— Тарасе, чи ти здоровий? Ти серйозно хочеш, щоб я віддала квартиру мого сина твоїй мамі? За мої ж гроші, які я заробила все життя? Ти думаєш, я сліпа і нічого не розумію, чи як?
— Олено, ну що ти починаєш? Я ж для нас усіх стараюся! Мама старенька, їй зручно буде в тій квартирі, а нам, машина ж потрібна, щоб їздити, возити її до лікаря, до магазину! А ти що, хочеш, щоб я на автобусах ганяв у мої сорок сім? Це ж інвестиція в сім’ю!
— Інвестиція? Ти два роки живеш у моїй квартирі, їси мої продукти, носиш мої гроші на свої забаганки, а тепер ще й квартиру сина забираєш? Син із нареченою чекають дитину, їм нема де жити, а ти про машину мрієш!
— Та ти просто егоїстка! Скільки я в тебе вклав – час, увагу, подарунки на початку! А тепер ти мені говориш, що ми щось винні дорослому чоловіку? Мама, скажи їй!
— Сину, вона просто не розуміє, що таке справжня сім’я. Ми ж для неї старалися, а вона.
— Досить! – мовила я, – знаєте, шановні, ви переступили межу і я повинна нарешті таки прозріти.
Я стояла в коридорі, тримаючи в руках його валізу, яку щойно зібрала за п’ять хвилин, я знала – це кінець, і вперше за довгий час я відчула полегшення, ніби з плечей спав важкий рюкзак, наповнений чужими очікуваннями та маніпуляціями.
Але щоб зрозуміти, як я дійшла до цього моменту, потрібно повернутися на кілька місяців назад, коли мій сорокап’ятирічний ювілей тільки починався, і все здавалося ще терпимым, хоча тріщини в наших стосунках уже проступали, як павутиння на старому дзеркалі.
Той день, мій день народження, розпочався з легкого вітру з вікна, яке я відчинила, щоб впустити свіже повітря в нашу затишну, але тіснувату квартиру в центрі міста, де я прожила вже п’ятнадцять років після розлучення з першим чоловіком.
Я прокинулася рано, як завжди, бо робота в бухгалтерії вимагала дисципліни, і поки готувала каву на кухні, Тарас, мій новий партнер, увійшов з усмішкою, тримаючи в руках тарілку з бутербродами, які він, мабуть, намастив маслом і сиром з холодильника.
«Олено, з ювілеєм! Ти в нас сьогодні як свіжа полуниця в літньому саду – яскрава, і повна сюрпризів!» – сказав він жартівливо, легенько штовхнувши мене плечем, і його очі блищали тим блиском, який мене зачарував ще два роки тому.
Я посміхнулася у відповідь, хоча всередині щось кольнуло – я не відчувала себе полуницею, особливо після того, як набрала кілька зайвих кілограмів за останній рік, намагаючись утримати баланс між роботою, домом і цими стосунками, але вирішила не псувати свято, бо ж ювілей, і гості мали прийти.
«Дякую, Тарасе, ти завжди вмієш підняти настрій,» – відповіла я, беручи чашку з його рук, і ми сіли за стіл, де вже стояла ваза з фруктами, які я купила напередодні.
Тут увійшла Софія Іванівна, мама Тараса, яка останнім часом часто бувала в нас, бо її власна квартира була в іншому районі, і вона скаржилася на самотність.
«Ой, а мені здається Оленка більше на кульку схожа. А як нафарбується і плаття вдягне, так узагалі один в один!» – додала вона зі сміхом, плескаючи в долоні.
Тарас зареготав, а я відчула, як щоки мої спалахнули, бо завжди мала пишні форми, і після розлучення вага додалася, але я старанно ходила на йогу і стежила за харчуванням, хоч результати приходили повільно.
«Я мала на увазі, що ти сповнена енергії, життєвої сили» – пояснила Софія Іванівна, все ще посміхаючись, і налила собі чаю з термоса, який принесла з собою.
«Гаразд, пора за стіл готуватися, бо Андрій з нареченою вже майже тут,» – раптом сказала Софія Іванівна, змінюючи тему, і її брови злегка насупилися. «А чи не зарано вести наречену в дім? Андрію ж тільки двадцять три.»
«Йому вистачить років, щоб розуміти, що робить,» – відповів Тарас спокійно, але я бачила, як він обмінюється поглядами з матір’ю.
«Я завжди кажу Тарасу: не поспішай, подумай сто разів, бо життя – не гра, де можна перетасувати колоду,» – додала Софія Іванівна, і я закотила очі подумки, бо з Тарасом ми були разом два роки, і я чекала, коли ж він нарешті запропонує одружитися, не тому, що я так прагнула штампу в паспорті – робота в мене була стабільна, зарплата дозволяла жити незалежно, – а просто щоб позбутися цього незручного відчуття перед родичами, ніби мої стосунки – це тимчасовий проект, а не справжня сім’я після розлучення.
