Каву Елiна пила з корицею. I яблука пекла з корицею — аромат, який заповнював тодi квартиру, був її улюбленим, i вона дуже любила починати з нього свої ранки. Алгоритм дiй у буднi давно уже склався: помити яблуко, покласти у мiкрохвильовку, поставити на газ чайник i, поки закипить, умитись, почистити зуби, одягтись. А потiм зробити собi кави i п’ять хвилин помедитувати, дивлячись у вiкно кухнi на проспект.
Люди, машини — усi поспiшають. Тiльки Мiхаель Шумахер нiкуди не жене: завмер прямiсiнько попiд її домом i пропонує придбати моторне мастило. Минулого мiсяця там стовбичив Поплавський, усе припрошував її вступати до Унiверситету культури, обiцяв високооплачувану й престижну роботу бiблiотекаря. Взимку куталася у пухнастий бордовий халат жiночка, переконувала, що життя обов’язково змiниться на краще iз придбанням нової сантехнiки.
А у чорнявого хлопця з блакитними очима i ледь помiтною щетиною, який щоранку заглядав до її вiкна, вона аж три мiсяцi закохана була. Вiн їй навiть снився. А потiм прийшли дядьки з довгими-довгими драбинами, узяли iнструменти i здерли його фотку з бiгборда. I наклеїли взамiн ковбасу та м’ясо — рекламу спецiальної акцiї у супермаркетi. Тодi вона цiлий мiсяць пила ранкову каву бiля столу, а не бiля вiкна. …
Кава запарилась, аромат корицi приємно лоскотав нiздрi. Елiна потягнулась, вiдкинула з обличчя пасмо волосся, глянула у вiкно. I завмерла.
Прямо на неї дивився, усмiхався i аж свiтився щастям Марат. Її Марат. У чорному строгому костюмi, з квiтами у лiвiй руцi. Правою вiн обiймав за плечi тонку дiвчину у весiльнiй сукнi, з перлинками у кучерях. “Вiтаємо молодят Марата та Вiкторiю!” — було написано великими червоними лiтерами для всiх, хто очам своїм не повiрив, хто подумав, що помилився чи переплутав.
Елька з болем подумала, що там ще однiєї фрази не вистачає. Можна було б дописати, маленькими такими буквочками унизу. Як P. S. Як вирок. “Самотнiсть — це коли тi, кого любиш, щасливi без тебе”. I в ту мить уся печаль цього свiту обрушилася їй на плечi. Як тiльки не роздавило?
Нi, вона все знала. Що любить, що одружується, що їм бiльше разом не бути, i що взагалi, глобально, у космiчному масштабi й у звичайному, житейському, вони анiтрохи одне одному не пiдходять… Але навiщо так? Навiщо оцей плакатище перед вiкном? Чи то хтось навмисне захотiв потоптатися по нiй, поколупати рану, яка ледь-ледь затягнулася? Вiко, сонечко, я давно уже вiдступилася, i навiть у снах у мене iншi герої! Чи то друзi його все наплутали? Наречених, коханих, їхнi домашнi адреси?
* * *
Це ж треба, щоб так не пощастило! П’ять днiв до весiлля, зал замовлено, меню вибрано, костюми-сукнi-обручки придбано, у перукарнi зачiски-манiкюри розписанi, i навiть родичi з далекого Сибiру їдуть — а вiн у лiкарню потрапив! I якби щось серйозне чи надзвичайне — а то просто йшов вулицею, просто розвернувся якось невдало — i маєш, вивих колiнного суглоба з розривом зв’язок. Яке весiлля? Лiкарi були категоричнi: два тижнi на витяжцi й тиждень узагалi з лiжка не вставати, а потiм ще два мiсяцi протез носити, який колiно фiксуватиме. “Щоб загоїлось усе як слiд i можна було наречену на руках носити”, — казав професор, усмiхаючись у вуса.
