— Іванко, ти мене слухай, — Надія нахилилася ближче через стіл, її очі блищали від хвилювання, а голос звучав надто гучно для нашої тихої кухні. — Дивись, твоя Марія — викапаний Ілля, а малий Остап — ну точнісінько твоя мама! А на тебе? Ну, жодної схожості! Нема такого, щоб на тебе хоч крапля була схожа. А мій Назар — один в один я, як крапля води!
Я застигла, тримаючи ложку над тарілкою. Її слова подіяли, мов холодна вода.
— Надю, що ти верзеш? — я намагалася посміхнутися, але голос тремтів. — Це ж мої діти, я їх на світ привела!
— Та я не до того, — вона махнула рукою, ледь не перекинувши чашку з чаєм. — Просто дивно, от і все. Ну, буває ж, що діти не на маму схожі, але ж… усе одно дивно!
Вона швидко допила чай і, бурмочучи щось про пізню годину, вислизнула за двері, залишивши мене з гудінням у голові й неприємним осадом.
Я сиділа на кухні, дивлячись на порожню чашку Надії, і її слова крутилися в моїй голові, як заїжджена платівка. Як можна таке сказати? Мої діти — Марія і Остап — це моє серце, мої безсонні ночі, мої радість і турботи. А вона… вона просто взяла і кинула ці слова, ніби камінь у воду, залишивши брижі сумнівів.
Мене звати Іванка, мені 34, і я живу в невеличкому селі на Черкащині зі своїм чоловіком Іллею та двома дітьми. Життя у нас просте, але рідне. Ілля працює на будівництві в райцентрі, я веду господарство, виховую дітей і час від часу беру підробітки, шиючи одяг для сусідів. У нас є город, кілька курей і пес Рекс, який вважає себе господарем двору. Життя, може, й не розкішне, але наше.
Надія — моя давня подруга, ще зі школи. Вона живе на сусідній вулиці, у старій хаті, яку залишили їй батьки. Надя завжди була балакучою, з гострим язиком, який іноді ріже, як бритва. Вона рано вийшла заміж за Олега, народила сина Назара, але шлюб розпався швидше, ніж усі чекали.
Назар виріс, поїхав до Києва, працює програмістом, а Надя залишилася сама. Щоб не нудьгувати, вона тримає велике господарство: кури, гуси, навіть пара кіз. І два коти — Мурчик і Пушок — які, здається, керують її домом. Надя часто заходить до мене, приносить то яблука з саду, то варення. Ми п’ємо чай, базікаємо про все на світі, але того вечора вона перейшла межу.
Наступного дня я стояла біля плити, готуючи борщ, коли до хати зайшла моя мама, Олена Василівна. Вона завжди заходить без стуку, бо “я ж твоя мама, що мені стукати?”. Побачивши моє задумливе обличчя, вона одразу запитала:
— Іванко, що в тебе за вигляд? Хтось образив?
Я зітхнула, помішуючи в каструлі.
— Мам, уяви, Надя вчора таке сказала… Що, мовляв, Марія на Іллю схожа, Остап на тебе, а на мене — жоден. І що я, виходить, “не народила собі дітей”. Що це взагалі таке?
Мама спохмурніла, але швидко розсміялася.
— Та що ти її слухаєш? Надя завжди мелить, що на думку спаде. У тебе діти — твої, і крапка. А що на кого схожі… То природа так жартує. Он у мене ти на тата схожа, а сестра твоя, Наталка, на мене. І що, я вас не народила?
Я посміхнулася, але осад залишився. Мама сіла за стіл, дістала з торби свіжоспечений пиріг із вишнями.
— На, бери, дітям даси. І не забивай собі голову Надією. Вона, може, просто заздрить, що в тебе сім’я дружна.
— Може, й так, — відповіла я, але в душі щось кололо. Заздрить? Надя? Та вона ніколи такого не показувала. Чи, може, я просто не помічала?
Через кілька днів я пішла до свекрухи, Галини Петрівни, занести їй “свіжозшиту” сукню. Вона живе на іншому кінці села, у просторій хаті з великим садом. Галина Петрівна — жінка сувора, але справедлива. Вона любить порядок і завжди має що сказати про виховання дітей чи ведення господарства. Я постукала у двері, і вона одразу запросила мене до столу.
— Іванко, сідай, чаю наллю, — сказала вона, ставлячи переді мною горнятко з трав’яним збором. — Як там мої онуки?
— Добре, Галино Петрівно, — відповіла я, розправляючи сукню на столі. — Марія в школі відмінниця, а Остап уже сам читає казки. Тільки бешкетує трохи.
Вона кивнула, уважно оглядаючи сукню.
— Молодець, гарно шиєш. А Ілля як? Не ганяє його шеф на роботі?
— Та ні, все нормально. Працює, як завжди. Хоче до зими ще 5000 гривень назбирати, щоб нову теплицю поставити.
Галина Петрівна похитала головою.
— Добре, що в нього руки золоті. А ти, Іванко, не давай йому розслаблятися. Чоловік має працювати, а ти — тримати дім.
Я кивнула, хоча її слова іноді звучали надто повчально. Але тут я згадала Надію і вирішила спитати:
— Галино Петрівно, а скажіть… Вам ніколи не казали, що діти на когось не схожі? Ну, наприклад, що Марія чи Остап не на мене?
