— А масло ж тепер… Поліночко, ти бачила, почому воно? Золоте. Я вчора в «Сільпо» зайшла, глянула на цінник — так у мене аж у лівому боці закололо. Довелося за кошик хапатися, щоб не впасти прямо серед молочного відділу.
Ірина Василівна говорила скрипучим, надтріснутим голосом, спеціально розтягуючи голосні, аби звучати ще жалобніше. Вона сиділа на самому краєчку м’якого кухонного стільця, згорбившись так неприродно сильно, наче на її плечах лежав невидимий мішок із цементом марки М-500. Стара тримала чашку з чаєм обома руками, обхопивши її вузлуватими пальцями з темною облямівкою під нігтями, і кожен ковток супроводжувала гучним, демонстративним хлюпанням. У Поліни від цього звуку аж щелепи зводило.
— Довелося спред брати. Маргарин цей проклятий, — продовжувала свекруха, витираючи губи тильним боком долоні, хоча поруч лежала стопка білосніжних серветок. — Трава травою, сама пальма всередині, а що робити? Їсти-то хочеться, а пенсія… кіт наплакав. На хліб намажеш, очі заплющиш і жуєш. Уявляю собі, що то масло фермерське, екстра-класу.
Поліна стояла біля раковини, методично нарізаючи овочі для вечері. Ніж ритмічно стукав по дерев’яній дошці, але цей звук не міг заглушити монотонне ниття за спиною. Кухня була просторою, світлою, з глянцевими фасадами кольору слонової кістки та вбудованою технікою — предметом гордості Поліни та вічної заздрості свекрухи. І зараз, на фоні цієї стерильної чистоти й сучасного комфорту, Ірина Василівна виглядала як брудна пляма, яку хотілося негайно затерти ганчіркою з потужним антисептиком.
Свекруха була одягнена у свою улюблену «гастрольну» кофту. Сіра, безформна, зв’язана, здається, ще за часів розквіту колгоспів, вона місцями звалялася в неохайні ковтунці, а на ліктях лисніла від старості. Від Ірини Василівни йшов важкий, задушливий запах — суміш дешевих серцевих крапель, нафталіну зі старої шафи та давно немитого тіла. Поліна знала напевно: вода у свекрухи не відключена, бойлер працює справно, а в шафі висять три нові кардигани, подаровані сином на свята. Але для візитів до невістки вибирався виключно цей костюм «міської злидарки».
— Ви ж знаєте, Ірино Василівно, що маргарин вам не можна, у вас холестерин, — сухо зауважила Поліна, не повертаючись. Вона скинула нарізані огірки в миску й взялася за помідори. — Ігорю я казала минулого тижня, щоб він вам продукти замовив доставкою. Хороші продукти, з ферми. Він хіба не замовляв?
— Ой, та який там Ігор! — свекруха махнула рукою, ледь не розхлюпавши чай на дорогу бежеву плитку. — Йому зараз не до матері. У нього робота, кар’єра. То ви молоді, у вас запити — іпотеки, машини, відпочинки. Куди йому про стару думати? Я ж розумію, я ж не лізу. Подихаю потихеньку у своєму кутку. Та й нехай. Аби у синочка все було добре.
Поліна стиснула руків’я ножа трохи сильніше, ніж треба. Лицемірство свекрухи було настільки густим, що його можна було різати тим самим ножем замість помідорів.
— Він дзвонив вам позавчора, — рівним голосом промовила Поліна. — Я була поруч. Питав, чи потрібно чогось. Може, ліки закінчилися? Ви в трубку кричали, що у вас усе є, що ви багатша за всіх живете.
— Ну так незручно ж! — Ірина Василівна відвела очі, забігавши колючим поглядом по стільниці, де блищала хромом кавомашина. — Соромно у рідного сина просити. Він же сам здогадатися має. Серце підказувати повинно! Мати ж одна… А я он чоботи зимові третій рік ношу. Підошва на правому відійшла, так я клеєм «Момент» підклеїла, скотчем замотала і ходжу. Ноги мокрі, стигнуть, суглоби крутять ночами так, що хоч на стіну лізь. А ліки? Ти бачила, скільки зараз «Предуктал» коштує? Як крило від літака! Звідки у баби такі тисячі?
