинувся до сусідньої кімнати. Почувся гуркіт падаючих речей, тріск старого дерева, що розліталося на шматки.
– Що ж ти робиш?! – Лариса Петрівна, налягаючи на свою хвору ногу, яка нещадно боліла вже багато років, пошкандибала за ним, намагаючись захистити своє скромне майно.
– А, забігала! Значить, десь тут! – Гнат розсміявся, відчуваючи, що він на вірному шляху, раз старенька так стривожилася. – Не заважай! – Він грубо відштовхнув її.
Лариса Петрівна від цього різкого поштовху не втрималася на ногах, оступилася і важко впала. Головою вона вдарилася об кут невеликої, але міцної дерев’яної тумби.
Гнат на мить застиг. Його подих прискорився, а серце забилося шалено.
– Сама винна… – прошепотів він, намагаючись переконати себе, заглушити тремтіння, що пробігло його тілом. Він оскалився і, відвернувшись, продовжив своє полювання за неіснуючим скарбом.
Про дивовижний скарб Лариси Петрівни в селі шепотілися давно. Вона була жінкою незвичайною – зналася на давніх травах, могла і недугу відігнати добрим словом, і пораду дати, коли лікарі лише розводили руками. Її поважали за мудрість, але дехто й побоювався, вважаючи, що вона “бачить більше, ніж дозволено”. Мовляв, лежить у неї десь скринька з небаченими багатствами, яку вона замовила від чужого ока особливими словами.
Більшість мешканців села лише посміювалися з тих байок, вважаючи їх старечими вигадками. Але були й такі, хто вірив. Особливо Гнат. Він був жадібним і хитрим, а його жінка, Варка, була йому під стать – найперша пліткарка та забіяка на всю округу.
До Лариси Петрівни Гнат приходив не раз, то вмовляв, то грозив, то намагався лестощами виманити місце схованки. Але завжди повертався ні з чим.
А потім прийшло велике лихоліття, яке накрило всю країну. Важкі часи. Чоловіки пішли захищати свою землю, а Гнат залишився. Мав він ваду з оком, через яку його не взяли, і це стало його порятунком. Поки інші ділили останню скоринку хліба, він крутився біля тих, хто прийшов на нашу землю, вислужувався перед ними, шукаючи для себе вигоди. Коли в лісі, неподалік від села, виявили наших захисників, всі в селі запідозрили, що це Гнат їх видав. Довести це не змогли, але люди з того часу ще дужче його побоювалися. Гнат ходив по селу з піднятою головою, ніби нічого й не сталося, хоча в душі його вже оселився постійний страх.
Коли лихоліття скінчилося, життя потроху почало повертатися у мирне русло. Гнат чув, що за таких, як він, почали братися серйозно. Гроші були потрібні, щоб виїхати, змінити ім’я, зникнути десь далеко. Тому й почав ходити до Лариси Петрівни все частіше, вимагаючи, щоб вона віддала йому той скарб. Він розраховував, що з цими грішми зможе уникнути розплати.
Але старенька стояла на своєму: скарб сам відкриється тому, хто його гідний. І її названа онука, Марічка, завжди була на захисті. Хоч дівчинка була тендітною і невеликою на зріст, але як схопить коцюбу, то й на Гната йде безстрашно.
Марічку Лариса Петрівна прихистила ще на початку лихоліття. Дівчинці тоді було всього тринадцять років. Йшли через село люди, що втратили все, і вона була серед них. Місцеві проводжали їх сумними поглядами, ділилися останнім хлібом, молоком, картоплею. Тоді Марічка без сил упала біля хати Лариси Петрівни. Старенька поспішила до неї, підняла голову, влила в рот якийсь цілющий відвар. А решта людей ішли далі, лише зітхали, не зупиняючись.
– Де ж її мама? – спитала Лариса Петрівна в однієї жінки.
– Декілька днів тому матері її і молодої сестрички не стало, — пояснила жінка.
– Як же вона тепер? Куди? – занепокоїлася Лариса Петрівна.
– Та як усі… – жінка знизала плечима і, опустивши очі, пішла далі.