Вiка, звичайно, плакала. Але на тому, щоб весiлля все ж вiдгуляти, тiльки дiд-ветеран наполягав. Не мiг повiрити, що там справдi щось серйозне, переживав, що улюбленiй внучцi “не мужик” дiстався — через якесь розтягнення шлюбу уникає. А може, то просто привiд? Може, женитися передумав?
Але Марат у своєму рiшеннi давно упевнився. Вони вже три роки були разом, i разом їм було добре.
Вiка щодня прибiгала до нього у лiкарню, сидiла поруч, годувала з ложечки. Вiн протестував, вiдмахувався: не руки ж зламанi! А їй смiшно було: “Поки ще не одружилися, давай я себе у ролi матусi випробую. Ану ж роздумаю сiм’ю створювати?” Поки вона кросворди розгадувала, вiн її малював. Мав уже цiлий альбом тих портретiв.
* * *
Клаптик неба над верхiвкою дерева — от i все, що було у неї цього мiсяця. Аварiя, перелом стегна, кiстка уся роздроблена, по шматочках складали, тепер ось два мiсяцi лежати. I все на спинi, i не перевернутись, i навiть не посунутись. Є, звичайно, фiльми, якi можна дивитись на ноутбуцi. Є книжки, якi можна читати. Але немає мами — вона далеко, аж в Iспанiї. I, як виявилося, немає друзiв, готових гаяти днi, втiшаючи її тут. Так, забiгли раз на тиждень, цьом-привiт, от тобi яблучка, цьом-па-па, ми побiгли…
А цього тижня взагалi нiхто не приходив. I ще дощило, як на зло, i її приватний клаптик неба був сiрим, сiрим i темно-темно-сiрим уночi. Було дуже сумно i просто нестерпно шкода себе. I спина стерпла, i нога болiла, i хотiлося морозива, а хто ж принесе? На останнiй думцi Елька розревiлася. Морозиво в цю мить втiлювало все у зовнiшньому свiтi, що було таким приступним для iнших i таким недосяжним для неї.
Марат уже потроху вставав з лiжка i пробував ходити коридором. Правда, краще виходило стрибати. I так, пiдстрибом, кульгав вiн повз Елiнину палату. Почув схлипування, побачив крiзь прочиненi дверi заплакану дiвчину. Зайшов, сiв поруч. —
Чому плачеш? Все буде добре!
Елька стисла губи i заперечно похитала головою. Сльози покотилися ще швидше. Марат не знав, як її втiшати.
— Слухай, може домовимося? Якщо ти зараз перестанеш плакати, я твiй портрет намалюю!
Елька усмiхнулась:
— Ти художник?
— Нi, я технолог м’ясо-молочної промисловостi. За освiтою. Але дуже люблю малювати! Хочеш покажу?
— Покажи!
Марат покульгав за альбомом та олiвцями. А Елька вхопилась за гребiнь — зачiсуватись! Пригладила довге волосся, одягла обруч…
— Я Марат, — назвався хлопець, повернувшись. — А як тебе звуть?
— Елiна, можна Елька.
— Елька? Це ж треба! Ти знаєш, от думав, якою тебе намалювати. I подумав, що ти дуже на ельфа схожа. На ельфiйську принцесу, таку, яка були у “Володарi перснiв”… Хочеш бути ельфiйською принцесою?
— Таке питаєш! — засмiялася Елька. — Кожна дiвчина мрiє стати принцесою. Кожна мрiє зустрiти принца…
— Ей, ти чого знову киснеш? Нема принца? То ще буде! Навiть не сумнiвайся! Он яка ти красуня!
Марат малював кiлька годин. Приходив, iшов, знову малював… Портрет Ельцi сподобався. Але здавалося їй, що Марат надто вже прикрасив дiйснiсть, зобразив її гарнiшою, нiж насправдi. Вiн любив усе красиве. I взагалi — любив очима… А вона завжди закохувалася у чужi таланти.
