— Це моя оселя, Надіє Іванівно. Моя особиста власність. Я купувала її за власні кошти ще задовго до того, як ми з Ігорем побралися.
Олена сиділа на кухні навпроти свекрухи, і хоча її голос звучав рівно, кожне слово було важким, як граніт. Вона не намагалася перекричати опонентку, не кидала посуд — вона просто вибудовувала стіну, яку давно слід було звести.
0На столі стояли три чашки з холодною кавою — німі свідки розмови, яка визрівала місяцями, мов нарив.
Надія Іванівна випрямилася, до білизни стиснувши пальцями ручки своєї сумки. Її обличчя спалахнуло, а очі звузилися, перетворюючись на дві гострі щілини.
— Тобто ти хочеш сказати, що моєму синові тут не місце? Моєму єдиному Ігорю?
— Ні, — Олена похитала головою, впевнено тримаючи погляд. — Я кажу лише те, що рішення про те, хто перебуває в цих стінах, приймаю я. Ігор тут, бо ми — родина. А от ваші уявлення про те, якою має бути «правильна» дружина, мене більше не обходять.
Останні пів року були випробуванням на міцність. Усе починалося з дрібних шпильок: то підлога недостатньо блищить, то страви занадто прості, то Олена забагато часу приділяє кар’єрі.
Свекруха з’являлася без попередження, господарювала в шафах і щоразу знаходила привід для повчань.
Ігор зазвичай дивився в підлогу, вдаючи, що не помічає іскор, і Олена терпіла — до сьогоднішнього вечора.
Надія Іванівна раптово підхопилася, і від її різкого руху стілець із гуркотом відлетів назад.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти! Я його мати! Я знаю кожен його крок, я ночами не спала, коли він хворів, я все життя поклала на вівтар його щастя!
— Можливо, — Олена теж піднялася, але не відступила ні на крок. — Тільки ця нерухомість належить мені, а не вам. І якщо комусь у цих стінах затісно від моїх правил — ви вільні шукати інші варіанти.
У цей момент із коридору вийшов Ігор. Він зупинився в дверях, опустивши плечі, наче намагався стати непомітним.
Його вигляд видавав глибоке збентеження: руки глибоко в кишенях, погляд блукає десь біля плінтуса.
— Ігорю! Ти чуєш, що вона мені каже?! — вигукнула Надія Іванівна, повертаючись до сина з театральним жестом розпачу. — Вона мене, твою рідну матір, виставляє за двері!
Він мовчав, немов заціпенів.
— Ігорю, — Олена повернулася до чоловіка, і її тон став тихішим, але в ньому з’явилася сталева нотка. — Я поважаю той факт, що це твоя мама. Але якщо ти погоджуєшся з тим, що я тобі «не підходжу», то давай прямо зараз обговоримо твій переїзд. Бо в цьому домі залишаться лише ті, хто поважає його господарку.
Чоловік підвів очі, і в них прочитувалася повна розгубленість. Він кілька разів відкрив рот, намагаючись підібрати слова, але вони не йшли.
— Ну, Оленко… мама ж просто хвилюється… Вона хоче як краще… Ти ж знаєш, який у неї характер…
— За що вона хвилюється? — Олена схрестила руки, відчуваючи, як усередині все тремтить від обурення. — За те, що я сама забезпечую наш побут і не бігаю до неї за дозволом на кожен крок? Чи за те, що я не дозволяю їй переставляти меблі в моїй спальні?
Свекруха пирхнула, зневажливо змахнувши рукою:
— Ти занадто самостійна. Це руйнує сім’ю. Жінка має бути м’якою, як віск, має слухати старших. А ти все тримаєш під контролем. Ігорю з тобою просто нестерпно!
— Тоді нехай він скаже про це сам, — Олена впритул подивилася на чоловіка. — Ігорю, тобі зі мною нестерпно?
Він зам’явся, почав нервово потирати потилицю, переводячи погляд із матері на дружину.
Його обличчя відображало таку внутрішню боротьбу, ніби від його відповіді залежало обертання планети.
— Ну… мамо, навіщо ти так… Олю, давай не будемо… Ну, просто вона хоче, щоб усе було ідеально…
— Я все зрозуміла, — кивнула Олена, і в її голосі прозвучала гірка втома. — Я бачу, що ти не здатний стати на чийсь бік. Тому рішення прийму я. Надіє Іванівно, я ціную ваш внесок у виховання сина. Але ви не маєте права виносити вердикт моїй придатності як дружини. Тим паче — у моїй власній квартирі.
