— Максиме, стій!
— Аню, ну що ти там знову побачила?
— Максиме, там хтось стогне.
— Черговий бомж, який перепив. Слухай, підемо. Я втомився й спати хочу.
— Максе, я маю подивитися.
Чоловік грубо відповів:
— Я не розумію. Таке відчуття, що якісь бомжі тобі важливіші за чоловіка.
Анна пробиралася між кущами. Вона одразу помітила людину, яка лежала на боці й стогнала.
— Вам погано? Де болить?
Анна обережно перевернула його й ахнула. Весь бік куртки був червоний. Максим кликав її.
— Аню, кажу тобі, підемо. Мені о восьмій на роботу.
Анна, яка вже викликала швидку, різко повернулася до нього.
— Ти що, пропонуєш кинути його тут?
— А ти пропонуєш мені завтра йти на роботу з чумною головою й мішками під очима? Одним бомжем менше — повітря чистіше. Коротше, я пішов. Надумаєш — наздоженеш.
Аня здивованим поглядом провела чоловіка, який дійсно не став її чекати, а просто зник у темряві. «Та ні, не може бути, щоб він кинув її тут саму».
— Ідіть. Навіщо вам через мене сваритися?
Чоловік промовив слова булькотливим шепотом, і Аня тут же до нього нахилилася.
— Так, вам не можна розмовляти. Дихайте рівно. Намагайтеся не робити глибоких вдихів. Он, чуєте — швидка їде.
Аня вискочила на дорогу, щоб показати, куди їхати. За п’ятнадцять хвилин чоловіка забрали. Лікар похмуро подивився на неї.
— Ганно Миколаївно, якщо не помиляюся.
— Так, все вірно.
— Заїдьте завтра до нас, будь ласка, напишіть пояснювальну — як, де й що. Ви ж бачите — немає документів.
— Звісно, без проблем.
— А куди ви його?
— На Лобановського. Більше ніде не візьмуть.
Аня кивнула, провела машину поглядом, підняла комір і швидким кроком рушила в бік дому. «Можна, звісно, викликати таксі, але чекати всього хвилин десять, а до дому — п’ятнадцять».
Добралася без пригод. Ідучи сьогодні в гості до свекрухи, вона готувалася до того, що весь вечір доведеться слухати, який прекрасний Максим і яка нікчемна дружина йому дісталася. Але дізнатися про те, що її чоловік… все ж таки вона не була готова.
Взагалі їхнє сімейне життя було якимось дивним. Максим був її пацієнтом, потрапив у лікарню з апендицитом. Ганні було вже тридцять два. І коли чоловік став проявляти знаки уваги, вона якось швидко розтала.
Раніше часу особо не вистачало на те, аби зайнятися сімейним життям, бо весь час вона присвячувала роботі. Ну, бувають люди, які люблять свою роботу. Ось і вона була з таких. А тут якось саме собою усе…
Правда, першу зустріч із матір’ю Макса вона, звісно, ніколи не забуде, але ж не в це головне. Головне, що в них є родина.
Максим сидів на кухні, похмуро подивився на неї й монотонно заговорив:
— Знаєш, Аню, я коли одружився на тобі, думав, що в мене буде дружина. Ну, тобто завжди свіжа їжа, випрасуванi сорочки, що дружина мене буде чекати з роботи й усе таке. А що отримав? Ти навіть від нічних змін не відмовилася. Хоч це ти мала зробити в першу чергу.
Ганна повісила плащ і повернулася до нього.
— Чому? Ти ж чудово знав, що я лікар і що я маю допомагати людям.
Макс поморщився.
— Я тебе благаю. Яким людям? Оцьому, якого ти сьогодні врятувала? Та він зараз одужає, а потім у темному закутку перестріне, щоб гаманець забрати.
— Максе, не кажи дурниць. Я готую, прасую, прибираю, ходжу на роботу. Чи ти хочеш, щоб я сиділа біля віконця й тебе чекала?
— Ну, хотілося б.
— А на що ми тоді житимемо? Я щось уже й не пригадую, коли ти давав гроші на господарство.
Чоловік підскочив.
— Я не збираюся продовжувати розмову в такому тоні. Ти ще скажеш, що в тому, що в нас у родині усе шкереберть, винен я!
— А що, в нас у родині усе шкереберть?
— Ти сьогодні спиш у залі. Я втомився. Мені на роботу. Я хочу виспатися.
Він увійшов у спальню і грюкнув дверима, зачинивши їх за собою. Аня знизала плечима. Її не вперше виселяли із спальні. «А в нормальних родинах виселяють зазвичай дружини, а тут — чоловік. Напевно, в нас і справді ненормальна родина».
Вона розстелила диван, лягла, пішла раніше, ніж чоловік прокинувся. Спочатку за звичкою взялася готувати йому сніданок, потім зупинила себе, постояла посеред кухні й поставила тарілки й каструльки в раковину.