Поліна повільно витерла руки рушником і повернулася. Вона сперлася попереком об стільницю, схрестивши руки на грудях, і подивилася на свекруху зверху вниз. Цей спектакль повторювався щомісяця з завидною регулярністю. Змінювалися тільки декорації «катастроф»: то ціни на опалення, то гречка, то ось тепер чоботи.
— Ірино Василівно, давайте без театру, — сказала Поліна, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, хоча всередині закипало глухе роздратування. — У вас пенсія вища за середню, плюс ветеранські надбавки, плюс субсидія, плюс Ігор. Ви чудово знаєте, що він переводить вам гроші кожного п’ятого числа. Стабільно.
Свекруха шмигнула носом, полізла в кишеню розтягнутої кофти й витягла звідти запрану сіру хустинку. Почала промокати нею абсолютно сухі очі.
— Переводить, скажеш теж… Подачки це, а не перекази. Копійки кине, щоб совість очистити, і радий. А що ті копійки зараз? Пил! Один раз в аптеку зайти — і нема. А їсти хочеться щодня. Я от сьогодні вранці прокинулася, відкрила холодильник — а там миша повісилася. Пів банки огірків солоних, що ще з позаторік стоять, і скоринка хліба запліснявіла. Я ту плісняву ножичком зіскребла, у водичці розмочила і з’їла. Ось і весь сніданок.
Вона замовкла, чекаючи на реакцію. Погляд її маленьких, глибоко посаджених очей, зазвичай тьмяний, зараз чіпко сканував обличчя невістки.
— Ви прийшли поскаржитися на життя, чи вам щось конкретне потрібно? — прямо запитала Поліна. — У мене мало часу, треба звіт доробляти.
— Та яке там конкретне… просто важко мені, Полю, важко одній. Страшно. Думала, зайду до рідних людей, посиджу, чаю поп’ю, душу відведу. А ти відразу — «що треба?». Я от думаю… може, ти мені з собою хоч хліба даси? Буханочку. І картоплі пару штук, якщо не шкода. Зварю супчик порожній, хоч гарячого зкуштую, а то до пенсії ще тиждень, я вже й не знаю, чи доживу.
Поліна дивилася на цей цирк і відчувала, як до горла підступає нудота. Вона чітко пам’ятала, як тиждень тому зустріла свекруху в центрі міста. Та бадьоро виходила з банку, ховаючи пухкий конверт у сумку, і виглядала зовсім не так жалюгідно.
— Хліба дам, — кивнула Поліна. — І сиру шматок відріжу, і ковбаси палку покладу. І І фруктів. Та ось, домашнє печиво до чаю – тільки напекла. Але грошей я вам не дам. Навіть не просіть.
При слові «гроші» Ірина Василівна на секунду завмерла. Скорбна маска на мить сповзла, оголивши хижий вираз обличчя.
— А хіба я просила грошей? — вкрадливо запитала вона. — Я просто ділюся материнським горем. Що син забув, що невістка як сир у маслі катається, а мати коринки гризе. Навіщо ти мене ображаєш, Поліно? Навіщо обмовляєш бідну жінку?
— Ніхто вас не обмовляє, — втомлено зітхнула Поліна. — Просто я люблю точність. А ваші розповіді з реальністю розходяться, як береги океану.
Свекруха піджала губи. Вона зрозуміла, що перший раунд пройшов не так гладко, але відступати не збиралася. Вирішила змінити тактику на «загрозу здоров’ю».
— Точність! — прошамкала вона. — Добре тобі розсуждати, коли в тебе чоловік молодий, здоровий, заробляє. А я от сьогодні в аптеку зайшла… У мене, Поліночко, тиск скаче, як скажений. Лікар виписав таблетки закордонні, каже, без них інсульт довбоне в будь-який момент. Я ціну побачила і ледь біля каси не лягла. Тисяча! Тисяча за пачку, уявляєш?
Поліна мовчала.
— Загалом… — Ірина Василівна кашлянула. — Ти б мені, доню, позичила, га? Тисячі три. Ну, або п’ять, щоб уже напевно ще й крапель купити. Я розумію, у вас свої витрати, але ж не чужі люди. Ігор цього місяця зовсім про матір забув, ні копійки не прислав! Мабуть, труднощі в нього. Я ж не звір, я розумію. Дзвонити не стала, щоб не тривожити. А помирати-то страшно…
Поліна повільно підійшла до столу. Вона взяла свій смартфон.