Обличчя свекрухи стало багряним. Вона буквально затремтіла.
— Ось тому йому і потрібна нормальна жінка, а не така особа!
У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання годинника в сусідній кімнаті.
Навіть Ігор застиг, боячись ворухнутися. Олена повільно підійшла до тумбочки, взяла зв’язку ключів і поклала її на стіл.
Метал дзенькнув об стільницю, і цей звук видався гучнішим за будь-який вигук.
— Тоді шукайте ту, яку вважаєте «нормальною». Але за межами цього дому.
Надія Іванівна здивовано звела брови, її подих перехопило.
— Що?! Ти… що ти собі дозволяєш?!
— Це моя територія, — повторила Олена повільно. — Я сплачую рахунки, я наповнюю цей холодильник, я робила тут ремонт. Ігор прийшов до мене, а не навпаки. Якщо йому потрібна інша супутниця — я не тримаю. Але шукати її він буде не тут.
Ігор судомно вдихнув, зробив крок до столу:
— Олю, ти що… Навіщо так радикально… Мамо, ну скажи щось адекватне…
— Я вже все сказала! — відрізала свекруха, виблискуючи очима. — І якщо вона не цінує мого сина, нехай відпускає! Ми знайдемо йому гідну пару, яка буде знати своє місце і шанувати свекруху!
— Я поважаю Ігоря, — Олена подивилася на чоловіка, і в її погляді було стільки болю і водночас сили, що він мимоволі знітився. — Але я поважаю і себе. Якщо він вважає, що ви праві — нехай збирає речі. Я не буду ділити побут із людиною, яка дозволяє принижувати мене там, де я маю бути в безпеці.
Чоловік виглядав як людина, яку викинуло на берег після шторму — безпорадний і збитий із пантелику.
Свекруха вхопила сумку й попрямувала до виходу, на ходу вдягаючи плащ. Обернувшись, вона кинула:
— Ігорю! Йдемо! Нам тут не раді! Швидше!
Син завмер. Він дивився то на матір, яка вже стояла на порозі, то на дружину.
Нарешті він підійшов до столу, взяв ключі, покрутив їх у руках. Потім підвів погляд на матір.
— Мамо, я залишаюся, — тихо, але неочікувано твердо промовив він.
— Що?! — Надія Іванівна розвернулася так швидко, що ледь не втратила рівновагу. — Повтори, що ти сказав!
— Я залишаюся тут, — Ігор випрямився. — Я обираю свою сім’ю. Олена права. Це її дім. І я не маю права дозволяти будь-кому, навіть тобі, ображати її. Це неправильно.
Свекруха дивилася на сина з невимовним розчаруванням. Її обличчя зблідло, вона вхопилася за одвірок, шукаючи опору.
— Значить, ось як… Ти зраджуєш матір заради неї? Я дала тобі все, а ти відвертаєшся від мене?
— Я не відвертаюся, — голос Ігоря став міцнішим. — Але ти не маєш права вказувати, як нам жити. Це наш вибір. І я захищатиму Олену.
Надія Іванівна мовчки змірила їх поглядом, у якому змішалися образа й нерозуміння.
— Добре, — холодно кинула вона. — Живіть, як знаєте. Тільки не приходьте до мене, коли все розвалиться.
Вона вийшла, гучно зачинивши за собою двері. Відлуння цього звуку ще довго вібрувало в повітрі.
Ігор опустився на стілець, закривши обличчя долонями. Його плечі ледь помітно здригалися.
— Я ніколи так з нею не говорив… Ніколи в житті…
— Значить, прийшов час дорослішати, — Олена сіла поруч, обережно поклавши руку йому на плече. — Я не хотіла цього конфлікту, Ігорю. Але я не могла дозволити їй руйнувати нас.
— Я розумію, — він підняв очі, у яких блищали сльози. — Мені соромно, що я так довго мовчав. Ти терпіла, а я вдавав, що все гаразд.
Минуло кілька тижнів. Надія Іванівна не виходила на зв’язок. Ігор намагався телефонувати, але вона відповідала сухими, короткими фразами. Йому було важко, і Олена це відчувала.
Вона не тиснула, просто була поруч, даючи йому час усвідомити новий стан речей.
Одного вечора, сидячи за чаєм, Ігор раптом сказав:
— Знаєш, я завжди боявся її засмутити. Думав, що її досвід — це істина. Але тепер я бачу: якщо я буду жити лише її думками, у мене ніколи не буде власного шляху.
— Я рада, що ти це зрозумів, — усміхнулася Олена.
Головна картинка ілюстративна.
