Іван повернувся від своїх батьків сам не свій. Річ в тім, що в мого чоловіка є брат, а в нього четверо дітей. – Ми не дотягуємо, Юлю! Брат з мене сміється. Давай налаштуємось на третю дитинку?, – наголосив він, і мій світ рухнув. Я то відмовила, але боюсь, що знайдеться та, хто піде на його умову
Моє ім’я Юля. Мені тридцять сім, і я мешкаю у затишному місті, де, здавалося б, ми збудували свій ідеальний світ. У мене є люблячий чоловік Іван, і двоє дітей, які є світлом нашого життя: дев’ятирічна Катруся та шестирічний Миколка. Ми маємо власний будинок, стабільний дохід, що дозволяє нам забезпечувати дітей усім необхідним, і ми можемо дозволити собі щолітні сімейні подорожі.
Я, як дружина і мама, почуваюся повністю щасливою та реалізованою. Але, як це часто буває, навіть у найміцніших стосунках може з’явитися непомітна, на перший погляд, тріщина.
У нашому випадку, ця тріщина — його надмірне бажання мати ще одну дитину, бажання, яке стало для Івана майже одержимістю, а для мене — джерелом постійної тривоги і тиску. Ця різниця в нашому баченні майбутнього, яка народилася з любові, тепер загрожує зруйнувати все, що ми так довго і ретельно будували.
Я досі пам’ятаю той вечір, коли він вперше заговорив про це всерйоз. Ми прибирали на кухні після пізньої вечері. Діти вже спали. Іван обійняв мене зі спини, поклав підборіддя мені на плече і тихо сказав:
— А як щодо трьох?
Я усміхнулася, навіть не обертаючись.
— Ти про що? Нам би ще собаку?
— Ні, Юлю. Я про дитину. Ще одну. Хіба це не було б чудово?
Я вимкнула воду і повернулася до нього, витираючи руки рушником. У його очах не було жарту. Була справжня, глибока надія.
— Іване, у нас є Катруся і Миколка. Дві прекрасні, здорові дитини. Це величезне щастя. Ти пам’ятаєш, як мені було важко після народження Миколки? Скільки часу зайняло відновлення? І мені вже не двадцять. Це ризик, ти розумієш?
— Я розумію. Але ми б були обережні, Юлю. І я б допомагав більше. Я просто… мені здається, що наш дім ще неповний. Мені хочеться чути ще один маленький голосочок.
— Я хочу, щоб наші діти мали забезпечене майбутнє, — відповіла я, намагаючись бути максимально раціональною. — Ми тільки-но виплатили кредит за машину, я нарешті почала розвивати свою справу. Нам потрібно зосередитися на якості життя, а не на кількості. Двоє дітей — це наша досконалість, наш золотий стандарт.
Він не сперечався тоді, але його обличчя засмутилося. Іван завжди був м’яким чоловіком, але його мовчання говорило більше, ніж будь-яка суперечка.
Минали тижні, і ця тема почала з’являтися регулярно. Під час поїздки до його батьків, його молодший брат Микола, у якого вже було четверо, постійно жартував про те, що “Іван не дотягує до стандарту роду”. Ці жарти Іван завжди сприймав дуже близько до серця.
Одного разу, після чергового натяку, я вирішила поставити крапку.
— Слухай, Іване, я не хочу і не можу народжувати втретє. Це моє остаточне рішення. Я не готова знову проходити через це фізично та емоційно. І я не хочу зупиняти свій професійний розвиток на п’ять років. Будь ласка, прийми це.
Він подивився на мене, і в його погляді промайнуло щось, що змусило моє серце стиснутися. Це було не гнівом, а глибоким розчаруванням.
— Я не розумію, Юлю. У нас є все. Чому ти так боїшся? Це ж наша спільна дитина, плід нашої любові. Ти просто не хочеш мені довіряти?
— Я довіряю тобі, але не своєму тілу. І я довіряю своїй свідомості, яка говорить: “Досить”. Я не можу жити заради чиєїсь мрії. Я хочу, щоб ти любив мене такою, яка я є, і те, що ми вже створили.