— Значить, «ні копійки»? — перепитала вона.
— Ані шеляга ламаного! — з жаром підтвердила свекруха, притискаючи руку до грудей. — Клянуся, Полю, забув він матір, закрутився!
Поліна кілька секунд мовчки тицяла пальцем у екран.
— Дивно, — промовила вона крижаним тоном. — А от історія операцій каже про інше. П’яте число. Переказ клієнту «Мама». Сума — двадцять п’ять тисяч гривень. Статус — виконано.
Вона розгорнула телефон екраном до свекрухи. Яскраві цифри на білому фоні сяяли як неонова вивіска.
— І це тільки переказ грошима, — продовжила Поліна. — А ще була оплата комуналки через додаток — п’ять чотириста. І замовлення ліків на «Аптека.юа» минулого тижня, які кур’єр привіз вам прямо до дверей. Там, до речі, був той самий препарат від тиску. Ігорю прийшло повідомлення про вручення.
Ірина Василівна відсахнулася, наче телефон був розпеченою праскою. Її обличчя пішло червоними плямами. Розгубленість миттєво змінилася люттю.
— Ти… ти що, шпигуєш за нами?! — зашипіла вона, і голос її перестав тремтіти. — В чужу кишеню лізеш, гроші рахуєш?
— Я рахую сімейний бюджет. І ці тридцять тисяч пішли з нашої сім’ї. Це гроші, які Ігор заробив, сидячи за комп’ютером по 12 годин на добу.
— І що?! — верескнула свекруха, ударивши долонею по столу. — Це обов’язок сина — матір утримувати! Він мені винен! Я його народила, я його виростила! А ці гроші… це інше!
— Що — інше? Гроші — це гроші. Чому ви брешете, що він не допомагає? Навіщо приходите сюди в цій брудній кофті й просите п’ять тисяч?
— Тому що ті гроші чіпати не можна! — випалила Ірина Василівна. — Це НЗ! Недоторканний запас! А раптом війна? А раптом хвороба страшна? А похорон? Ти знаєш, скільки зараз місце на цвинтарі коштує? А пам’ятник? Я що, повинна як собака під парканом лежати в мішку целофановому? Я збираю! На достойний відхід збираю, щоб вам, дармоїдам, потім кредити не довелося брати!
Поліна дивилася на неї з гидливістю дослідника, який виявив новий вид паразита.
— Тобто логіка така: гроші Ігоря ви кладете на «гробовий» рахунок. Живете надголодь, їсте маргарин, псуєте шлунок, ходите в рваних чоботях. А щоб вижити «тут і зараз», ви приходите до мене й вимагаєте готівку з мого гаманця? Ви хочете, щоб я спонсорувала ваше щоденне існування, поки ви набиваєте кубишку грошима мого чоловіка?
— Не твого чоловіка, а мого сина! — рявкнула свекруха. Вона схопилася зі стільця, і її згорбленість кудись зникла. Перед Поліною стояла міцна, жилава жінка, готова горло перегризти за свою копійку. — І не смій вказувати мені, як розпоряджатися моїми накопиченнями! Це святе!
— Ваш «чорний день» настає щоразу, коли ви заходите в цей дім і починаєте брехати, — відрізала Поліна. — Ви перетворили життя на колекціонування нулів заради смерті. Ви живете, щоб гарно лежати в труні. А Ігор зі шкіри пнеться, думаючи, що рятує матір від голоду.
— Та що ти розумієш! — свекруха почала нервово ходити по кухні. — Молода ще, зелена! Життя не нюхала! Гроші повинні лежати, вони душу гріють. А ти? Ти просто жадібна! Тобі для старої жінки папірця шкода. У вас їх он скільки! Техніка закордонна, жрете солодко… А матері — шиш!
— Ми працюємо, Ірино Василівно. Обоє.
— Працюєте… — вона прищурилася, і її обличчя стало зловтішним. — Я ж знаю, куди ще грошики витікають. Думаєш, я сліпа? Думаєш, Ігор мені не проговорився? Про твоїх батьків! Про твоїх дорогоцінних татуся і матусю! Їм-то ти допомагаєш, їм-то ти грошики суєш, не рахуючи! А як свекрусі рідній — так виписку з банку в ніс тицяєш!
