Ти обрав молодість, а тепер повернувся до старості? — з усмішкою спитала жінка.
Дзвінок у двері пролунав різко й наполегливо, коли годинник у передпокої показував початок дев’ятої вечора. Галина здригнулася — гостей вона не чекала. Звичним рухом поправила сиві пасма, накинула на плечі вовняну кофту й попрямувала до дверей.
— Хто там? — її голос прозвучав твердо, роки навчили бути обережною.
— Галя, це я… Толя.
Серце пропустило удар, а потім затріпотіло, наче птах у клітці. Три роки. Три роки вона не чула цього голосу, навчилася жити без нього, а тепер він стоїть тут, за її дверима, ніби й не було тих важких років самотності.
Тремтячими пальцями вона повернула ключ у замку. На порозі стояв Анатолій — змарнілий, із великим потертим чемоданом біля ніг. Його колись рівні плечі поникли, а в очах застигло щось схоже на відчай.
— Галя… — він зробив крок уперед, але вона інстинктивно відступила, не відпускаючи двері.
— Пробач мене. Я… я зробив помилку. Найбільшу у своєму житті.
— Помилку? — Галина відчула, як у горлі застряг гіркий сміх. — Ось як ти це тепер називаєш?
— Ірка… вона мене зрадила. Вигнала з дому, коли гроші закінчилися. А ти… ти була єдиною, хто завжди був поруч. Тридцять років разом…
Галина дивилася на нього, і всередині все переверталося. Вона згадала безсонні ночі, коли гірко плакала в подушку. Дні, коли не могла змусити себе піднятися з ліжка. Насмішкуваті погляди сусідів. “Чоловік пішов до молодої” — ці слова пекли гірше за розпечене залізо.
— Ти обрав молодість, а тепер повернувся до старості? — вона вимовила це тихо, але кожне слово било, немов батіг. — Зручно, правда?
— Галя, пусти мене додому. Я все зрозумів, я…
— Додому? — вона похитала головою. — Це більше не твій дім, Толя. Твій дім там, де ти його шукав останні три роки.
У його погляді майнуло благання. Колись такий погляд змушував її пробачати що завгодно.
Але не зараз. Не після всього.
— Хоча б вислухай мене… — він спробував затримати двері, але Галина вже зачиняла їх.
— Надобраніч, Анатолію Петровичу.
Тріск замка пролунав, наче постріл. Галина сперлася спиною на двері, відчуваючи, як тремтять ноги. За дверима ще якийсь час було чути його кроки, потім — тиша. Лише зараз вона помітила, що надворі почався дощ, краплі ритмічно барабанили по карнизу, ніби відраховуючи секунди нового життя.
Галина не могла заснути. Лежала, втупившись у стелю, де метушилися тіні від ліхтаря за вікном. Спогади накочувалися хвилями, і кожна приносила нову образу. Ось їхня перша квартира — крихітна, але така рідна. Анатолій на руках заніс її через поріг, закрутив по кімнаті. Вони були молодими, щасливими, будували плани…
Телефон на тумбочці завібрував. Дзвонила Марія — єдина людина, яка не дала їй зламатися три роки тому.
— Галочко, ти як? Щось мені неспокійно, от і вирішила перевірити.
— Машо… — голос її зрадницьки здригнувся. — Він повернувся.
— Хто повернувся? — у слухавці зависла пауза. — Толик, чи що? Почекай, зараз буду.
За двадцять хвилин вони вже сиділи на кухні. Марія, енергійна жінка з короткою стрижкою та яскравою помадою, рішуче розливала по чашках ромашковий чай.
— І що ти йому сказала?
— Зачинила двері перед носом, — Галина обхопила чашку долонями, зігріваючи змерзлі пальці. — Уявляєш, прийшов з чемоданом, наче має на це право…
— Молодець! — Марія переможно всміхнулася. — А пам’ятаєш, як ти раніше з ним розмовляла? «Толечко, може, варто…», «Толечко, як скажеш…»
Галина скривилася. Так, була такою — підлаштовувалася, боялася зайвого слова сказати. А він звик, що я завжди поруч, завжди підтримаю, усе пробачу.