* * *
Його вже виписували, а Ельцi залишалося ще три тижнi. I вiн уже не мiг її просто так покинути. Хоча вони й попрощалися небагатослiвно, коли Марат збирався вже йти, i вiн не обiцяв вiдвiдувати, i навiть “здзвонимось” не казав, — все ж прийшов уже наступного дня. Знову малював для неї, дивилися разом фiльм, i Ельцi теплiло на серцi.
Вона знала про вiдкладене весiлля, про його наречену, вона не вибудовувала нiяких планiв. Марат був, як той сонячний промiнчик, що за весь день лише на кiлька хвилин пробивався у шпаринку над деревами крiзь її вiкно i лягав свiтлою смугою на ковдру. А вона навiть не сподiвалася на щось бiльше. Добре знала, що надiя, тим бiльше, прихована вiд себе самої, — найстрашнiше почуття.
А якось вiн прийшов, i засидiвся у неї допiзна. Медсестра забула про вiдвiдувача, бiльше нiкого у палатi не було… Дивилися фiльм, вiн присiв поруч на лiжко, прилiг на подушку та так i заснув. А Елька не будила. Їй було затишно i вперше за довгий час — не самотньо.
На свiтанку вiн прокинувся. Побачив Ельчину усмiшку i сам усмiхнувся:
— Привiт, принцесо.
Торкнувся рукою її щоки, поправив волосся.
Елька заховала погляд у небо.
— Ой, дивися, там лiтак… Вперше, вiдколи тут лежу, лiтак бачу!
— Курортний сезон, принцесо. З нашого аеропорту щоранку о шостiй є рейси на Туреччину… Ти була в Туреччинi?
— Нi… — Ельцi не хотiлося повертатися до реальностi з марева цього ранку. Вона проводжала очима лiтак. Маленький, майже прозорий силует, срiблястий слiд, що вкручується у блакитну, з баранцями бiлих хмарок товщу неба.
А потiм зiйшло рум’яне ранкове сонце. Кольору персика.
— Я нiколи такого не бачила, — прошепотiла Елька.
— Значить, сьогоднi день чудес, — вiдповiв Марат. I поцiлував її у скроню. А коли вона здивовано звела на нього очi — i в губи.
— Що ти робиш?
— Поки що сам не знаю. Але це щось фантастичне!
* * *
Вiкторiя, звичайно, дiзналася про ту нiч. Звичайно, смертельно образилася. Звичайно, зопалу кинула у нього першим, що пiд руку втрапило, i заявила, що тепер весiлля точно не буде. Маратовi не довелося шукати вiдповiдей, i навiть ставити запитання. Все сталося само собою: Вiка його вигнала. Елька була не проти пустити у своє життя. I навiть у свою квартиру. Все одно там нiхто зараз, крiм неї, не жив. А все ж таки — п’ятий поверх, i з проблемною ногою за хлiбом не набiгаєшся…
Отак воно все i було.
* * *
Ельцi снився сон. Вона сидiла на пiску, а поруч бiгав за метеликом маленький рудий песик. Стрибав, перевертався, падав на спину, кумедно перебирав лапками. Вона нестримно смiялась i була щаслива.
* * *
Ельцi снився сон. Вона сидiла за столиком у маленькому кафе. Пила каву з корицею, розмовляла з друзями, а за вiкном то йшов дощ, то сяяло сонце, то свiтили фарами авто, то проїжджали кiннi екiпажi, i по брукiвцi довго вiдлунювало: “Цок-цок… Цок-цок…” А потiм всi пiшли, i вона сидiла сама, i кава не закiнчувалася, але чомусь гiрчила.