Спочатку все було як у казці: Тарас надіслав мені вітання в месенджері, ми почали листуватися про все на світі – від улюблених фільмів до рецептів борщу, – і за кілька тижнів він уже перевіз свої речі до моєї квартири, бо його мама схвалила мене одразу, сказавши, що я «надійна жінка з власним куточком».
Мені подобалося, що квартира моя, і в моєму віці я не планувала дітей, а Тарас казав, що малюки – це дорого, тож ми з цим погоджувалися, і це здавалося зручним.
Але подруга Наталя якось сказала за кавою в кафе: «Олено, а може, тобі самій піти в РАЦС і запропонувати? Чекати, поки він дозріє, – марна справа.»
«Ні, Наталю, я хочу, щоб чоловік сам зробив цей крок, як у класичних історіях,» – відповіла я твердо, помішуючи цукор у чашці.
«А ця твоя турбота про нього – готуєш, перешь, доглядаєш, ніби він принц на горошині? Він же до сорока семи не одружився, бо з мамою зручно було, а тепер знайшов нову «маму», яка його балуватиме,» – не втрималася Наталя. Її слова були образливими тому на ювілей я її не запросила, щоб не чути правди в очі.
Спочатку я мріяла про ресторан – з живою музикою, друзями, ігристим, – але Софія Іванівна відраджувала: «Навіщо витрачати 5000 гривень на зайве? Сорок п’ять – не ювілей, щоб гудіти, як на весіллі. Ось п’ятдесят – то інша справа, але й тоді можна скромно.»
Я здивувалася, але подумала: «А справді, чому б не заощадити?» Тарас підтримав: «Краще поїдемо кудись удвох, на море чи в Карпати, витратимо розумно.»
Тож вирішили в колі найближчих: Тарас, його мама, мій син Андрій з нареченою Олею, і нікого більше – моїх батьків уже не було, а родичів Тараса він не захотів кликати.
«Навіщо тобі біля плити стояти цілий день, Олено?» – сказав Тарас, дивлячись мені в очі. «Це твій день, а не тіток. Минулого року вони приходили, з’їли все, ще й з собою забрали, а подарували якусь серветку за 200 гривень. Ми ж на їжу витратили 15 000! Можна було на це місяць жити.»
«Але я роблю свято не для подарунків, а для тепла,» – заперечила я м’яко.
«Він правий, доню,» – втрутилася Софія Іванівна. «Ми з Тарасом завжди економимо: гості приходять – чай і печиво, і всі знають, що в нас смачно. Коли ми востаннє когось кликали? Років два тому.»
Я намагалося пригадати: після того, як ми зійшлися з Тарасом, запрошення справді поменшало. Може, через той випадок на весіллі моєї племінниці, куди ми ходили разом.
Тарас поклав у конверт не 5 000, а всього 1000 гривень і лотерейний квиток за 50, думаючи, що це жарт, але все відкрилося, коли сестра подзвонила і сказала, що молодята сміялися з «креативу», хоч квиток не виграв. Я переказала племінниці ще 4000 на картку, пояснивши, що ми «помилилися в сумі».
«Що такого, Олено? Стіл був багатий, а я пішов голодний!» – обурився Тарас тоді. «Я просто компенсував таксі за 300, костюм за 1500 і час.» Я промовчала, бо ми тільки починали, і я була в хмарах закоханості. Після того таких жартів не повторювалося.
І звинувачувати його в скупості я не могла – на себе і маму він витрачав щедро: купував їй продукти щомісяця, собі гаджети.
На початку мені дарував квіти, солодощі, дрібнички, які тішили серце жінки, що шукала тепла після самотності.
Дзвінок у двері перервав мої спогади. «Мамо, вітаю! Це тобі!» – Андрій простягнув букет троянд і коробку з парфумами.
«Дякую, синочку! Олю, заходьте, роззувайтеся,» – я обняла їх і повела в залу, а сама пішла за чаєм і закусками, які готувала зранку – салати, м’ясо по-французьки, фрукти.
За столом Тарас підняв келих: «За Олену Петрівну! Нехай ці сорок п’ять стануть початком нової глави, повної радості, подорожей і всього, про що мріємо!»
Я всміхнулася, сподіваючись на коробочку з перснем, яку уявляла в його кишені, але замість того він витяг пакет з-під столу. «Подарунок від нас з мамою спільний. Олено, переодягнися, ти сьогодні не дуже святково виглядаєш.»
«Те саме, що я приміряла в магазині?» – запитала я, згадуючи сукню за 2500, яку ми бачили, але Тарас сказав чекати знижок.
«Ні, інше. Ми з сином вибрали те, що пасує твоєму віку» – заявила Софія Іванівна, і я витягла сірий балахон з білими смужками, консервативний, як для бабусі, який на мені виглядав би смішно з моїми формами.
«Мам, це не твоє, знімай,» – чесно сказав Андрій, і я погодилася, знявши його швидко. «Пізніше поміряю, не хочу забруднити,» – виправдалася я.
«Не сподобалося? Ми ж від серця,» – насупилася Софія Іванівна.