Вона здивовано підняла брови.
— Та хто таке скаже? Діти — вони ваші, і все. Марія, може, Іллі очі взяла, а Остап твій ніс має. Хіба не видно? Люди всяке бовкнуть, не слухай.
Її слова мене заспокоїли, але я все одно не могла позбутися думки про Надію. Чому вона так сказала? І чому це так мене зачепило?
Того ж вечора, коли діти вже спали, я сиділа з Іллею на веранді. Він пив чай, а я розповідала йому про той дивний вечір із Надією.
— Ілля, ти уявляєш, що вона сказала? Що діти на мене не схожі, і що я, мовляв, “не народила собі дітей”. Це ж як можна таке ляпнути?
Ілля засміявся, відставляючи горнятко.
— Іванко, та Надя просто перехвилювалася чи що. Ти ж знаєш, вона любить язиком плескати. Наші діти — це ми з тобою. Марія, може, мої очі має, а Остап твій характер — упертий, як ти.
Я пирснула, але все ж відчула полегшення. Ілля завжди знав, як мене заспокоїти. Але я додала:
— Просто… чомусь її слова мене зачепили. Може, я занадто серйозно до цього ставлюся?
— Може, й так, — він узяв мою руку. — Не бери в голову. Надя сама, дітей у неї вдома нема, от і базікає, щоб увагу привернути.
Минуло кілька днів, і я вирішила піти до Надії. Не могла я так залишити цю розмову. Вона саме поралася на городі, коли я підійшла до її хати.
— Надю, привіт! — гукнула я через паркан.
Вона підняла голову, витерла руки об фартух і посміхнулася.
— О, Іванко! Заходь, я якраз картоплю копаю. Хочеш, допоможеш?
— Та ні, я ненадовго, — я відчинила хвіртку і підійшла ближче. — Надю, я про той вечір… Ну, коли ти про дітей сказала. Що ти мала на увазі?
Вона зніяковіла, відвела погляд.
— Ой, Іванко, та я ж просто так ляпнула. Перехвилювалася, мабуть, от і понесло. Не бери до серця, ти ж знаєш, я іноді мелю…
— Але ж ти сказала, що я “не народила собі дітей”. Це як?
Надя зітхнула, сіла на лавку біля хати.
— Іванко, я не те мала на увазі. Просто… іноді дивлюся на Назара, і він такий, як я. А в тебе діти більше на Іллю чи на твою маму схожі. От і подумала, що, може, тобі хотілося б, щоб вони більше на тебе були схожі. Але я не хотіла образити, чесно.
Я дивилася на неї, намагаючись зрозуміти. Її слова звучали щиро, але я все одно відчувала, що щось не так.
— Надю, ти ж моя подруга. Якщо щось хочеш сказати, кажи прямо. Не треба оцих натяків.
Вона кивнула, але більше нічого не сказала. Я повернулася додому, думаючи, що, можливо, вона просто самотня і її слова — це просто спосіб заповнити порожнечу.
Минули тижні, і я намагалася не зациклюватися на тій розмові. Життя йшло своїм плином: Марія готувалася до шкільного концерту, Остап малював свої перші “шедеври” кольоровими олівцями, а Ілля вже почав будувати ту саму теплицю, на яку збирав 5000 гривень. Я шила, готувала, доглядала за дітьми і намагалася не думати про Надію.
Але одного дня вона знову прийшла до мене. Цього разу з кошиком яблук.
— Іванко, я принесла тобі яблука. Солодкі, з мого саду, — сказала вона, ставлячи кошик на стіл.
— Дякую, Надю, — я посміхнулася, але відчувала напругу. — Як ти?
— Та нормально. Назар дзвонив, каже, може, на вихідні приїде. А в тебе як?
Ми сіли пити чай, і розмова пішла легше. Надя розповідала про свої кіз, про те, як Мурчик украв у неї шматок сиру, і ми сміялися. Але я не могла не повернутися до того вечора.
— Надю, я просто хочу, щоб ми були відверті. Якщо тобі щось не подобається чи ти щось думаєш, скажи. Не хочу, щоб між нами було якесь непорозуміння.
Вона кивнула, її обличчя стало серйознішим.
— Іванко, я розумію. Мені шкода, що я тоді так сказала. Просто… іноді я заздрю тобі. У тебе сім’я, діти, Ілля. А я сама. От і ляпнула дурницю.
Я здивувалася. Надя ніколи не говорила про заздрість. Вона завжди здавалася такою впевненою, незалежною. Але, мабуть, за її гострим язиком ховалася самотність.
— Надю, ти ж не сама. У тебе Назар, у тебе ми. Ти завжди можеш прийти, поговорити.
Вона посміхнулася, але в її очах була якась туга.
— Дякую, Іванко. Ти хороша подруга.
Той вечір із Надією змусив мене задуматися. Чому слова інших можуть так сильно зачепити? Мої діти — це моє щастя, і я знаю, що вони мої, незалежно від того, на кого вони схожі. Але чому ми так легко дозволяємо словам інших впливати на нас? І як навчитися не брати близько до серця те, що говорять із необережності чи через власні переживання?
А ви як думаєте? Як би ви вчинили, якби близька людина сказала вам щось, що зачепило за живе? Чи змогли б ви пробачити і забути, чи, може, спробували б розібратися, що стоїть за цими словами?