* * *
Ельцi снився сон. Наче була вона в Америцi, дивилася на Великий Каньйон, а потiм брела по степу вздовж дороги, i та курилася червоним пилом, i жодного деревця на обрiї, i машини жодної. I йшла вона боса, але ноги не болiли, i загалом вона дуже незле почувалася. А потiм зайшла у маленький придорожнiй магазин. Вподобала собi гарну сукню i вiддала за неї 1287 доларiв — усе, що мала. А потiм пiшла далi. I у якусь мить глянула на покупку — i зрозумiла, що платтячко маленьке. Лялькове… Побiгла назад, щоб повернути, але магазинчик наче у маревi полуденному розчинився. I скiльки шукала — не знайшла, тiльки ноги збила до кровi. Прокинулася, а вони болять. Наче й насправдi те все було…
* * *
Елька одужала. Нога зрослася добре, i лiкарi сказали, що вона може повертатися до роботи. Та яка робота? Вона щойно диплом отримала, як у лiкарню потрапила. Добре, що мама грошi надсилала. Добре, що у Марата робота була… Вiн її переконував: — Хочеш — сиди вдома, я на нас зароблю.
Хочеш — розпишемось. Хочеш — дитину народимо. Хочеш? — зазирав у вiчi.
Але Елька не знала вiдповiдi на це питання.
Чи то вимушена тривала нерухомiсть тому причиною i те, що весь свiт раптом звузився до меж квартири, чи то її якась природна схильнiсть до депресiй (Великих Депресiй), але життя стало здаватися вузьким i тiсним. Марат приносив продукти, Марат клопотався на кухнi, вони разом пекли пироги i перетирали смородинове варення, вiн розповiдав їй про те, що вiдбувається у них в цеху, вiн приводив своїх друзiв — “Завжди у тебе, Марате, найгарнiшi дiвчата!”
Вiн i далi малював її портрети — гарно малював! Але Ельцi все бiльше здавалося, що немає у них й iскри життя i таланту. Нiби її риси обличчя — а несправжнє щось. Нiби гарне — а не зачiпає емоцiй, не зворушує, не лякає, навiть вiдрази не викликає. Як обгортка якась. Пласка. Мiлка. Намальована — саме те слово. Знiмок iз натури, добряче пiдретушований, i тiльки майстернiсть вкладена, а душi — нi крапельки. Навiть крилом не зачепило, повз пролiтаючи…
Елька не була балакучою. Вона звикла все в собi тримати. I якщо раптом вiдкривалася, дiлилась чимось, можна було зрозумiти: це для неї справдi важливо. I те, чим подiлитися хоче, i людина, якiй вона довiряється. А Марат цього чомусь не помiчав.
Веселий, вiдкритий, не схильний довго засмучуватись, вiн з усмiшкою перебивав її, коли вона добирала слова, щоб виповiсти щось дуже важливе, i розповiдав про свою роботу. Або про друга, якому машину подряпали, чи продавщицю, яка йому у магазинi бiльше грошей дала. Викинув її улюбленi черевики. Нехай вона рокiв чотири у них не ходила, але зрадити, вiддати смiттєзвалищу рука не пiднiмалася. Висмiяв її улюблену книжку, яку вона сто разiв перечитала i у якiй, вона завжди вважала, кожен рядок був — про неї. Дурниця, мовляв. А Ельцi болiло: значить, це вiн ЇЇ висмiює. ЇЇ називає дурницею…
Нi, вона таки знала вiдповiдь.
Елька хотiла пiти на роботу. Тут, у затишку, турботi й любовi, їй почало бракувати кисню. Вона вже задихалася вiд вуглекислого газу. Час уже було провiтрити їхнiй маленький свiт.
* * *
Елька побачила оголошення у газетi. “Набираємо дипломованих маркетологiв у вiдому компанiю. 10-денний тренiнг для усiх кандидатiв безплатний, вiдбiр проводитиметься за його результатами”. Елька була дипломованим маркетологом, тому подзвонила i записалася.
Першi два днi було цiкаво. Їм розповiдали на реальних прикладах теорiю продажiв, тестували швидкiсть їхньої реакцiї, вчили з першого погляду розпiзнавати типи клiєнтiв… А на третiй день запланували випробування психологiчної гнучкостi й стресостiйкостi.