Лариса Петрівна забрала Марічку до себе, виходила її, навчила всього, що знала сама. Тепер онучці було майже вісімнадцять. Виросла красуня, та ще й яка помічниця. Того вечора, коли прийшов Гнат, Марічки не було вдома – вона поїхала з іншою молоддю допомагати в сусіднє господарство, там було багато роботи, а рук бракувало. Гнат, як це дізнався, так одразу й заявився.
Цілу ніч Гнат шукав скарб. Він перевернув усе догори дном: у хаті, у льоху, на горищі. Кидав речі, ламав меблі, але так нічого й не знайшов.
– Відьма стара! – лютував він під ранок. – Немає нічого! Невже це все були лише казки?
Робити було нічого, треба було тікати, поки люди не прокинулися. Не дай Бог, хтось прийде і побачить те, що сталося. Він кинув гнівний погляд у бік Лариси Петрівни і вискочив з хати. Світало.
До села Степана підвезла попутна вантажівка. Водій розбудив пасажира на світанку:
«Далі везти не можу, не дозволено, дістанеться мені» – ніби вибачаючись, пояснив він.
Степан і тому був радий, далі пішов пішки, звиклий за час лихоліття і не до таких походів. Куди він йшов, він і сам не знав, може, до міста, може, десь по дорозі знадобляться його руки. Зараз усюди відновлюють села, господарства, підприємства. Ось тільки від села Степанового нічого не залишилося, лише спалені хати та вирви. Сказали, що й мешканцям не вдалося врятуватися. А значить, і його матері в живих не залишилося.
На батька папірець прийшов ще на самому початку Степанові тоді сімнадцять було, але він не втерпів, прибрехав на призовному пункті й пішов захищати рідну землю. А тепер от йшов, куди очі дивляться. Всі й усе навколо нове життя починають, і в нього все життя попереду, не сумував Степан.
Коли він підходив до того села, світало. Сільські жителі рано встають, це він знав по собі, тому вирішив постукати в крайню хату, дізнатися, може, яка робота для нього тут знайдеться. За поворотом йому здалося, що з воріт вискочив, нервово озираючись, чоловік, але коли Степан підійшов ближче, нікого не було.
– Господарі! – гукнув Степан неголосно, зазираючи через паркан. Ніхто не відгукнувся. Хотів вже хлопець йти далі, як скрипнули на вітрі вхідні двері.
«Що ж це, нікого немає, а двері відчинені» – здивувався Степан і вирішив увійти. Може, звісно, й не живе тут вже ніхто, та тільки прибрано на подвір’ї, дивно.
– Господарі. – Ще раз гукнув Степан, входячи до хати. Він одразу помітив, що в хаті все перевернуто, повикинуто з шаф.
«Та, мабуть, і справді, ніхто не живе» – вирішив він і хотів виходити, як раптом йому почувся стогін з глибини кімнати. Степан, намагаючись ступати обережно, увійшов до кімнати. – Ох, ти ж! – Тільки й вирвалося в нього, коли він побачив Ларису Петрівну.
Старенька була ще жива, це він одразу зрозумів, але ледь дихала. – Нічого, і не таких з того світу витягували. – Згадав товаришів Степан і акуратно переніс Ларису Петрівну на ліжко. – Лікаря б. – Скрушно зітхнув він, перев’язуючи чистою тканиною голову. Його підопічна знову слабо охнула, і Степан спробував влити трохи води в її пересохлі губи.
– Ларисо Петрівно, ви вдома? – пролунав за вікном жіночий голос. Степан поспішив на вулицю.
– Ти хто? – здивовано запитала жінка, що зайшла на подвір’я.
Степан швидко пояснив, хто він і що сталося. Жінка схвильовано похитала головою і увійшла до хати.
– Лікаря б, – повторив Степан, входячи за жінкою слідом.
– Де ж його взяти, лікаря. У нас він один на три села. Лариса Петрівна наша і сама як лікар, скількох людей своїми примочками, та відварами на ноги поставила. Ось і мого Іллю нещодавно вилікувала. Лихоманив він сильно, тиждень у лежав, думали все, а Лариса Петрівна виходила. Я за те їй ось молока принесла. Шкода, Марічка поїхала, Лариса Петрівна і її навчила, від чого яка травичка. – Поскаржилася сусідка.
