Я виросла в селі, де всі один одного знають, де кожен твій крок стає темою для розмов на лавці біля магазину. Моя мама, Галина, була серцем нашої родини.
Вона — міцна, енергійна жінка, яка тримала велике господарство: кінь, кури, свині, дві корови, величезний город. Сказати, що вона слабка, було б неправдою — мама могла працювати від світанку до ночі й ніколи не скаржилася. Її поважали в селі, і я завжди пишалася її силою та витривалістю.
У нас у сім’ї троє дітей — я і мої два брати. Старший, Андрій, досяг успіху в столиці. Він працює топ-менеджером у великій компанії, має гарну зарплату, але через зайнятість рідко приїжджає додому.
Молодший, Сергій, живе в обласному центрі. Мама допомогла йому купити квартиру, коли він одружився, бо в нього двоє дітей-погодків.
Сергій викладає фізкультуру в школі, і, здається, йому там добре. А я, середня, завжди залишалася поруч із мамою. Я їздила на заробітки до міста, заробляла непогано — 5 000 гривень на місяць, іноді більше.
Усі гроші привозила мамі, і вона розпоряджалася ними на свій розсуд. Завдяки моїм заробіткам ми всі разом виплатили квартиру для Сергія, відремонтували хату.
Життя в селі було простим, але важким. Я вставала о п’ятій ранку, допомагала мамі по господарству, а потім їхала в місто на роботу. Працювала я адміністратором у ресторані, і хоч робота була виснажливою, вона давала мені відчуття незалежності.
Мама завжди казала:
— Іро, ти моя гордість. Без тебе я б не впоралася.
— Мамо, ти б усе одно все зробила, — сміялася я. — Ти ж як наша мама, тебе не зупинити.
Вона посміхалася, але я бачила, що їй подобалося, коли я поруч. Вона любила тримати все під контролем — і господарство, і нас, дітей.
Андрій і Сергій рідко сперечалися з нею, але я іноді дозволяла собі сказати щось проти. Наприклад, коли вона вирішила, що нам потрібна ще одна корова, я наважилася заперечити:
— Мамо, може, краще ці гроші відкласти? Нам же вистачає того, що є.
— Іро, ти що, хочеш, щоб ми бідували? — обурилася вона. — Корова — це молоко, сметана, сир. Це ж наше багатство!
Я зітхнула й погодилася. Сперечатися з мамою було марно.
Все змінилося, коли я познайомилася з Максимом. Він приїхав у наше село на відпочинок — у нього була дача неподалік. Максим був із міста, працював програмістом, заробляв гарно.
Він був спокійним, розумним, із хорошим почуттям гумору. Ми познайомилися випадково, коли я допомагала сусідці носити воду з криниці.
— Дівчино, ви що, сама тягнете ці відра? — усміхнувся він, коли побачив мене з двома повними відрами.
— А що, думаєте, не впораюся? — пожартувала я.
— Та ні, просто пропоную допомогти, — відповів він і забрав одне відро.
Так почалася наша дружба. Ми гуляли вечорами, говорили про все на світі — від його роботи до моїх мрій відкрити власне кафе. Максим розповідав, як у місті можна почати свою справу, якщо добре все спланувати.
Я слухала його й розуміла, що хочу більшого, ніж просто працювати в ресторані й привозити гроші мамі.
Коли я розповіла мамі про Максима, вона спочатку зраділа. Але коли дізналася, що він із міста і що я серйозно до нього ставлюся, її настрій змінився.
— Іро, ти що, хочеш до міста тікати? — запитала вона одного вечора, коли ми сиділи за чаєм.
— Мамо, я нікуди не тікаю, — відповіла я. — Просто я хочу бути з ним. Він хороший.
— Хороший? — фиркнула вона. — Усі вони хороші, поки не дістануться до наших грошей. Ти думаєш, я не бачу, як він на тебе дивиться? Йому твої заробітки потрібні, а не ти!
— Мамо, це неправда, — заперечила я. — Максим сам заробляє, йому мої гроші не потрібні.
