— І куди я, по-твоєму, маю подіти путівку? У сміттєпровід спустити? Чи, може, мені її собі на лоб наклеїти й так ходити? — Марина з силою кинула на кухонний стіл, застелений клейонкою у дрібну клітинку, яскравий глянцевий конверт.
Ася навіть не обернулася. Вона методично, з лякаючим спокоєм, укладала речі у валізу. Стопка футболок, джинсові шорти, два сарафани. Ніякої зайвої метушні. Валіза лежала на дивані, роззявлена, як величезна паща, готова проковтнути її надії на тишу.
— Марин, ти вхідні двері не зачинила? — рівно промовила Ася, розгладжуючи складку на тканині. — По ногах тягне.
Зовиця, жінка кремезна, з пухкими плечима, обтягнутими синтетичною майкою з леопардовим принтом, зробила крок уперед. Її обличчя пішло червоними плямами.
— Я дітям уже надувного крокодила купила! У кредит! Оленка тиждень усім у садку розповідає, що тітка Ася везе її на море. Ти хочеш дитині психіку зламати?
Ася нарешті випрямилася. У руках вона тримала флакон із сонцезахисним кремом.
— Я Оленці нічого не обіцяла. І тобі не обіцяла. Я цю відпустку вигризала зубами три роки, Марин. Поки ти міняла роботи як рукавички, бо тебе, бачте, «не цінували», я брала підробітки на вихідні.
— Ну звісно! Багатійка знайшлася! — сплеснула руками Марина. — Куди нам, сиротам вбогим! У тебе ж чоловік — начальник цеху, грошей кури не клюють! А я одна двох тягну. У Вовчика аденоїди, лікар сказав — потрібне морське повітря. Ти що, звір? Тобі шкода племінника?
У передпокої гримнули двері. Важкі кроки, дзвін ключів — Ігор повернувся зі зміни. Він увійшов до кімнати, витираючи руки ганчір’ям. Обличчя сіре від утоми, під очима — глибокі тіні.
— Що за галас, а бійки немає? — хрипко запитав він.
— Ігоряшо! — Марина миттєво змінила тон із верескливого на жалібний. Вона підскочила до брата, хапаючи його за рукав.
— Ну скажи ти їй! Вона ж уперлася як не рідна. У мене «гаряча» путівка в санаторій в Трускавці, мені спину лікувати треба, вже оплатила. А дітей діти нікуди. Мама не візьме, у неї тиск. А тут Ася їде до Одеси. Ну що їй варто? Вовці вісім, Оленці п’ять — вони ж самостійні! Просто приглянути, ну й погодувати там…
Ігор перевів погляд на дружину. Ася стояла, схрестивши руки. У її погляді не було злості — лише крижана втома.
— Ася тут до чого? — тихо спитав Ігор.
— Як до чого? — здивовано відповіла Марина. — Вона ж у гостьовий будинок їде. Там двомісні номери, я дізнавалася. Ася на одному ліжку, діти валетом на іншому. Помістяться! Квитки на поїзд я їм візьму в плацкарт, щоб дешевше…
— А годувати їх хто буде? — знову спитав Ігор.
— Ну, господи! — Марина закотила очі. — Тарілку супу пошкодуєте? Кавун купите — всі поїдять. Що вони там їдять, діти? Повітрям харчуються та водою!
Ася мовчки підійшла до столу й заговорила голосом, від якого у золовки сіпнулося око:
— Марина! Я їду не в гостьовий будинок. Я зняла крихітну студію. Там одне ліжко. Вузьке. І я не збираюся стояти біля плити. Я не варитиму супи, каші й компоти. Я їду спати, дивитися на хвилі й мовчати.
— Ти егоїстка! — верескнула Марина. — Мати правильно казала: у тебе замість серця калькулятор! Ігор, ну що ти мовчиш? Це ж твої племінники! Кров твоя!
Ігор важко опустився на диван поруч із валізою. Він подивився на свої руки, на мазутну чорноту, яку не брало жодне мило.
— Марин, ти пам’ятаєш, як пів року тому позичала у нас 50 тисяч? На ремонт холодильника ніби то.
Марина осіклася. Очі забігали.