— Знаєш, Машо, я ж ледь двері не відчинила, — зізналася вона. — На секунду так захотілося… — вона замовкла, підбираючи слова. — Наче повернути час назад, забути все.
— Ага, і знову ночами у подушку ридати? — Марія нахилилася ближче. — Ти забула, як я тебе тоді витягувала? Як ти на заспокійливих жила? А як він тим часом зі своєю… по курортах роз’їжджав?
Галина здригнулася. Перед очима спливло фото з соцмереж — Анатолій з Іриною на морі. Засмаглі, щасливі. А вона тоді вперше у житті купила снодійне.
— Ні, не забула, — вона випрямила спину. — Ти знаєш, після його відходу я вперше почала думати про себе. Пам’ятаєш, як ти мене на йогу затягла?
— Ще б пак! — засміялася Марія. — Ти спершу так бурчала.
— А потім втягнулася. І в басейн пішла, і на танці… — Галина усміхнулася. — Я ніби заново з’явилася на світ, Машо. Усвідомила, що життя не закінчилося.
— Отож бо й воно! — Марія грюкнула долонею по столу. — А тепер цей… «діяч» прийшов і думає, що ти знову станеш його домашньою собачкою? Не вийде!
За вікном загриміло — насувалася гроза. Галина здригнулася, згадавши, як раніше боялася грому, ховалася під бік до чоловіка. Тепер навчилася справлятися сама.
— Він сказав, що його Ірина залишила, — тихо промовила вона. — Що я єдина, хто…
— Боже, Галю! — перебила Марія. — Ти що, не бачиш? Йому не ти потрібна — йому нянька потрібна, кухарка, жилетка для сліз. Молода виставила, то можна й до тебе повернутися? Але ти вже не та затуркана жінка, якою була. Ти інша, — заспокоювала її подруга.
Галина встала, підійшла до вікна. У склі відбивалося її обличчя — так, зморшки нікуди не зникли, сивина теж. Але очі… Очі більше не були згаслими, як колись.
— Я потрібна сама собі, — промовила вона твердо, повторюючи слова, які стільки разів говорила собі перед дзеркалом. — Ось що я йому скажу, якщо знову прийде.
Через три дні Анатолій з’явився знову. Цього разу без валізи, зате з букетом улюблених Галининих квітів — білих хризантем. Він знав, що вона ніколи не могла перед ними встояти.
— Галя, — покликав він через двері. — Я знаю, що ти вдома. Машину твою у дворі бачив.
Вона стояла по той бік дверей, прислухаючись до його голосу. Серце більше не стискалося від хвилювання — лише тиха втома.
— Йди, Толя.
— Не піду, — у його голосі з’явилися владні нотки, такі знайомі. Раніше від цього тону у неї підкошувалися ноги. — Відкрий, нам треба поговорити.
Галина повільно повернула ключ. Вона більше не боялася цієї розмови. Анатолій зайшов у прихожу, протягуючи квіти:
— Пам’ятаєш, як я дарував тобі такі на нашу першу річницю? Ти ще плакала тоді від щастя…
— Пам’ятаю, — вона не взяла букет. — І як ти подарував точно такий же Ірині на очах у всього дому — теж пам’ятаю.
Він поморщився, опустив квіти.
— Навіщо старе згадувати? Я ж вибачився. Я все усвідомив, Галя. Ми стільки років разом прожили…
— Ось саме — прожили, — вона подивилася йому прямо в очі. — У минулому часі, Толя.
— Але я…
— Ось саме — прожили, — вона знову подивилася йому прямо в очі. — У минулому часі, Толя.