Поліна повільно поклала ніж на стільницю. Металевий дзвін прозвучав як гонг.
— Не смійте, — тихо, але чітко вимовила вона. — Навіть згадувати моїх батьків своїм брудним язиком.
Ірина Василівна хижо оскалилася. Жовтуваті зуби блиснули в переможної усмішці.
— А що таке? Правда очі коле? Синочок мій горбатиться, а грошики його течуть у чужу сім’ю! На ліки твоєму папаші, на санаторії мамаші! А рідна мати повинна маргарин жерти?!
— Мій батько переніс важкий інсульт пів року тому. Він не ходить, Ірино Василівно. Він сам поїсти не може. Моя мати зриває спину, повертаючи його по п’ять разів на день і змінюючи памперси.
— І що?! У всіх свої болячки! А ти мого сина обкрадаєш заради чужого мужика!
— Ігор не спонсорує моїх батьків, — відрізала Поліна. — Я працюю. Я веду три великі проєкти. І зі своєї зарплати я купую батькові підгузки й ліки. Зі своєї! І ту поїздку у Славське для мами оплатила я. А Ігор переводить гроші вам. Вам, здоровій жінці, яка симулює неміч!
— Здоровій?! — верескнула свекруха, хапаючись за серце. — Та як у тебе язик повертається? Я інвалід! У мне суглоби викручує! Серце зупиняється по три рази на день! Не знаю, як і ходжу! А ти… ти просто змія! Ти спеціально все так викручуєш! Все, що ти заробила в шлюбі — це спільне! А значить, і Ігоря, а значить — і моє!
Поліна подивилася на неї з щирим подивом. Логіка свекрови була настільки викривленою, що аж захоплювала своєю простотою.
— Ваше? — перепитала Поліна. — З якого дива наші гроші — ваші?
— З такого! — рявкнула стара. — Я його народила! Я в нього вклалася! Він — моя інвестиція, і тепер він зобов’язаний мені дивіденди платити довічно! А ти присмокталася, п’явко! Гроші вашої сім’ї повинні бути у мене! Краще б мені віддала, я б зберегла, на рахунок поклала, відсотки б капали…
— Ось ми і дійшли до суті, — сказала Поліна. — Вам плювати на Ігоря. Вам плювати на мене. Ви просто «скупий лицар» у спідниці. Ви паразит. Звичайний жирний паразит, який присмоктався до совісті сина.
— Замовкни! — закричала Ірина Василівна. — Закрийся, хамко! Я зараз Ігорю подзвоню! Я йому все розкажу! Як ти мене тут принижуєш, як голодом мориш! Він матусю любить, він тобі не простить!
Вона почала гарячково шукати телефон у кишенях.
— Дзвоніть, — байдуже кинула Поліна. — Дзвоніть прямо зараз. Увімкніть гучний зв’язок. Розкажіть йому, як ви вимагали у мене п’ять тисяч, маючи тридцять на карті. Розкажіть, як ви назвали його тестя «мужиком і овочем». Давайте, я наполягаю.
Свекруха завмерла. Вона розуміла: дзвонити Ігорю зараз — це самогубство. Син хоч і м’який, але не ідіот.
— Ти думаєш, перемогла? — просичала вона. — Нічого… Я знайду на тебе управу. Я зроблю так, що він тебе кине. Залишишся одна зі своїм паралітиком, тоді інакше заспіваєш! Приповзеш до мене милостиню просити!
— Геть з мого дому, — тихо сказала Поліна.
— Що?! Ти мене женеш? Матір чоловіка?!
— Я жену чужу, злісну, жадібну жінку, яка втратила людську подобу. Ви не мати. Мати не бажає зла родині своєї дитини. Ви просто стара егоїстка.
Ірина Василівна стояла, відкриваючи і закриваючи рот, як риба на березі.
— Ах ти ж стерво фарбоване! — загорлала вона, забувши про образ «інтелігентної страдниці». — Та я тебе прокляну! Віддай гроші! Віддай те, що мені належить! П’ять тисяч за моральну шкоду, негайно!
