fbpx
Дозвілля
Ігор Альбертович ховав очі, дивлячись на своє плече, немов там хтось сидів, ініціативи не проявляв і теж був не радий такому сватанню. Треба ж, яке у нього по батькові — Альбертович, боронь Боже, дитину в честь батька захоче назвати, не вистачало їй тільки сина Альбертика!

Наталя терпіти не могла цього звідництва. Як тільки в нашій школі з’явився новий фізик, то всі навперебій тільки про нього й говорять.

— Наточко, — щебече математичка Інна Львівна, — у мене карниз ось-ось відвалиться, сходи поклич Ігоря Альбертовича, нехай подивиться.

Що у неї, своїх ніг немає, чи що? Але Наточка знайшла що відповісти — добігла до першого поверху і притягла трудовика Михайловича, Інна Львівна потім цілу годину не знала, як їй його позбутися.

Завуч Марія Іванівна була розумнішою. На те вона і завуч.

— Наталіє Олександрівно, ви б взяли шефство над молодим колегою. Він вчора знову журнал 9-Б зіпсував, доведеться весь переписувати — у нас перевірка в цьому році. Покажіть йому, як правильно заповнювати.

— А чому відразу я, — спробувала відговоритися Наталя.

— Більше нікому, — розвела руками Марія Іванівна.

Одна директриса Софія Андріївна була проти цього звідництва:

— Ви що, навіть і не думайте, вона в декрет піде, і де я буду історичку нову шукати?

Загалом, колектив насідав, тішить, що сам Ігор Альбертович ховав очі, дивлячись на своє плече, немов там хтось сидів, ініціативи не проявляв і теж був не радий такому сватанню. Треба ж, яке у нього по батькові — Альбертович, боронь Боже, дитину в честь батька захоче назвати, не вистачало їй тільки сина Альбертика!

На новорічний корпоратив Наталя вирішила не йти — у неї душа не лежала, сукні красивої також не було, ще й фізик цей… Вона із задоволенням розташувалася в ліжку, включила «Щоденник Бріджит Джонс» і почала їсти цукерки, подаровані вдячними батьками її учнів.

О восьмій вечора пролунав дзвінок:

— Наталю, терміново в школу! — істерично повторювала Марія Іванівна. Судячи з голосу, вони вже там непогано відзначили.

— А це ще навіщо? — Наталя відразу запідозрила недобре. — Я ж сказала, що не піду на свято.

— А ми вже закінчили, — повідомила колега. — Ніхто майже і не прийшов. Я тут цей, ключі перевіряю. Я ж чергова на святах. А ключів від твого кабінету немає.

— Як немає? — злякалася Наталя. — Я не брала, у мене свої.

— Нічого не знаю, — суворо заявила Марія Іванівна і гикнула. — Викликай таксі і дуй сюди.

Наталя зітхнула, влізла в старі джинси і светр, замовив таксі, з’їла цукерку на доріжку і відправилася в школу. У коридорах панувала тиша. Вона піднялася на другий поверх до вчительської.

Посеред холу стояла ялинка, вбрана нашвидкуруч залишками іграшок. Буквою «п» стояв стіл, заставлений всілякими стравами і графинами. Весь колектив середньої школи номер 36 сидів сидів за столом, безперестанку перемовляючись і поїдаючи салати. Помітивши Наташку, Інна Львівна закричала:

— Приїхала! Все, Людочко, вмикай музику!

Учитель малювання Людмила Іванівна в довгій чорній сукні з величезними трояндами на подолі, поклала вилку з начепленими на неї огірком на тарілку і простягнула руку до магнітофона. На всю школу заграли «Ой очі, очі …», і жінки відразу ж пішли танцювати. Марія Іванівна тим часом посадила Наталю на стілець і розсміялася:

— Це ми так маскувалися, коли сторож подав нам знак, що ти піднімаєшся.

Все ясно — заманили. Наталя подивилася на свій розтягнутий светр та старі джинси і зі зловтіхою подумала:

«Ну гаразд, нехай ваш фізик помилується, яку ж принцесу ви йому сватаєте».

Той, як годиться, сидів навпроти, свердлячи поглядом цього разу не в плече, а в салат. Втім, сам він теж був у светрі, не те, що Михайлович, який на честь свята був в піджаку і червоній сорочці. Незабаром стіл навколо спорожнів — молодих вирішили залишити без свідків, з надією, що вони, нарешті, подружаться. Наталя зітхнула і сказала фізикові:

— Слухай, а давай, як в кіно обведемо їх навколо пальця?

— Це як? — здивувався фізик і підняв на неї свої очі. Вони у нього, як виявилося, дуже красиві, сіро-зелені, немов молодий горіх.

— Так, прикинемося, що у нас роман. А потім ніби то розлучимося — не зійшлися характером. Може, тоді відчепляться. Тільки я попереджаю — є ще Людмила з початкових класів, ось та, з довгою косою, вона теж не заміжня. Так що ти так просто не відбудешся.

Ігор Альбертович розсміявся.

— Це ти добре придумала. А що — можливо і справді вийде. Подивимося, може Людмила за той час нареченого знайде.

Так вони і зробили. Після уроків пили чай в лаборантській, разом ходили в їдальню… звідниці були просто в захваті! Одна директриса суворо говорила:

— Тільки щоб без дурниць! У мене вчителі в дефіциті!

Спочатку розмовляти їм особливо не було про що, так, робили вигляд, учнів обговорювали та погоду. А потім якось захопилися, знайшлися і теми для розмов, і спільні захоплення… Одним словом, Альбертик вже скоро в перший клас піде.

Фото ілюстративне.