– Хто це? Куди поїхала? – поцікавився Степан.
– Онука її. У сусіднє село, на допомогу поїхали вони. – Пояснила жінка.
– Так, може, повідомити? – Степану дуже хотілося допомогти.
– А може, й повідомити. – Сусідка оцінююче глянула на хлопця. – Тільки там кілометрів двадцять, а добиратися у нас ні на чому. – Я дійду, ви тільки поясніть, куди. – Запевнив Степан.
Не минуло й п’яти годин, як у сусідньому селі, вислухавши Степана, схвильована Марічка випросила у голови підводу, щоб швидше дістатися додому. Всю дорогу вона нервово кусала губи, зчепивши на колінах тонкі руки.
Степан мимоволі замилувався дівчиною. «Ех, за інших обставин таку красуню зустріти. – Скрушно зітхав він про себе. – А зараз і не до знайомства».
– Навіть очі не відкривала, – похитала головою сусідка, яка зустріла Марічку зі Степаном. Марічка була стримана та зосереджена, вона спритно взялася поратися біля печі, заварюючи в казанку потрібні трави. Степан м’явся поруч, не знаючи, чим допомогти.
– Дров принеси. Води, – командувала Марічка, і Степан із задоволенням взявся виконувати доручення.
– У яких злодіїв тільки рука піднялася, – стиснув кулаки Степан, коли вони з Марічкою вже пізно ввечері сиділи на кухні.
Лариса Петрівна так і не прийшла до тями, але дихання її стало рівнішим. Марічка трохи заспокоїлася.
– Здогадуюсь я, хто це був, і що йому потрібно було. – Сумно зітхнула дівчина. – Не інакше як Гнат знову за скарбом приходив.
Степан здивовано обвів очима убогу обстановку. «Чи все добре з розумом у дівчини від переживань? Який ще скарб?» – промайнуло в нього в голові.
Марічка, зрозумівши його розгубленість, розповіла історію про скарб Лариси Петрівни, про те, як сама вона потрапила до неї, і про те, як Гнат ходив, грозив.
– Скарбу ж ніякого й немає, – Степан у цьому нітрохи не сумнівався. – А от кривдника покарати треба. – Тут Степан згадав, що йому здалося, ніби чоловік вибігав вранці з хати.
– Є скарб, чи ні, для мене не має значення, Лариса Петрівна мені життя врятувала. А кривдник від покарання не втече, коли так судилося. – Розсудила Марічка і спохопилася. – Ти тепер куди?
Степан знизав плечима і розповів про себе. А поки розповідав, Марічка, нарешті, його і роздивилася, весь день хіба ж до цього було. Гарний хлопець, та й он, який чуйний.
– Робочих рук і в наших селах не вистачає. Подобається, то залишайся. Поговори завтра з головою. Він тебе кудись призначить. – Сказала Марічка, почервонівши, дуже вже їй захотілося, щоб хлопець залишився.
– Так і зроблю,- усміхнувся Степан. – А сьогодні, можна в сараї у вас переночую?
– Холодно в сараї.
– Нічого, я звик. – Степан знову усміхнувся і поспішив вийти, розуміючи, що дівчині потрібно відпочити після такого хвилюючого дня.
Ледь засвітало, як з новинами прибігла сусідка. Гната не стало.
— Чи оступився десь у темряві, чи що… — знизала вона плечима, не розуміючи, як це могло статися так раптово.
Марічка і Степан мимоволі переглянулися, але промовчали.
Голова прийняв Степана з розкритими обіймами, рук, дійсно, не вистачало.
– А жити он хоч у будинок Петра Кириленка заїжджай. Пустує. Петра з нашими тоді не стало, а дружина його з сином кудись до далекої рідні подалася.
Будинок стояв якраз по ліву сторону від хати Лариси Петрівни. Увечері Степан зайшов до Марічки, розповісти новини про себе, та дізнатися, як здоров’я її бабусі.