Ця розмова стала початком стіни між нами. Іван став відстороненим. Він почав затримуватися на роботі, пояснюючи це новим великим проєктом, який вимагав його повної віддачі. Ми перестали разом дивитися фільми, перестали обговорювати наші плани на вихідні. Наші стосунки перетворилися на співжиття двох добрих, але чужих людей, об’єднаних лише дітьми.
Я звернулася за порадою до своєї подруги Марини, яка знала нас обох багато років.
— Він не тисне відкрито, Марино, але я відчуваю, що він мене карає цією відстороненістю. Він мовчки ображається, і це гірше за будь-яку словесну образу.
Марина, вислухавши мене, прямо відповіла:
— Юлю, я бачу тут дві речі. По-перше, його мрія стала більшою за його любов до тебе. По-друге, чоловік, який незадоволений своїм домашнім життям і має велику мрію, яку ти не розділяєш, рано чи пізно починає шукати «розуміння» деінде. Це не зрада, як ти це уявляєш, а пошук співчуття і підтвердження своєї правоти.
Її слова прозвучали як ляп, але я знала, що вона має рацію. Я почала придивлятися до поведінки Івана. Його постійний телефон, його напруженість, коли він повертався додому.
Через місяць я вирішила, що маю знати правду. Це був вівторок, він прийшов додому після дев’ятої вечора.
— Іване, сідай, — я заговорила, коли він зайшов на кухню.
Він виглядав виснаженим.
— Що таке, Юлю? Я втомився.
— Я також втомилася. Від цієї тиші, від цієї напруги. Скажи мені, хто вона?
Він зблід.
— Про що ти?
— Твоя постійна робота допізна, твоя відчуженість, твій телефон, який ти тепер ніколи не залишаєш без нагляду. Я знаю, що там хтось є, хто «розуміє» тебе.
Він опустив погляд на стіл, стискаючи губи. Це мовчання було моїм вироком.
— Це з офісу, — тихо промовив він, не дивлячись на мене. — Ми просто спілкуємося. Вона… вона самотня, і вона дуже мріє про велику родину. Вона не тисне, Юлю. Вона просто слухає. Вона не засуджує мого бажання.
— Вона слухає твої мрії, — мої слова були наповнені гіркотою, але не підвищувалися. — А я живу в твоїй реальності. І ти обміняв нашу реальність на мрію, яка тебе не відпускає. Ти зрадив нашу довіру, Іване. Ти пішов шукати іншу жінку, яка погодиться на твою умову бути матір’ю твого третього дитяти. Ти не шукав любові, ти шукав заміну.
— Це не заміна! — він підняв голову. — Я не хотів тебе образити! Я тебе люблю! Але я відчуваю себе спустошеним, коли ти постійно відмовляєш мені в такій важливій речі. Я не можу цього позбутися!
— Іване, це не важлива річ, це жива людина! Це моє тіло, моє життя, мій вибір. Я маю право вирішувати, скільки дітей у мене буде. А ти вирішив, що твоя мрія важливіша за мене, за наші стосунки і за наше спільне життя.
Ця розмова тривала ще кілька годин. Ми не сперечалися, а пояснювали один одному свій біль. Він плакав, кажучи, що боїться втратити нас, але водночас не може відмовитися від своєї задумки. Я плакала, розуміючи, що втратила чоловіка, якого любила, через його ірраціональне бажання.
Зараз ми живемо у сірій зоні. Ми не розлучилися, але і не є родиною. Іван намагається показати, що цінує мене і дітей, але я відчуваю, що він лише прикидається. Він чекає мого послаблення, а я чекаю його усвідомлення. Я не можу поступитися своєю волею, а він не може відмовитися від своєї ідеї. Ми на роздоріжжі, і я не знаю, куди нам іти.
Я люблю його, але я не можу забути його зраду, яка сталася не через якусь слабкість, а через те, що я не виконала його головну умову. І я не знаю, чи варто пробачати таку одержимість, яка зруйнувала наші роки щастя.
Любі читачі, що важливіше у шлюбі — спільна реальність чи нездійсненна мрія однієї людини? Чи варто жінці йти проти себе заради збереження сім’ї, чи краще відпустити чоловіка, який готовий шукати виконання своєї мрії з іншою?
