— Ігоре, я не розумію, чому ти знову віддав 5000 гривень своїй мамі на нову сукню? — я намагалася стримати роздратування, але голос тремтів. Ми стояли в нашій маленькій кухні, де ще пахло свіжозвареною кавою.
— А що тут такого? Вона ж не щодня собі щось купує! Моя мама заслуговує на гарні речі, — відповів Ігор, навіть не піднімаючи очей від телефону.
— А я? Мені хоча б на манікюр 800 гривень ти пошкодував, сказав, що це “не першої необхідності”! — я відчувала, як у leis наростає образа. — Чому твоїй мамі можна, а мені — зась?
— Олено, не починай. Ти ж знаєш, у нас і так грошей обмаль. А мама просила, я не міг відмовити, — він нарешті глянув на мене, але в його очах не було ні краплі розуміння.
— Обмаль? То чому ж ти оплатив їй відпустку на море за 25 000 гривень? А коли моя мама захворіла, ти навіть 2 000 на ліки не зміг знайти! — я вже не могла стриматися, слова виривались самі по собі.
— Ти перебільшуєш! Я ж не відмовив твоїй мамі, просто тоді було скрутно, — Ігор різко встав із-за столу, його голос ставав усе гучнішим. — Чому ти завжди робиш із мене винного?
— Бо це несправедливо, Ігоре! Я втомилася терпіти, що твоя мама завжди в пріоритеті! — я схрестила руки, намагаючись виглядати впевненіше, ніж почувалася.
Він лише зітхнув і вийшов із кухні, залишивши мене саму з думками, які вже давно не давали спокою. Ця розмова стала останньою краплею.
Мене звати Олена, мені 32 роки, і я живу в невеликому місті на заході України. У нас із чоловіком Ігорем є трирічна донечка Софійка, яка стала для мене сенсом життя.
Але останні роки нашого подружнього життя перетворилися на суцільне випробування через одну проблему — несправедливість у фінансових питаннях, особливо коли йшлося про наших батьків. Я довго терпіла, але настав момент, коли я вирішила, що досить.
Усе почалося, коли я пішла в декретну відпустку. Софійка була ще зовсім крихітною, і я повністю присвятила себе її вихованню. Ігор заробляв на сім’ю, і я була вдячна за це, але з часом я помітила, що його заробіток розподіляється дуже нерівномірно.
Кожного місяця він відкладав частину зарплати для своєї мами, Галини Орестівни. Вона давно на пенсії, живе одна, і, за словами Ігоря, потребує його підтримки. Я не заперечувала — допомагати батькам нормально, але мене бентежило, що ця допомога була надмірною.
— Олено, мамі потрібен новий телевізор, старий зламався, — якось увечері сказав Ігор, коли ми вечеряли. — Я скинув їй 10 000 гривень, щоб купила хороший.
— Сім тисяч? — я ледь не поперхнулася чаєм. — Ігоре, а мені ти казав, що не можеш дати 600 гривень на нові туфлі для Софії, бо в нас “обмежений бюджет”!
— Ну, то ж для дитини, вона ще виросте з тих туфель за місяць. А мамі телевізор потрібен, вона вдома весь час, — відповів він, ніби це все пояснювало.
Я змовчала, але всередині все кипіло. Такі ситуації повторювалися постійно. Галина Орестівна то оновлювала меблі, то їздила на відпочинок до Карпат.
Одного разу вона навіть полетіла до Туреччини на тиждень, і мій чоловік оплатив їй квитки та готель — загалом 30 000 гривень. А коли я попросила 5000 гривень на курси англійської, щоб підготуватися до виходу з декрету, він лише знизав плечима: “Олено, це дорого, давай потім”.
Найбільше мене засмутило, коли захворіла моя мама. Їй потрібні були ліки. Я не мала власних заощаджень, тож зателефонувала Ігорю.
— Ігоре, будь ласка, купи ліки для мами, я скину тобі рецепт, — попросила я, намагаючись говорити спокійно.
— Ти серйозно? Я щойно віддав мамі 3 000 на ремонт труб. Зараз у мене немає зайвих грошей, — відповів він роздратовано.
— То ти можеш знайти 30 000 для своєї мами, але не можеш знайти 2500 для моєї? — я ледве стримувала сльози.
— Олено, не драматизуй. Я подумаю, що можна зробити, — буркнув він і поклав слухавку.
Ліки я таки купила, позичивши гроші в подруги. Але той випадок став для мене переломним. Я зрозуміла, що так не може продовжуватися.