– Прийшла до тями, про тебе питала, як дізналася, хто її врятував. – Марічка усміхалася вже веселіше. – Зайди, привітайся. – Вона підштовхнула хлопця в кімнату.
Лариса Петрівна лежала на високій подушці. Вона уважно подивилася на того, хто увійшов.
– Сідай, – кивнула вона на стілець біля ліжка. Степан сів. Старенька довго пильно дивилася на нього. А потім сказала: – Дякую.
– Та я що, я ж нічого такого не зробив, – почав виправдовуватися Степан, але вона зупинила його, піднявши суху руку.
– Бачу, хлопець ти добрий. Чув, мабуть, про скарб мій? – Степан кивнув і, хотів було додати, що не вірить у це, але Лариса Петрівна знову заговорила. – Жити мені залишилося до ранку, вже я це точно знаю. А скарб мій не простий, не дарма мене чаклункою звуть. Припала тобі до серця моя Марічка? – Степан зніяковіло кивнув. – Одружуйся, не зволікай, вам двом його і віддам. По слову моєму щастя, та вдача прилипнуть до вас на все життя. Ось такий він, скарб. – Говорити їй було все важче, Степан це зрозумів, і вирішив, що старенька знову в гарячці і марить, настільки беззв’язною здалася йому її мова.
На ранок Лариса Петрівна не прокинулася. Кожен день після похорону Степан заходив до Марічки, дізнатися, як вона, та чим допомогти. Але головну розмову все почати не наважувався.
– Марічко, я розумію, що зараз не час. – Наважився він, нарешті. – Але там, ну ти розумієш, я навчився цінувати кожну мить. Ось тільки ти був, а через мить може не бути. Не сказав, не зробив, а потім вже й не зможеш. Я зараз скажу, а ти вирішуй: люблю я тебе, виходь за мене заміж.
Марічка почервоніла, опустила очі і відповіла:
– Хто ж його знає, коли для чого час. Я тебе теж люблю і заміж згодна.
Ніхто в селі не засудив, що весілля так рано після похорону справили. Втомилися люди від всього, скучили за святами, раді були за молодих. Відгуляли весілля весело. Та й з погодою пощастило. А ось після полили холодні осінні дощі. На третій день у хаті Марічки зі Степаном закапало зі стелі. Степан поліз на горище, щоб залатати проломи. Підважив старі дошки, а там скринька невелика.
– Невже був він, Лариси Петрівни скарб? – сплеснула руками Марічка, коли чоловік показав їй знахідку. Відкрили скриньку, а там, і справді, гроші. Не так, щоб дуже багато, але вистачить не тільки дах полагодити, а й всю хату поправити, та ще й на господарство.
– Через це Лариса Петрівна себе не пошкодувала? – Сумно похитала головою Марічка.
– Мені вона зовсім інше про скарб розповідала, – Степан вирішив відволікти дружину від сумних думок і переказав свою розмову з Ларисою Петрівною.
– Щастя, та вдача прилипнуть до вас на все життя, – усміхнулася Марічка, повторивши слова бабусі. – Я своє щастя вже знайшла. – І вона притулилася до плеча чоловіка.
– Я теж, – Степан обійняв її і поцілував у скроню.
Правда чи ні, що заслуга в тому Лариси Петрівни, але щастя та вдача, дійсно, міцно оселилися в родині Степана і Марічки. Все, за що б Степан не брався, виходило у нього швидко та добре. І будинок був найдобротнішим в окрузі, і город урожайним, і господарство росло на очах. Та й сім’я зростала: п’ятеро діточок народилося, здорових та вихованих, на радість батькам.
Золоте весілля Степан і Марічка відзначали в колі дітей, онуків та правнуків.
– Діду, а це хто? – Одна з онучок, восьмирічна Оксанка з цікавістю розглядала старовинний альбом з фотографіями. З однієї помутнілої фотографії дивилася уважним поглядом старенька в яскравій хустці.
– Це твоя прабабуся Лариса. – Дід Степан погладив онучку по маківці. – Вона нам з твоєю бабусею Марічкою скарб подарувала.
– Скарб? – здивувалася Оксанка.
– Скарб, – підморгнув дід і розповів онучці цю історію майже так само, як я вам.
