– Ірино, ну що тобі ще сказати? Ти ж бачиш, як мамі зараз тяжко. Вона вже майже не встає, – я вкотре намагався достукатися до своєї сестри, тримаючи телефон у тремтячих руках.
– Я все розумію, але ти теж мене зрозумій. Я працюю лікарем, у мене зміни, чергування, – її голос був холодний і твердий, як завжди.
– І? А я що? Я десять років за татом доглядав. І що? Я тобі хоч раз поскаржився? Тепер мама в такому самому становищі. Це ж жіноча справа! Я чоловік, Іро. Я просто не можу отак… Ти жінка, ти повинна…
– Повинна… повинна… Ой, брате, досить! Хата твоя? Твоя. Мама живе у твоєму домі, отже, це твоя відповідальність. Я тобі гроші щомісяця пересилаю, а як ти їх використовуєш – це вже твоє діло.
Я відчув, як в середині мене закипає злість. Гроші… Так, Ірина справді щомісяця перекидала якусь суму, але ж це не замінить догляду.
– І що, ти думаєш, цими грошима можна купити совість? Мамині сльози? Вона ночами кличе тебе, Іро. Тебе! Не мене. Я ж чоловік, не можу я так, як ти могла б. Ти ж лікарка, знаєш, як правильно.
– Я знаю, що у мене робота. Я рятую людей! – її голос став ще твердішим. – Не можу я кинути все, звільнитися і їхати в село.
– А забрати її до себе? Ти ж у місті, у тебе умови…
– У мене однокімнатна квартира! Я на чергуваннях постійно. Як ти це уявляєш?
Я мовчав. Аргументи розбивалися об її холодну логіку, мов хвилі об скелю. Але в душі я знав – це просто відмовки. Вона не хоче брати на себе цей тягар.
Того вечора мама знову кликала Ірину. Лежала на ліжку, слабка, виснажена, дивилася в стелю і шепотіла:
– Іринко, доню… приїдь…
Я сидів поруч, тримаючи її холодну руку, і відчував себе безпорадним.
На ранок я знову набрав Ірину.
– Іро, я не можу. Чуєш? Я просто більше не можу! Я в селі, роботи нормальної нема. Конем підробляю, сани, вози… Це все, на що я здатен. Але доглядати за мамою, піднімати її, годувати з ложечки – це важко, Іро. Це не чоловіча справа!
– Знаєш, брате, мені шкода, але це твій вибір. Я допомагаю, чим можу.
– Це не вибір! Це обов’язок! І це так само твій обов’язок, Іро. Ми обоє її діти. Вона тебе ростила так само, як мене.
– Я вже сказала. Хата твоя – відповідальність твоя.
Я довго мовчав після цього. А потім запитав:
– А якби це була твоя хата, ти б доглядала?
Я розумів, що Ірину тою хатою не здивуєш, але запитав…. Вона мовчала.
Минув місяць. Ірина продовжувала надсилати гроші. Я продовжував доглядати за мамою. І кожного разу, коли я обережно піднімав її з ліжка, мив, годував, у душі звучало одне питання:
– Чому відповідальність за батьків має залежати від того, чия хата?
А як ви вважаєте, чи справедливо перекладати догляд за старенькими батьками лише на когось одного, якщо він живе в будинку, де вони проживають? Чи це обов’язок усіх дітей однаково, незалежно від місця проживання?