— Клiєнти рiзнi бувають, — повчала їх висока ставна тренерка. — А ви не повиннi забувати про головне: ваша мета — укласти контракт. Здобути прибуток, а не виявити своє “я”. Поки ви на роботi — ви не особистiсть. Ви — робоче знаряддя i повиннi виконувати свої функцiї. Вашi думки, переконання та емоцiї мають залишатися за порогом. Усi зрозумiли?
“Кандидати” дружно закивали головами.
— Подiлiться на чотири групи, — командує тренер. — Так, а тепер визначте, хто з вашої групи не гiдний посади. Маєте п’ять хвилин на обгрунтування, кого треба виключити i вигнати. Якщо не визначитесь — виженуть усiх.
— Виключенi! Встали, забрали свої речi, вийшли. Без заперечень! Без виправдань!
Правда, потiм тих, хто виконав її наказ, повернули. А хлопця, який обурився, справдi вигнали. Наступне завдання було ще гiршим.
— Так, ти, — звернулася тренер до одного з хлопцiв. — Виходь насередину. Лягай на пiдлогу. Звивайся i кричи: “Менi подобається танцювати голим на вулицях!”
— Ти, — вказує на iншого. — Пiдiйди до нього. Поплескай по дупi. I кричи: “Я голубий, я хочу, щоб всi про це знали”.
— Вийди сюди, стань на стiлець, — наказує дiвчинi. — Кажи: “Я вбила свою дитину!” Чiтко i впевнено. Ще раз. Не вiрю! Ще раз.
Ельцi треба було без смiху, серйозно i впевнено, визнати, що у неї силiконовi груди. Впоралась.
Далi змагались уже в приниженнi одне одного. Тренер викликала двох дiвчат i запропонувала хлопцю обгрунтувати, котра з них потворнiша. А дiвчинi довелося розмiрковувати, хто з двох хлопцiв бiльш тупий i нездарний.
I вони всi це робили.
Пiсля того тренер подiлила групу на “рабiв” та “панiв”. Тi, хто у попереднiх завданнях сперечався i опирався, потрапили у раби. Тихим i скромним довелося командувати. Хто не впорається з вигадуванням принизливих завдань, хто хоч раз скаже: “Будь ласка” чи “Дякую”, одразу ж вилетить. В Елiни не виходило. Тренер прокоментувала її дiї триповерховим матом.
— Ти не стараєшся!
— Стараюсь…
— Що це за тон? Що це за агресiя у голосi?
— Я зовсiм не агресивна, — очi Елiни почали заповнюватись слiзьми.
— Нi, ти агресивна. Збирай речi i вимiтайся. Такi, як ти, нам не потрiбнi.
Елiна була шокована. Звичайно, вона хотiла працювати, та й зарплату тут обiцяли непогану. Але проходити через такi приниження… А потiм, якщо пощастить потрапити у першу п’ятiрку найкращих падлюк, працювати разом iз ними… Нi! Цей варiант нiяк не пiдходив.
Марат, як завжди, смiявся. Вона говорила йому про приниження i знущання, про цинiзм i розпалювання ненавистi до майбутнiх колег. А вiн казав, що це прикольно, що це гра i вона, як завжди, занадто серйозно все сприймає. Ну i що — перед клiєнтом справдi треба прогнутись! Ну, погавкав, ну, покричав, що голубий… Що тут такого?
* * *
Ельцi снився сон. Сiре небо, сiрi вулицi, сiрi дерева, i над усiм цим — чорнi ворони. Багато. Кричать, заступають собою свiтло, i летять за нею усюди, куди б не йшла. Б’ються об вiкна, косять на неї страшними своїми очима. А один ворон таки дiстається її руки. I боляче-боляче дзьобає.
* * *
У старому замку був лицарський фестиваль. Виступали готичнi групи, проводились лицарськi турнiри, охочих вчили середньовiчних танцiв. Марат з Елькою теж туди поїхали. I раптом у натовпi побачили Вiку. Волосся лежало на головi короною, шию прикрашало розкiшне кольє, а оксамитова, гаптована золотом сукня робила її схожою на королiвну. Марат завмер:
— Я i забув, яка ти гарна!