Через два роки декрету я вийшла на роботу. Мені пощастило влаштуватися менеджером у великій компанії, яка займалася постачанням обладнання.
Зарплата була значно вищою, ніж у Ігоря. Це дало мені можливість не лише забезпечувати нашу сім’ю, а й допомагати своїй мамі.
Моя мама завжди була для нас підтримкою. Вона жила в селі, щоліта важко працювала в городі, щоб зробити запаси на зиму — варення, компоти, заморожені овочі.
Усе це вона віддавала нам, не просячи нічого натомість. Я відчувала провину, що не могла раніше її підтримати фінансово, тож тепер, коли мала власні гроші, вирішила це виправити.
— Мамо, я хочу, щоб ти поїхала на відпочинок. Ти стільки для нас робиш, пора і тобі розслабитися, — сказала я їй якось по телефону.
— Оленко, та куди мені їхати? У мене город, господарство, — засміялася вона.
— Мамо, я серйозно. Я вже забронювала тобі путівку в Одесу на тиждень. Усе оплачено, — наполягала я.
— Ти впевнена? Це ж такі гроші, — мама вагалася, але я чула, як вона радіє.
— Впевнена. Ти заслуговуєш на це, — я посміхнулася, уявляючи, як вона гулятиме набережною.
Коли я розповіла про це Ігорю, він сприйняв новину не так радісно, як я очікувала.
— Ти витратила 22 000 на відпочинок для своєї мами? — його голос був напруженим. — А чому ти не спитала мене?
— А чому я мала питати? Це мої гроші, Ігоре. Я заробила їх, — відповіла я спокійно, але твердо.
— Але це несправедливо! Моя мама теж хоче відпочити. Треба було обох відправити, — він почав підвищувати голос.
— Ігоре, я два роки просила в тебе хоча б 800 гривень на манікюр, а ти казав, що це не першої необхідності. А тепер, коли я заробляю і можу допомогти своїй мамі, ти проти? — я не стримувала роздратування.
— Ти перекручуєш мої слова! Я не проти, але треба думати про всіх. Якщо ми допомагаємо, то обом мамам, — він стояв на своєму.
— Чому ти завжди згадуєш свою маму, коли я хочу зробити щось для своєї? — я вже не могла стримати образу.
Ця розмова стала ще одним підтвердженням того, що Ігор завжди ставить свою маму на перше місце. Я вирішила, що більше не терпітиму такої несправедливості.
Після тієї розмови я почала серйозно задумуватися про наші стосунки. Я любила Ігоря, але постійне відчуття, що мої потреби моєї сім’ї відходять на другий план, виснажувало мене. Я вирішила, що настав час поставити себе і свою сім’ю на перше місце.
Рішення зріло давно, але я все ще вагалася, не могла остаточно вирішити, чи готова я зробити цей крок. Проте, кожен новий день знову й знову підтверджував: Ігор не зміниться, він не зможе поставити мене на рівень своєї матері.
Я не могла більше терпіти це відчуття, що мої почуття та потреби не важливі, що я завжди на другому плані, а моя мама — вічно на задньому сидінні.
— Ігоре, я прийняла рішення, — сказала я йому, коли одного вечора він прийшов додому. Він ще не встиг роздягнутися, коли я виступила перед ним із останнім аргументом.
— Що ти маєш на увазі? — він виглядав здивованим, але не налаштованим на серйозну розмову.
— Я хочу розлучитися, — проговорила я, відчуваючи, як тяжкі слова важко виходять із горла, але водночас — ніби знімають непосильний тягар з плечей. Ігор зупинився, його очі заповнилися розгубленістю, а потім злістю.
— Ти серйозно? Ти ж не можеш так просто. Це твоя сім’я, Олено! Як ти можеш так вчинити після всього, що ми пережили? — його голос почав трястися від хвилювання.
— Я пережила все це, але я не можу більше терпіти, — я мовила спокійно, хоча серце билося швидше. — Я не маю сили жити в тіні твоєї матері. Мої почуття важливі так само, як і твої, але я не можу більше бути поза твоїми пріоритетами.
Ігор мовчав, і я знала, що він шукає слова, аби змусити мене змінити думку, але я була непохитною.
— Я допомагала твоїй мамі, я зрозуміла, що це нормально. Але коли твої пріоритети настільки односторонні, це починає виснажувати. Я вирішила, що більше не буду такого терпіти, щоб догодити комусь іншому, навіть якщо це моя сім’я.
Мені було прикро, але я знала, що це був єдиний правильний крок. Я не шкодувала, що вибрала себе і свою маму.
Головна картинка ілюстративна.