Вона зробила крок вперед, простягаючи руку долонею вгору. Це виглядало як прямий грабіж.
— Досить, — сказала Поліна. — Виставу закінчено.
Вона різким рухом схопила зі стільця господарську сумку свекрухи — ту саму торбу, в яку зазвичай перекочовували продукти з їхнього холодильника. Сумка була порожня.
— Я повертаю вам вашу незалежність, Ірино Василівно. Ідіть і залишайтеся у своїй квартирі. Зі своїм маргарином.
Поліна взяла свекруху за лікоть — не боляче, але міцно.
— Не чіпай мене! — верещала стара. — Я нікуди не піду! Я буду тут сидіти, поки Ігор не прийде!
— Будете сидіти в під’їзді, — Поліна буквально тягла жінку до виходу. — Це корисно для вашого гаманця — менше витратите на їжу, більше відкладете на труну з музикою.
Ірина Василівна чіплялася за стіни, за косяки, сипала прокльонами, згадуючи чортів і святих одночасно. Біля вхідних дверей Поліна розтиснула пальці.
— Будьте ви прокляті! — хрипіла свекруха. — Жаднюга! Тобі шкода для матері?! Син зобов’язаний!
Поліна поклала руку на ручку відкритих дверей.
— Це ваша проблема, що син не дає вам грошей на руки. І ви тут явно зайва. Ви — «чорна діра».
Свекруха відкрила рот, щоб виплюнути чергову порцію гидоти, але Поліна не дала їй шансу. Вона витіснила стару на сходовий майданчик. Ірина Василівна, спотикаючись, вивалилася назовні.
— Я поліцію викличу! — крикнула вона звідти. — Скажу, що ти мене пограбувала!
Поліна не відповіла. Вона з силою штовхнула важкі металеві двері. Гуркіт був такий, що стіни здригнулися. Клацнув замок. Один оберт, другий, третій. Лязгнула засувка.
На сходовому майданчику запала тиша, яку переривало лише сипле дихання за дверима. Потім почувся смачний плювок у дверне вічко і шаркаючі кроки, що віддалялися.
Поліна стояла в коридорі. Руки не тремтіли. Серце билося рівно. Вона відчувала неймовірну, дзвінку легкість. Наче в квартирі нарешті відкрили вікна після довгої задухи.
Вона розвернулася і пішла на кухню. Треба було вимити підлогу в коридорі — там залишилися брудні сліди, від яких не повинно залишитися навіть пам’яті.
Через дві години повернувся Ігор. Він зайшов на кухню, де Поліна спокійно дорізала салат.
— Мама не заходила? — обережно запитав він. — Дзвонила мені, кричала щось про «змею» і «поліцію», а потім кинула слухавку.
Поліна відклала ніж, підійшла до чоловіка і подивилася йому в очі.
— Заходила. Ми поговорили. Я показала їй історію переказів у твоєму телефоні й пояснила, що її «гробовий фонд» — це її особиста справа, але спонсорувати її театральні вистави ми більше не будемо.
Ігор мовчав хвилину, а потім важко видихнув і сів на стілець.
— Знаєш… мені ніби гора з плечей звалилася. Я ж бачив, що вона бреше, але боявся образити. Думав, вона справді бідує.
— Вона не бідує, Ігоре. Вона колекціонує гроші, забуваючи жити. А нам треба жити. І допомагати тим, хто цього справді потребує. Твоя мама сита, одягнена і має солідний рахунок. Більше ми їй нічого не винні, крім поваги на відстані.
Ігор піднявся, обійняв дружину і прошепотів:
— Ти права. Досить. Давай сьогодні… просто замовимо піцу? Велика «Чотири м’яса»? — І з подвійним сиром! — засміялася Поліна.
Того вечора у квартирі було напрочуд тихо й затишно. Вони вечеряли, обговорювали плани на відпустку і вперше за довгий час не почувалися винними за власне щастя. А Ірина Василівна? Кажуть, наступного дня її бачили в новому кардигані в найдорожчому кондитерському магазині міста. Вона була енергійна, весела та цілком задоволена життям. Виявляється, коли «спонсори» зникають, «недоторканний запас на чорнний день» дуже швидко стає цілком придатним для витрат на себе кохану.