* * *
Ельцi снився сон. Був червень, i несамовита спека. А їй снилося, що зима i страшеннi холоди. I так їй холодно було, що вона проспала аж два днi, а у середу прокинулась i вийшла на вулицю. Пiшов снiг. Падали з неба велетенськi м’якi шапки, тихо-тихо, i весь свiт принишк i зупинився на снiг подивитись. Було холодно, але на серцi — дуже тепло.
Прокинувшись, Елька вже знала, що робити.
* * *
Колись вона випадково натрапила в Iнтернетi на блог Вiкторiї. Кiлька фоток у стилi: “я i єгипетськi пiрамiди”, “от моя нова зачiска” та “отаку машинку я i хочу”. Кiлька записiв про дiєти та вибiр весiльної сукнi. Кiлька постiв про “Марат, я тебе люблю”. От i все. Один запис на мiсяць, побавилась та й закинула пiвроку тому.
Але залишилися “данi користувача”, де, мiж iншим, був такий цiкавий рядок у графi “Додатковi iнтереси”: “Хм… ааа… додатковi iнтереси?” З цього можна було зробити висновок, що єдиний iнтерес авторки — реальне життя. Саме життя. Що вiртуальнiсть її не цiкавить. А от Елька виснувала, що дiвчина безпросвiтно тупа. Однак все ж написала їй на е-мейл: “Що у тебе з Маратом?” Вiка вiдповiла несподiвано швидко: “Давай зустрiнемось i поговоримо”.
Елька сидiла за столиком обличчям до вiкна, а за ним то йшов дощ, то сяяло сонце. Пила каву з корицею i слухала Вiку. А та спокiйно, без iстерики, просила:
— Вiддай його менi. Ти його не любиш. Ти його не розумiєш. Ти можеш мудрувати й викручувати, а вiн простий хлопець. Йому я потрiбна, я. З тобою вiн не буде щасливий. I ти з ним — тим бiльше.
— Скажи, ти пробачиш йому зраду? Пробачиш, що вiн кинув тебе тодi, коли мало бути весiлля? Я б не пробачила, — дивилась їй у вiчi Елiна.
— Пробачу. Я не така iдеалiстка, як ти. Це життя, а не фiльм i не роман. Вiн менi потрiбен. Знаєш, коли без жениха залишилась, я довго думала. Чи люблю його, як сильно люблю, на що готова заради нього, чи пробачила б, якби повернувся… I зрозумiла, що ця моя любов не йому, а менi, менi потрiбна. Це мене вона заповнює щастям, коли вiн поруч. Це менi вона додає сили жити. А у тебе так?
— Нi… У нас останнiм часом не дуже складалось… Менi бiля нього наче кисню бракує, — несподiвано для себе звiряється Елька.
— Знаєш, як кажуть: iз двох у парi завжди один любить, а другий дозволяє себе любити. Ранiше я думала, що краще бути тим “iншим”, бо принизливо любити, коли на твої почуття не вiдповiдають тiєю ж мiрою. А тепер я знаю: краще любити. Бо у тебе є велетенська перевага: ти живеш iз коханою людиною. Ти прокидаєшся бiля неї поруч. Ти можеш готувати їй снiданок. Ти маєш право бути поруч — i у горi, i в радостi, в здоров”ї i у хворобi…
Той, кого люблять, можна сказати, лише споживач душевного комфорту. А той, хто любить, є його творцем.
Елiна не сподiвалася почути такi слова вiд “тупенької” Вiки.
Вiка перехопила її здивований погляд:
— Так, я проста дiвчина. Я не читаю книжок i не знаю так багато розумних слiв, як ти. Марат про тебе розказував. Але я впевнена: Маратовi все це i не потрiбно. Вiн очима любить. Для нього треба бути гарною. Треба його розумiти. А ти хочеш, щоб розумiли тебе. I ще треба вмiти прощати…
У вищiй математицi почуттiв Вiка розiбралася значно краще, нiж Елька з її червоним дипломом…
— Знаєш, я буду за нього боротися, — попереджала Вiка. — Тепер я добре знаю, що менi потрiбно. А вiн тобi не потрiбен, я ж бачу. Ну все, побавилася — вiддавай. I краще без бою. Бо я не здамся, обiцяю.