Але мама не слухала. Вона вирішила, що Максим хоче забрати мене від неї, а разом із мною — і все, що ми нажили. Одного дня вона оголосила, що переписує всю нерухомість на Сергія, бо в нього є шлюбний договір, і його дружина нічого не отримає, якщо вони розлучаться.
— Мамо, ти серйозно? — обурилася я. — Ти думаєш, що Максим за моїми грішми ганяється?
— А що я маю думати? — відрізала вона. — Ти ж усе життя мені допомагала, а тепер заради нього готова нас покинути!
Через місяць Максим зробив мені пропозицію. Ми сиділи на його дачі, пили чай і дивилися на зорі.
— Іро, я хочу, щоб ми були разом, — сказав він, тримаючи мене за руку. — Виходь за мене.
Я розплакалася від щастя й погодилася. Але коли розповіла про це мамі, вона поставила ультиматум:
— Або ви залишаєтеся в селі, або я вам нічим не допомагатиму. Жодної копійки не дам, Іро. Ти мене чуєш?
— Мамо, я не прошу твоїх грошей, — відповіла я. — Я просто хочу бути щасливою.
— Щасливою? — вона глянула на мене так, ніби я її зрадила. — Ти думаєш, що щастя в місті? Там тебе ніхто не чекатиме, крім проблем.
Я не знала, що відповісти. Мама завжди була для мене опорою, але її слова була несправедливою. Я вирішила, що не дозволю їй диктувати, як мені жити.
Щоб довести, що я можу сама, я поїхала на заробітки. Знайшла роботу в іншому місті — адміністратором у готелі. Працювала важко, але кожна зароблена гривня наближала мене до мрії — власного житла з Максимом.
Я відкладала гроші, щоб ми могли придбати власне житло, а не витрачати гроші на вічну оренду.
Але мамині дзвінки не припинялися. Вона розповідала, що бачила Максима з якоюсь дівчиною, що він витрачає мої гроші, що я роблю помилку. Одного разу я не витримала:
— Мамо, чому ти так? — мовила я в слухавку. — Ти хочеш, щоб я була нещасною?
— Я хочу, щоб ти була розумною, — відповіла вона. — Ти ще пошкодуєш, що не слухала мене.
Той останній дзвінок, коли мама сказала, що Максим гуляє з іншою, став для мене переломним. Я приїхала до нього в місто, не сказавши їй.
Ми поговорили, і я зрозуміла, що мама просто не хоче мене відпускати. Я вирішила припинити спілкування з нею, поки вона не поважатиме мій вибір.
Ми з Максимом одружилися. Весілля було скромним, у колі його друзів і кількох моїх подруг. Мама і брати не приїхали. Андрій сказав, що я зрадила сім’ю, а Сергій просто промовчав. Мені було прикро, але я знала, що зробила правильний вибір.
Зараз ми з Максимом живемо в місті. У нас двоє дітей — дворічна Оля і п’ятирічний Данило. Я відкрили маленьку кав’ярню. Мама і брати досі зі мною не розмовляють. Іноді я сумую за ними, але розумію, що не можу змусити їх прийняти мій вибір.
— Мамо, ти щаслива? — запитав якось Данило, коли ми пекли печиво разом.
— Так, синку, — відповіла я, обіймаючи його. — Я дуже щаслива.
Брати дзвонили часто. Не просто поговорити — нагадати, що я “не права”. Їхні слова звучали, як вирок:
— Іро, ти ж кинула маму з господарством, — казав Андрій. — Ми всі знаємо, хто тепер усе тягне.
— А ти б залишив жінку й дітей заради двох корів? — різко відказувала я.
Вони мовчали, але я відчувала осуд навіть крізь слухавку. У селі теж не забували про мене. Приїду — ніхто не привітається, тільки зиркають з-під лоба.
— Диви, пані з міста приїхала, — шепочуться на лавці.
А от я ніяк не можу зрозуміти. Хіба це неправильно — обрати сім’ю, яку ти створюєш сама?
Головна картинка ілюстративна.