«Їжте, поки гаряче,» – перевела я тему, і розмова потекла про погоду, роботу, плани.
Але ввечері, коли ми пили чай з тортом, Андрій встав: «Мамо, сьогодні твій день, але ми з Олею маємо новину – скоро ти станеш бабусею!»
«О, як чудово,» – сказала я, намагаючись радіти.
«Які ви ще діти,» – похитав головою Тарас. «Олено, ти сину не пояснила, як планувати сім’ю?»
«Тарасе Миколайовичу, це не ваша справа,» – різко відповів Андрій, кинувши на нього погляд.
«Як не наша? А хто допомагатиме? Ви нам дитину підкинете, а самі гулятимете? Не чекайте від нас підтримки, ми ще молоді, життя попереду.»
«Тарасе?» – я здивовано подивилася на нього.
«Що? Потім скаржитиметеся, що на шиї сидять. Знаємо ми таких.»
«Мам, ми поїдемо,» – сказав Андрій, встаючи.
«Куди? Торт ще.» – я намагалася втримати, але вони пішли, і свято зіпсувалося.
Поки Оля одягалась, Андрій вийшов на балкон. Він сказав: «Мамо, бажаю тобі справжнього щастя, любові і родинного затишку.»
«Дякую, синочку.»
«Твоя мама вже знайшла щастя,» – пробурмотіла Софія Іванівна. «Не шукають те, що поруч.»
Проводжаючи молодих я сказала обом, особливо Олі: «Я завжди готова допомогти вам, чим зможу.»
«Мамо, ми тебе любимо. Звертайся, якщо що – я захищу від будь-кого,» – сказав Андрій.
Ввечері, прибираючи, Тарас запитав: «Чому Андрій такий нервовий? Щось натворив?»
«Не хочу обговорювати сина. Допоможи з посудом,» – відповіла я.
«Я спину потягнув учора. Сама впорайся, а я маму проведу додому.»
Я мила посуд, прибирала стіл, пилососила, і подзвонила Андрію: «Синочку, ви доїхали?»
«Мам, не казав при Тарасі. Орендодавець підняв плату, нам треба переїжджати, гроші на весілля, дитину. Життя дороге.»
«Я допоможу, як обіцяла.»
«Я дорослий, але порадь, може краще без весілля?»
«Ні, весілля – особливий день. У мене зарплата дозволяє скромне свято за 50 гостей подужаємо.»
«З Тарасом і його мамою?» – фыркнув Андрій.
— Так, вони не чужі. Я бачу, що між вами немає тепла, але він мені подобається, синку. Доречі, якщо вже така справа і йде до весілля, то час тобі переїхати у квартиру бабусі. Та й договір з орендаторами закунчується за місяць, тож ви можете переїжджати. звісно, гроші втратимо але вже як сім’я у тебе синку, то повинні і гніздечко своє звити.
— Нікуди він не переїде, – почула я з-за спини голос Тараса, – А гроші він нам платитиме за оренду? Бач який хитрий: на стару матір перекладає свої негаразди. Я на машину гроші збираю, маму треба возити до лікарів. Я не згоден. Я узагалі планую у ту квартиру матір свою оселити, а її квартиру продати. Нам машина треба. Мама вже погодилась, навіть речі збирає. Тож скажи сину, хай сам втрішує свої проблеми. От хитра нині молодь, ти диви який.
Я стояла оторопіла. Квартира моєї матері завжди була для мого сина. Так, він в ній не жив, ми її в оренду здавали грошей з оренди вистачало на те, аби він міг орендувати однокімнатну зі своєю дівчиною, ще й навчання оплачував.
Але ми знали,що та трикімнатна квартира колись буде його, тож слова Тараса мені були незрозумілі.
— Ти справді вважаєш, що я віддам свою квартиру твоїй матері? – не витримала я, – Авто? Так ти вирішив? А працювати не пробував. Зі своїм я сама розберусь, тож не втручайся.
— Своїм? Так ти заговорила? Та я на тебе витратив купу грошей, живу тут із тобою, ти вдячна повинна бути.
— Я як відчувала що сьогодні не треба їхати додому, – раптом почула я голос Матері Тараса з-за його спини, – Синку. ти що не бачиш, вона просто не розуміє. що таке сім’я. Не бачить, як їй із тобою пощастило.
То було останньою краплею. Я зібрала речі Тараса, його матері і попросила обох на вихід. Андрій приїхав як тільки я його набрала, аби у Тараса не виникло спокуси влаштовувати сцени.
— Втратити такого чоловіка, через меркантильного синочка, – сказала свекруха. – Ще пошкодуєш, але ми тебе більше не приймемо.
Вони пішли а я без сил сіла за стіл. Андрій залишився у мене на ніч, наступного дня приїхала Ольга. Наступний місяць вони жили у мене підтримуючи у всьому.
Нині я одна у порожній квартирі. Знаю, що ніби як я тоді і вірно вчинила. але мене не покидає відчуття самотності. А може не треба було так різко? Може можна було знайти компроміс тоді?
Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