«Нічого, два яйця зможе сам собі підсмажити». Подивилася на годинник — звільнилося цілих тридцять хвилин. Аня рішуче взяла косметичку й пішла у ванну.
SMS від чоловіка прийшло, коли вона вже піднімалася на ґанок лікарні.
«Ти будеш просити вибачення за свою поведінку. Я залишився без сніданку».
Аня спокійно поклала телефон у кишеню. «Нехай побіситься. Напевно, зараз виливає душу матері».
— Ганно Миколаївно, ви сьогодні класно виглядаєте!
Аня зніяковіло усміхнулася молоденькій медсестрі.
— Та годі тобі, Наташ. Прямо засоромила мене.
У ординаторській усі замовкли, як вона увійшла. Потім рентгенолог голосно сказав:
— Думаю, що висловлю загальну думку, але ти, Анюто, просто прекрасна.
Вона вже сто разів пошкодувала про те, що взагалі вирішила нафарбуватися.
— Ганно Миколаївно, а ви знаєте, що до нас учора привезли вашого «протеже»?
Вона повернулася до колеги-хірурга.
— Якого «протеже»? Нічого не розумію.
— Та на швидкій. На Лобановського його не прийняли. Ось швидка сюди привезла. Як сказав Михалич, який на швидкій, «Ганна Миколаївна знайшла, от хай і лікує». Та не хвилюйся, операцію зробили, жити буде.
Аня усміхнулася.
— Господи, щось у мене останнім часом усе якось дуже дивно відбувається.
— Аню, це ще не все. Мужик-то цей, коли отямився, телефон попросив, подзвонив комусь, і тут у нас за півгодини така делегація! Він, виявляється, з цих… з крутих. А хтось там із родичів вирішив позбутися від нього. Чи то ти завадила, чи то просто не доробили почате. Коротше, мужик вижив. І тепер, схоже, всім, хто там участь брав, буде… Дядько виявився серйозним.
Аня похитала головою.
— Так, усе, досить інформації. Усе потім. Хто лікар цього чоловіка?
— Так ти й є лікарем. Ми його до тебе визначили.
Аня увійшла в палату. Пацієнт одразу повернув голову. В темряві вона його не розгледіла. Навіть приблизно не бачила, скільки років, як виглядає. А зараз зрозуміла — йому трохи більше сорока. Ну, в принципі, на цьому усе, бо виглядав він не найкращим чином.
— Це ви?
Аня усміхнулася.
— Як ви себе почуваєте?
— Наче мене танк переїхав. Дякую, що не пройшли повз.
— Та що ви, я ж лікар. Давайте-но огляну.
Зміна промайнула непомітно, але Аня дуже втомилася. Компліментів було стільки, що після обіду вона замкнулася в туалеті й змила всю косметику. «Дивно, звісно. Я ж всього нічого підфарбувалася, а стільки слів почула. Якось уже відвикла, що мною можна захоплюватися».
Чоловік уже років два не говорив їй ніяких компліментів, а враховуючи, що жили вони всього п’ять, то це майже половина їхнього життя. Але вона якось звикла. Тим більше що Макс не раз повторював: «Адже нам не по п’ятнадцять. То до чого ці телячі ніжності?» І вона, в принципі, була з ним згодна.
Аня вставила ключ, але він не повертався. Зітхнула. «Знову Максим зачинився, а ключ витягнути забув. Доведеться дзвонити, піднімати його з дивана». Але дзвонити не довелося. Двері самі розчинилися.
— Ну, нарешті-то.
Максим був якийсь збуджений.
— Щось трапилося?
— Звісно, я нарешті дочекався. Заходь.
Аня нічого не розуміла. Увійшла й побачила свої валізи.
— А це що?
— А це, Аню, твої речі. Знаєш, я тут подумав і зрозумів — тобі ж подобається лікувати бомжів, але зовсім не подобається доглядати за чоловіком. Ось і вирішив тобі надати можливість займатися улюбленою справою. Як ти розумієш, квартира — це моя, тож тобі потрібно просто піти.
— Максиме, ти з глузду з’їхав? Куди я зараз піду? На дворі вечір, а в моїй однокімнатній живуть жильці!
— Ну, це мене не хвилює. Свєточка!
З кімнати вийшла якась дівка, підтримуючи руками великий живіт.
— Ось це — Свєтік. І, як ти бачиш, чекає від мене дитину.
Аня бачила, бачила, як незручно цій дівці з животом. Вона, схоже, надівала його тільки тоді, коли Максим був поруч. «Ну, не для неї ж цей спектакль».
Аня підхопила валізи й мовчки вийшла з дому. «Треба поплакати, тоді стане легше». Але сліз чомусь не було. Була порожнеча всередині. Вона постояла трохи й рушила в бік лікарні. «Поспить на дивані в ординаторській, а завтра вранці подзвонить жильцям. Блін, у них же дитина. Ну, як виганяти таких? Ех, може, собі щось зніме».