— Ну, пам’ятаю. І що? Віддам я… ось із премії…
— Ти вчора в соцмережах викладала фото нового телефону, — перебила її Ася. — Айфон останньої моделі. У кредит, мабуть? Чи холодильник так добре відремонтували, що він дзвонити почав?
— Не рахуй мої гроші! — визвірилася Марина.— Це подарунок!
— Чий? — усміхнувся Ігор. — Того залицяльника, що на твоїй машині бампер розбив і зник? Чи нового, «перспективного», але безробітного?
— Ви змовилися! — Марина почала задихатися від обурення. — Я до них із душею, а вони мені старі борги тицяють! У Вовчика аденоїди!
— То продай телефон і купи йому путівку, — спокійно запропонувала Ася. — Або відправ у табір. Є чудові табори на узбережжі.
— У табір? Мою кровиночку? До чужих людей? Та там антисанітарія! А ти своя, ти приглянеш… Ти ж відповідальна, Асю. Ти завжди така правильна була.
У цей момент у Асі задзвонив телефон: «Галина Петрівна». Свекруха. Ася скинула виклик. За секунду телефон задзвонив у Марини.
— Так, мам… Вона ні в яку! Уявляєш? Каже — місця немає. Бреше вона все, я знаю, вона просто нас ненавидить! Дай я гучний зв’язок увімкну.
З динаміка полився густий, владний голос свекрухи:
— Ігорьок, синку, ти там? Чому дружину в узді не тримаєш? Що це за новини? Сестра просить допомоги, племінники хворіють, а твоя краля ніс воротить! Ми — одна родина! Сьогодні ти поміг, завтра тобі допоможуть!
— Мамо, — втрутилася Ася. — А коли ви нам допомагали? Нагадайте, будь ласка. Коли ми іпотеку брали, і я на двох роботах пахала, а Ігор ночами таксував? В борг прохали, на перший внесок. Подарувати не прохали. Ви тоді сказали, що грошей немає. А потім виявилося, що ви Марині машину купили
— Не рахуй чуже! — рявкнула трубка. — Марина одна, їй важко! А ви вдвох, здорові лоби! Тобі, Асю, соромно має бути. У тебе дітей немає, ти не розумієш материнського серця. Хоча… ви ж для себе живете, егоїсти.
У кімнаті повисла тиша. Важка й в’язка. Тема відсутності дітей була закритою. Не тому, що не могли, а тому, що спочатку не було житла, потім грошей, потім здоров’я… А тепер їй 42 роки, а йому 45. І вони вирішили, що дітей не буде. Та далі просто жили для себе.
Ігор повільно встав. Його обличчя закам’яніло. Він підійшов до столу, взяв телефон сестри й натиснув «відбій».
— Ти що твориш? — ахнула Марина. — Це ж мама!
— Забирай свої речі, Марино. І йди геть.
— Ти мене виганяєш? Через неї?! — вона ткнула пальцем у бік Асі.
— Через те, що вона — моя дружина. І вона їде у відпустку. Одна. Бо вона втомилася. Втомилася пахати як віл, поки ти міняєш телефони й шукаєш мужиків. І я теж втомився, Марин. Втомився слухати про твої проблеми, які ти сама собі створюєш.
Марина звузила очі. Маска бідної родички злетіла.
— Ну добре! Тільки врахуйте: коли ви приповзете до мене…
— Не приповземо, — кинула Ася, застібаючи блискавку на валізі. Звук «вжик» пролунав як постріл.
— Ми ніколи до тебе не повзали. Це ти у нас живеш у борг. До речі, про 50 тисяч. Якщо до мого повернення не повернеш — я твою частку в бабусиній квартирі буду вважати компенсацією. Через суд зажадаю виділу часток у натурі. Будеш знати.
Марина зблідла по-справжньому. Вона давно вважала бабусину квартиру своєю власністю, виживши звідти всіх.
— Ти не посмієш! Ігор, скажи їй!
— Посміє, — байдуже відказав Ігор. — І я свою частку продам. Набридло.
Марина схопила конверт і вилетіла в коридор. Двері бахнули так, що посипалася штукатурка. Ася видихнула й сіла на диван. Руки тремтіли.
