— Ти серйозно думаєш, що я дозволю їй тут оселитися назавжди? Наша квартира не гумовий притулок для всіх родичів! Я стільки років працювала, щоб ми мали свій куточок, а тепер ти хочеш, щоб я доглядала за твоєю матір’ю, як за малою дитиною?
— Іро, прошу тебе, не говори так голосно… Вона ж поруч, може почути. Мама потребує допомоги, лікарі сказали, що їй потрібен постійний нагляд. Ми не можемо просто залишити її саму в селі.
— А я й не збираюся залишати! Нехай їде до спеціального закладу, де професіонали про неї подбають. І не дивуйся, що я так кажу — це моя квартира теж, і я маю право вирішувати! Краще продайте той її старий будинок, а мені щось корисне купіть, ніж я тут усе життя витрачатиму на чужі проблеми.
— Ти… ти просто не розумієш, як це важливо для мене. Вона все життя…
— Ой, досить! Я не хочу чути про її “все життя”. Хай думає про себе тепер, а не тільки про інших!
Я стояла за дверима, серце стискалося від кожного слова, але ноги не слухалися, щоб відійти. Тоді я тихо увійшла, ніби нічого не чула, і попросила свої окуляри. Але всередині все перевернулося…
Мене звати Марія Іванівна. Я все життя прожила в маленькому селі на Черкащині, де кожен день починався з першими променями сонця над городом.
З молодості я любила землю — вона давала силу, радість і можливість допомагати своїм близьким. У мене було велике господарство: кури, качки, корови, великий город з картоплею, помідорами, огірками, морквою.
Я вставала вдосвіта, доїла корів, годувала птицю, полола бур’яни, збирала врожай. А потім несла все на ринок — продавала свіжі овочі, молоко, яйця. Кожна копійка була важливою.
Я на всьому заощаджувала: одяг носила старий, але чистий, їжу готувала просту, але смачну. Частинами віддавала синові на місто, щоб він міг влаштуватися, а решту ховала в спеціальну скриньку під ліжком.
Думала, що ці заощадження стануть у пригоді родині, коли прийде час.
Мій син Олег виріс добрим хлопцем, але життя в місті змінило його. Він одружився з Ірою — жінкою з великими амбіціями, яка завжди ставила свій комфорт на перше місце.
Вони жили в просторій квартирі, працювали, мріяли про краще. Я раділа за них, хоч і бачилася рідко. Діти приїжджали переважно восени, коли врожай достигав, — допомагали збирати, але більше брали з собою, ніж привозили.
З роками сили почали зникати. Руки тремтіли, спина боліла після цілого дня в городі, ноги набрякали. Я зрозуміла, що одна не впораюся.
Господарство вимагало постійної уваги, а я вже не могла бігати від ранку до ночі. Зір теж підвів — літери в книзі розпливалися, і я не могла навіть почитати улюблені романи на дозвіллі. Тоді я набрала номер Олега.
— Синку, привіт. Тут у мене очі почали підводити. Треба б до лікаря в місто з’їздити, в селі ж немає нормального спеціаліста.
— Мамо, конечно, приїду завтра зранку. Не хвилюйся, все оглянемо.
Олег справді приїхав швидко, на своїй машині. Забрав мене, і ми поїхали до клініки. Лікарі довго оглядали, робили аналізи, а потім сказали, що потрібен спокій, регулярні перевірки і хтось, хто допомагатиме по дому.
Повернулися ми пізно, тож Олег запропонував переночувати в них.
Іра зустріла нас посмішкою, але я відчула, що вона не рада. Ми посиділи за столом, попили чаю з домашнім варенням, яке я привезла з собою.
Поговорили про село, про врожай, про їхнє життя. Я розповідала, як качки цього року добре несуться, як помідори великі вродили.
— Мамо, а ви там самі не нудьгуєте? — запитала Іра, але в голосі було щось байдуже.
— Та ні, доню, робота є, сусіди добрі. А ви як, на роботі все гаразд?
— Нормально, багато справ. Олег ось підвищення чекає.
Коли я пішла в гостьову кімнату відпочивати, Олег залишився з Ірою на кухні. Я не хотіла підслуховувати, але двері були тонкі, і слова долітали.
— Іро, ти чула, що лікарі сказали? Мамі потрібен догляд. Вона вже не може сама в селі.
— І що ти пропонуєш? Взяти її до нас? Олег, ти з глузду з’їхав! У нас і так місця мало, а я не збираюся грати в няньку.
— Але ж це моя мама… Ми не можемо її просто кинути.
— А чому ні? Вона все життя тільки про себе думала, заощаджувала, а нам ніколи нічого не давала по-справжньому. Нехай тепер сама про себе дбає!