Голова боліла, думки плуталися. Аня із полегшенням побачила знайому будівлю. Як же вона втомилася. Черговий лікар здивовано подивився на неї, а потім на її валізу.
— Ну, може, воно й на краще, — зітхнув він. — Не видно в тебе на обличчі останнім часом особливого щастя. Гаразд, Аню, відпочивай. Я в процедурній перекантую.
Він вийшов, а вона нарешті розплакалася. Заснути ніяк не вдавалося. Вночі вийшла на вулицю, стала, притулилася спиною до стіни.
— Це ви?
Аня сіпнулася.
— А ви, що ви тут робите? Вам же вставати можна на три хвилини.
Пацієнт махнув рукою.
— Та що ви! Я в житті стільки не лежав. Ось якщо лежатиму — то точно на той світ піду. А що це у вас? Ви що, плачете?
Аня відвернулася. Але пацієнт зайшов з іншого боку. Він дивився на неї якимись наляканими очима.
— Ганно Миколаївно, що трапилося? Та не мовчіть ви, я можу допомогти! У мене купа можливостей.
Вона ледь помітно усміхнулася.
— Ні, ви не можете допомогти. Та й ваші можливості навряд чи в такому стануть у пригоді.
— Ну, ви ж навіть не сказали, що трапилося. Як ви можете говорити, що я не здатний допомогти?
— Мене кинув чоловік. Вірніше, він мене вигнав, привівши на моє місце іншу.
Чоловік якийсь час дивився на неї, потім усміхнувся.
— Вітаю.
— Глузуєте?
— Анітрохи. Ви щойно позбулися людини, яка не любила вас, не цінував і не поважав.
— Це чому ви так вирішили?
— У сенсі — чому? Та тому, що він проміняв вас на когось там. Ви маєте бути щасливі, що позбулися такої людини, а все інше вирішується вмить.
Минув рік.
— Ганно Миколаївно, там вам знову квіти принесли.
Аня, яка вже була в операційній, усміхнулася.
— Дякую, Наташ.
Медсестра зітхнула.
— Як, мабуть, здорово мати такого чоловіка. Кожну зміну, як ви тут, — шле вам квіти. А ви ж із ним бачитеся?
Наташа з цікавістю дивилася на Ганну Миколаївну. Аня спочатку хотіла сказати, щоб вона не задавала дурних питань, але потім побачила захоплений, майже дитячий погляд дівчини й знову усміхнулася.
— Мій чоловік каже, що коли я йду на зміну, він страшенно сумує. А ще боїться, що мені будуть виявляти увагу чоловіки, тож його букети — це майже оберіг.
Наташа зітхнула.
— Ех, коли я зберуся заміж, то тільки за такого чоловіка, як ваш.
Ганна сміялася.
—
Усе, Наташ, працюємо. Так, хто тут у нас?
Аня взяла історію хвороби, підійшла до пацієнта.
— Максим.
З операційного столу на неї дивився колишній чоловік.
— Аню, це ти?
—
Ну, якщо боїшся, можу покликати іншого хірурга.
Максим на секунду заплющив очі, потім прошепотів:
— Ні, не треба. Я пам’ятаю, ти хороший лікар.
Він повернув до неї голову.
— Ти що заміжня?
— Заміжня. Тільки не розумію, яке це має відношення до операції?
— Та ні, звісно, ніякого. А в мене от не зрослося. Свєтка мене обдурила. Ніякої дитини не було взагалі. Якось не везе мені в житті. Аню, а може, повернешся, і у нас усе буде, як раніше? Ну, добре ж жили. А… Аню…
Вона зробила знак анестезіологові, і мова Максима стала нерозбірливою.
— Якби ти мене слухалася, якби робила все, як я кажу усе б у нас було добре. Це ти винувата. І що, Свєточка так зі мною. Теж ти.
Анестезіолог похитав головою й надів на Максима маску. Потім подивився на Ганну.
— А може, правда, покликати іншого лікаря?
Аня відмахнулася.
— Та ні, не треба. Ми з ним — чужі люди. Та й рідними не були ніколи. А знаєш, Петровичу, от я зараз абсолютно щаслива людина. А щасливим людям начхати на бред пацієнтів.
Петрович усміхнувся.
— Та вже ж, це видно. Останнім часом ти прямо розквітла, як троянда. Аню, а ти випадково не того? Ні, ну можеш не говорити, якщо не хочеш, але слух-то в мене наточений.
Ганна усміхнулася.
— Ох, Петровичу, Петровичу. Нічого від тебе не сховаєш. Навіть чоловік ще нічого не знає, а ти вже все розгледів.
— О, люба, я в медицині скільки років, тож мене не проведеш. Ну, вітаю. Молодець.
— А я знаю, Петровичу, знаю, що молодець, що розумниця, що красуня. Мені чоловік про це разів сто на день говорить і пише ще. Тож усе прекрасно.
— Ну що, починаємо латати бомжа?
І це було правдою. Адже Максима привезли зі звалища, де в них сталася розбірка між місцевими волоцюгами.
