Ірині перекотилось злегка за сорок і чомусь погляд на життя став зовсім іншим. Десь розсіялася та романтика, яка приходила «виручити» в скрутні хвилини та й віра, що навкруги всі добрі і щирі теж десь зникла. Якось в один день прокинулася і побачила фальш, наглість і підлість, зрозуміла наскільки нею користуються. Відчула всю химерність посмішок друзів і не тільки. І в душі появилось від всього якесь нове відчуття, відраза, саме відраза до всіх, хто нею щоразу буденно користувався. І на себе саму злість піднімалася, як то можна того всього було не бачити і не чути, не розуміти! Як же ж такою сліпою стільки років можна було жити? І дозволяти кожному все що хоче та не ставити на місце.
Дивуватись, певно, не було чому. Ще на той час, маленька Іринка жила завжди з бабусею, вона не пам’ятає мами зовсім. Як чула від людей, батько з її матір’ю не одружився, покинув її ще коли вона чекала на дитину. Вона не могла здолати того смутку, часто не стримувала емоцій. Коли ж народилася дівчинка, жінка ніби отямилась і стала мінятись в кращу сторону, стала позитивніша, нахлинула на неї любов до маленької крихітки. На жаль, коли дитині виповнилось два рочки, її мама занедужала, прожила кілька днів і залишила той світ з проблемами та негараздами, залишила маленьку донечку і вже літню маму, переставилась у кращий світ.
Так давно то все було, що Ірина навіть не пам’ятає, сумувала вона за мамою чи ні, чекала її повернення чи з легкістю прийняла її відсутність. Бабуся замінила всіх на світі і її одну вона пам’ятає і любила найбільше. Вона розповідала про маму часто, показували пару фотографій, ще зовсім юну маму і були дві вже з нею.
Ірина була дуже гарною з дитинства. Вчителі до неї відносились з розумінням, старались допомогти, знали що не легко є бабусі та й дитині без мами також не солодко. Дівчинка дуже гарно малювала, її малюнками захоплювались всі. Вона була веселою і хорошою, любила дітей. Ніхто з нею проблем не мав, була культурною і слухняною, старанною. Вчилася в школі добре, не збиткувала то ж ніхто ніяких претензій до неї не було. Закінчила сільську школу і поступила в художнє. Це була її мрія.
Додому дівчина приїжджала раз у тиждень, жила в гуртожитку. Там і почалося в неї доросле життя. Кавалери проходу не давали, кожен хотів таку красу мати біля себе. Дівчина вчилася і не відволікалася. Розуміла, що потрібно мати професію, тим більше, що це її, і малювала вона завжди. Від коли пам’ятає себе, пам’ятає олівець та альбом. Звичайно, в дитинстві, не були такі гарні малюнки, але вже й тоді було видно, що вона талановита, бо інші її ровесники не вміли намалювати те що вміла вона.
Лишилось зовсім мало, до закінчення закладу трошки більше року залишилося. Як Ірині сподобався один залицяльник, він старшим був і вже мав досвід, як поводитись з дівчатами. Вона ж навпаки, нічого в любовних справах не мислила. Була щирою і відкритою, з ангельською посмішкою. Залицяння його подобалось, вона чекала його уваги. Так і не замітила, як навчання відсунула, воно вже стало другорядним і про мрію свою забула. Вадим закрутив їй голову і вона жила лише ним. На пари перестала ходити. Вчителі просили і попереджали, але нічого не допомагало. В кінці кінців її відчислили і дівчина не довела бажану справу до кінця. Та на той час, вона не журилася, по вуха була закохана і раділа що щаслива. Та не довго тягнулось це щастя. За пару місяців зрозуміла що чекає на дитину, Вадимові дітей ще не хотілося. Зустрічатись це одне, а бути сімейним і брати відповідальність це зовсім інше. Почались сварки і той прекрасний її принц перетворився у звичайного, який мав багато негативних рис.
Одружились вони. Народилася донечка, якій Ірина дуже раділа і всюди з дитиною була одна. Вадимові було ніколи. Він з роботи змученим приходив, то ж відпочивав. Допомагати з дитиною не хотів, вважав, що діти це жіноча робота та й вона вдома і не змучуються як він. Прикро було молодій жінці. Побачила вона, що не було ніякої любові від Вадима, лише використання. Звабив її, не довчилась, а тепер не цінує. Вона вже й почала помічати помаду на сорочках, як приходив з роботи. Як спитала про це в нього, то ще й добре в сварився з нею. Прикро було і в серці тривога. Але нічого не змінювала, надіялась на краще. Та цього кращого моменту не наставало, жінка розчаровувалася і не знала як жити дальше. Сама собі так легко зруйнувала життя, не раз думає, яке б воно було якби закінчила художнє. Сама зрадила свою мрію і в глибині аж пече, від розуміння, яке прийшло за всі ці роки. Сім’ї в них щасливої не получилося, хоч народилося ще двоє дітей, але і їх Ірина сама доглядала та виховувала. Чоловіку було ніколи. Все що стосувалось її і дітей його не цікавило. Він знав, що вона нікуди не дінеться і ніхто не допоможе, бо не має нікого, бабусі на той час вже теж не було. Так і сходили самі найкращі роки, приносячи з собою важкий досвід життя.
Діти повиростали і стало легше. Але щастя таки не прийшло. Тепер вона розуміє, що Вадим її помилка, яка зруйнувала все в її житті. З ним вона не стала такою як хотіла, не досягла те, про що мріяла. З ним вона зрозуміла, що життя її не склалося, без нього було б їй краще. Через його ставлення й інші старались надурити та використати, бо бачили що оборони та захисту від чоловіка нема. Ось така в неї невесела казка дорослої принцеси. Залишається думати і дбати про дітей та якось жити під одним дахом, з давно вже не любим чоловіком.
Галина Мазурик, “Казка дорослої принцеси”