— Але я люблю тебе! — він ступив ближче. — Завжди любив, просто… заплутався. Ти ж знаєш, як буває у чоловіків у певному віці…
Галина гірко усміхнулася:
— А у жінок, значить, не буває? Але чомусь ми не біжимо до молодих хлопців шукати другу молодість.
— Це інше…
— Ні, Толя, — вона покачала головою. — Це саме те. Тільки ти шукав молодість у чужій постелі, а я знайшла її в собі. І знаєш що? — вона випрямила плечі. — Моя молодість виявилася справжньою.
Він дивився розгублено, наче вперше бачив цю жінку — пряму, впевнену, з гордо піднятою головою.
— Галя, давай все повернемо, — його голос затремтів. — Пам’ятаєш наш будиночок у селі?
Поїдемо туди, почнемо спочатку. Я все виправлю…
— Не можна повернути те, що ти сам зруйнував, — вона промовила це м’яко. — Я простила тебе, Толя. Але простити — не означає впустити назад у своє життя.
— Що мені зробити? — він схопив її за руки. — Скажи, я все зроблю!
Вона обережно висмикнула руки: — Ти вибрав, коли пішов. Я вибрала, коли навчилася жити без тебе.
— Але я ж не можу один! — у його голосі прорвався відчай. — Ти потрібна мені!
— А я потрібна сама собі, — вона промовила це спокійно, дивлячись кудись поверх його плеча. — Йди додому, Толя. Просто йди додому.
Вона бачила, як затремтіло його обличчя. Скільки разів за їхнє життя вона втішала його? Але зараз щось всередині неї залишалося нерухомим. Він все говорив і говорив — то благаючи, то вимагаючи, а вона дивилася на його посивілі скроні й думала, як дивно: колись ця людина була для неї цілим світом.
Двері закрилися м’яко, майже безшумно. Букет хризантем так і залишився лежати на порозі. Галина сперлася на стіну, закрила очі. Усередині була неймовірна порожнеча — ні гіркоти, ні тріумфу, тільки тихе полегшення, ніби вона нарешті спустила на землю непосильний тягар.
Наступного ранку Галина прокинулася раніше звичайного. За вікном мряка, але на душі було дивно світло. Вона не поспішаючи одяглася, зібрала волосся в акуратний пучок. У дзеркалі відбивалася жінка, яку вона тільки зараз почала по-справжньому впізнавати.
Телефон тихо задзвонив — повідомлення від Марії: “Снідаємо у нашому місці?”
У маленькому кафе їх уже знали. Офіціантка Олена, не питаючи, принесла дві чашки капучино та круасани з мигдалем.
— Ну що, подруго, — Марія відхлебнула кави, — як спалося?
— Знаєш, — Галина задумливо розмішувала цукор, — вперше за довгий час так добре. Наче камінь з душі впав.
— А куди букет поділа?
— У під’їзді залишила, на підвіконні. Нехай хтось візьме, порадіє.
Вони помовчали. За вікном поспішали у своїх справах перехожі, мами вели дітей до школи, літні люди неквапливо прогулювалися з собаками.
— Дочці дзвонила? — запитала Марія.
— Вчора ввечері. Розповіла їй усе, — Галина усміхнулася. — Знаєш, що вона сказала? “Мамо, я тобою горджуся”.
— А що з путівкою в санаторій? Не передумала?
— Вже квитки купила. На післязавтра, — вона витягла з сумочки конверт. — Уявляєш, вперше сама поїду. Раніше все боялася — як же так, жінка сама? А тепер думаю — чому б і ні?
Марія хитро прищурилася:
— Пам’ятаєш, що доктор Віра Павлівна казала? У шістдесят життя тільки починається.
— Тоді я їй не повірила.
— А зараз?
Галина подивилася у вікно. Дощ закінчився, і крізь хмари пробивалося сонце. На карнизі воркували голуби, а на клумбі біля кафе розпускалися перші весняні квіти.
— А зараз, — раптом вона засміялася, — зараз я точно знаю — у мене все попереду.