— Дякую, — прошепотіла вона. Ігор поклав важку руку їй на плече. Від нього пахло залізом і потом, але цей запах був рідним.
— Пробач, що раніше не втрутився. Думав — бабські розборки, самі розберетеся.
— Це не розборки, Ігорю. Це спроба сісти на шию.
О п’ятій ранку Ігор відвіз її на вокзал. На пероні він ніяково обійняв її:
— Дзвони, як дістанешся. І це… телефон вимикай на ніч. Мати дзвонитиме, я знаю.
— Я взагалі іншу сім-карту вставлю, — усміхнулася Ася. — Ігоресю, ти тут тримайся. Вони ж тебе живцем з’їдять.
— Не з’їдять. Подавляться. Я замок у гаражі поміняв, буду там ночувати, якщо дістануть.
Поїзд рушив. Ася дивилася у вікно, як місто змінюється лісосмугою. Дістала телефон: 10 пропущених від Марини, 2 від свекрухи. Повідомлення: «Ти пошкодуєш. У Оленки температура піднялася від розпачу. Бог тобі суддя». Ася хмикнула. Температура від розпачу… Марина майстерно використовувала дітей як таран. Ася вийняла сім-карту й вставила нову, куплену спеціально для поїздки. Цей номер знав тільки Ігор.
Море зустріло її штормовим вітром. Хвилі з гуркотом билися об гальку. Асі це подобалося. Це була стихія — чесна й нікому нічого не винна. Студія виявилася крихітною, але чистою. Господиня, суха гречанка, одразу попередила: «Гостей не водити, пісок у душ не тягнути».
— Ідеально! — відповіла Ася.
Три дні минули в блаженному вакуумі. Пружина всередині, скручена роками, почала розтискатися. Але на четвертий день, біля лавки з сувенірами, Ася побачила знайому постать. У леопардовій майці, перебираючи мушлі, стояла Марина. Поруч нив Вовчик, а Оленка колупала сандалією пил.
Ася сховалася за кущ олеандра. Що вони тут роблять? Марина виглядала виснаженою. Вона кричала на сина й сварилася з продавцем. Поруч стояла стара валіза, перев’язана скотчем. «Гаряча путівка в Трускавець», — згадала Ася. Брехала. З самого початку брехала. Марина збиралася на море, але у неї не вистачало грошей на житло для всіх. План був нахабний: спихнути дітей Асі, щоб та їх годувала, а самій жити десь у дешевому хостелі. Або розраховувала, що Ася «не зможе відмовити», побачивши їх на пероні.
Марина дістала телефон. Обличчя зле.
— Я тобі кажу, немає місць! — кричала вона в трубку. — Скрізь дорого! Мамо, ну що ти мені кажеш — «пошукай»? Ми на сонці вже три години!
Ася відступила в тінь. Першою думкою — звичкою бути «хорошою» — було вийти й допомогти. Але вона згадала обличчя Ігоря. Згадала «холодильник» і «айфон». Марина приїхала «на авось». На те, що світ прогнеться, бо «я ж мати».
Ася розвернулася й пішла до свого притулку. Купила вина, сиру й персиків. Увечері вона сиділа на балконі, дивлячись на багряний захід сонця. Вона знала, що Марина зараз десь у задушливій кімнаті приватного сектору з туалетом на вулиці, злиться на світ і рахує копійки.
Телефон звякнув. Повідомлення від Ігоря: «Мати дзвонила. Марина на півдні. Поїхала дикуном, думала тебе знайти й на жалість натиснути. Адреси твоєї не знає. Мати вимагає, щоб я дав номер. Сказав, що ти в Туреччині. Люблю тебе. Відпочивай».
Ася зробила ковток вина.
— У відпустку я їду одна, а своїх дітей возіть самі, — прошепотіла вона в темряву. — І свої проблеми вирішуйте самі.
Вперше в житті вона нікого не рятувала. І світ не завалився. Він просто став трохи чеснішим. Вона набрала відповідь: «Купи собі спінінг, про який мріяв. Гроші в шкатулці. Цілую». Завтра вона піде в гори. Сама. Без телефону.