Я не витримала і вийшла в коридор. Серце боліло, ніби хтось стиснув його.
— Олеже, окуляри мої де? Хочу книжку почитати перед сном.
Вони замовкли. Олег почервонів, Іра відвернулася.
На ранок ми поїхали шукати пансіонат. Іра наполягала на дешевшому варіанті — старому будинку на околиці міста, де стіни були пофарбовані в бліді кольори, а меблі потерті від часу.
Співробітники були привітні, допомагали розкладати мої речі: кілька суконь, светр, фото родини в рамці, улюблені книги.
— Не хвилюйтеся, Маріє Іванівно, тут вам буде затишно, — сказала молода жінка з адміністрації. — Ми про всіх дбаємо.
Олег пообіцяв:
— Мамо, я приїду скоро, зроблю в твоїй кімнаті ремонт. Пофарбую стіни, нові шпалери поклею, щоб було як удома.
Я посміхнулася, хоч всередині було порожньо.
— Добре, синку. Дякую.
Вони поїхали, а я залишилася. Спочатку було важко — чужі люди, чужі стіни, графік їжі та прогулянок. Але поступово я звикла. Знайшла спільну мову з іншими мешканцями: Софією, яка любила розповідати про свої подорожі молодості, Петром, що грав у шахи.
Ми разом дивилися фільми по телевізору в загальній залі — старі комедії, де сміялися від душі.
— Маріє Іванівно, а ви пробували колись такі приправи додавати до страв? — запитувала кухарка, коли я допомагала на кухні чистити овочі.
— Ой, доню, я з села, там усе своє. Але кориця до пирога — то річ добра!
Я почала допомагати по мірі сил: порадами на городі пансіонату, маленькими ремонтами — полагодити полицю чи пришити ґудзик.
Директорка помітила мою активність.
— Ви в нас золота людина, Маріє Іванівно.
Минуло пів року. Олег не дзвонив, не приїжджав. Я набрала сама.
— Синку, привіт. Як ви там? А я думаю, може, будинок у селі продати? Сама я туди не повернуся, а гроші… ну, на щось знадобляться.
— Мамо, добре, що подзвонили. Я приїду, все оформимо.
Він приїхав, коли потрібен був мій підпис на документах. За цей час пансіонат змінився: стіни пофарбовані в теплі кольори, нові меблі, навіть великий телевізор у моїй кімнаті з підпискою на сервіси з фільмами.
У загальній залі з’явилися свіжі квіти, нові штори, а на кухні — сучасні каструлі та спеції для смачніших страв.
Олег оглянув усе з подивом.
— Мамо, а це як? У вас тут ремонт зробили? Звідки гроші?
Директорка посміхнулася.
— Це завдяки вашій мамі. Вона нам дуже допомогла.
— Як допомогла? У неї ж нічого немає!
Я стояла осторонь і дивилася. Іра, яка приїхала з ним, почервоніла.
— Ти що, всі свої заощадження сюди витратила? На чужих людей? А нам нічого не залишила? Це ж егоїзм чистий! Ти тільки про себе думаєш!
Олег теж розсердився.
— Мамо, ми ж родина! Ти могла б нам допомогти, а не… не на ці старі стіни!
Я спокійно відповіла:
— Дітки, я все життя працювала для інших. Віддавала, допомагала. А тепер зрозуміла, що можу зробити щось добре для тих, хто поруч щодня. Тут люди щирі, дбають один про одного. Я вирішила вкласти свої заощадження в те, щоб усім було затишніше. Відремонтували кімнати, купили техніку, навіть город розширили — тепер свіжі овочі свої.
Іра не стрималася:
— Ти просто не хочеш нам допомагати! Завжди так було — економила, ховала, а коли треба, то на чужих!
— Доню, — сказала я м’яко, — кожна людина має право вирішувати, як розпорядитися своїм. Я щаслива тут. Бачу, як усім краще стало. А ви… ви маєте своє життя.
Олег похитав головою.
— Мамо, я не думав, що ти так вчиниш. Ми ж планували…
— Планували, синку. Але життя інколи повертається інакше.
Вони поїхали засмучені, а я повернулася до своїх нових друзів. Софія обійняла мене.
— Маріє, ти молодець! Не кожна б наважилася.
— Та що там, — посміхнулася я. — Головне, щоб серце було спокійне.
З того часу я відчула справжній спокій. Пансіонат став моїм домом — теплим, повним турботи. Ми влаштовували вечори: дивилися фільми про пригоди, обговорювали знаменитостей зі старих часів, смакували страви з новими приправами.
Головна картинка ілюстративна