Елька сидiла i кивала, з усiм погоджуючись. Як вона може воювати за те, що нiколи їй не належало? Та й навiщо воювати за те, що насправдіi тобi не потрiбно?
* * *
Марат хотiв залишитись. Вiн цiлував її долонi й навiть плакав. А Елька сидiла з пустими очима i холодно, безбарвно повторювала: “Iди, я прошу тебе, iди”.
* * *
З депресiєю було звично сiро. Щоправда, часом здавалося, що бракує кiнцiвок. Рук, нiг, крил, щупалець… Часом здавалося, що тiло стає напiвпрозорим — як той силует лiтака у клаптику лiкарняного неба, у далекий день, коли сонце було персиковим. I Ельцi здавалося, що як одного дня заляже у мiстi густий туман, вона себе у тому туманi не знайде. Просто розчиниться i стане маревом.
Все ж таки вона його любила.
I свiт, який з ним був тiсним, але теплим, тепер став величезним, пустим i даремним. Вона не шкодувала, що вiдпустила. Вона трохи заздрила тим, хто умiє любити.
* * *
Вона пiдшукала роботу i тепер щоранку збиралася в офiс. Вмитися, почистити зуби, одягтися. Яблуко, кориця, кава. Привiт, Шумахер. Доброго ранку. Вiдстав би ти уже вiд мене зi своїм моторним мастилом! I усмiшка у тебе фальшива.
Вiн зник. А натомiсть з’явилися Марат i Вiкторiя.
Той, кого ти любила, цiлком щасливий без тебе…
* * *
Ото й усього, що в маршрутцi продуло, подумаєш! I чому шеф змусив пiти до невропатога? Навiщо менi це все?
Ну от, як i можна було сподiватись. Хоча я навiть до гiршого приготувався. А тут лише якийсь тридцяток бабусь пiд кабiнетом. Питаю: “Хто останнiй?” I всi як одна повертаються до мене. Не зводять очей навiть тодi, коли я сiдаю на пiдвiконня i витягаю з наплiчника книгу. Ага, я у таку спеку — у всьому чорному. А чому нi? Менi подобається!
Закутавшись, не чую, як до мене звертаються. Виринаю на поверхню тiльки тодi, коли мене тягнуть за рукав футболки: “Ви останнiй?” Дивлюсь: дiвчина; гарна; по щоках поволi розбiгається рум’янець. Киваю їй: “Так”. I тiльки тодi вона вiдпускає мiй рукав. Бабусi дивляться на нас. Я припрошую, посуваюся: “Присiдай поруч”. Вона зiтхає: “Дякую!”
Зазирає у мою книгу. Пiдсуваюсь ближче. Тепер читаємо на двох.
Залишаю Бредберi у її руках, коли пiдходить моя черга.
А коли заходить вона, вирiшую її почекати..
* * *
Елiна вийшла вiд лiкаря, а вiн усе ще сидiв на вiкнi. У нього були блакитнi очi й ледь помiтна щетина, як у хлопця на тому старому плакатi. I ямочка на однiй щоцi, коли усмiхався. А ще вiн потягнув носом i, прижмуривши очi, iз задоволенням констатував:
— Корицею пахнеш. А я вiд запаху корицi втрачаю волю!
Елiна усмiхнулася. “Я теж”, — додала подумки.
Життя знову обiцяло бути кращим.
А той бiгборд уже через два тижнi зняли.
* * *
Зима. Ранок.
— Я ж казав, що вiд запаху корицi втрачаю волю! Але менi так подобається бути у тебе в полонi…
Смiх, шум, звуки поцiлункiв.
I бiлий лапатий снiг за вiкном.
Тепло.
Читайте також:Американський язичник сфотографувався на водійські права з рогами
