— Артем, коли у тебе зарплата цього місяця? — запитала Оксана свого хлопця.
Він сидів за комп’ютером і розгрібав корпоративну пошту, яка накопичилася за два тижні його відпустки.
— Артем! Ти мене взагалі чуєш? — знову спитала вона. — Я зараз щось питаю, не відповіси?
— Що таке? — не відводячи погляду від монітора, перепитав він.
— Ну нарешті! Ти мене почув! — закотила очі Оксана.
— Оксано, я тут дуже зайнятий! У тебе щось термінове? — повертаючись до неї, спитав Артем.
— Я питала, коли у тебе зарплата цього місяця, але ти мене ігнорував! — образилася вона.
— Я тебе ігнорував, бо зайнятий! Чи ти помічаєш тільки те, що тобі цікаво?
— Зайнятий, зайнятий! Пропустимо! То ти мені відповіси, чи як?
— Цього місяця зарплата буде маленькою, я ж у відпустці був! — відповів Артем.
— А від відпускних багато залишилося?
— А що ти хотіла? З чого такий інтерес? — насторожився він.
— Спочатку відповідай, а потім я тобі все розповім! — поставила умову Оксана.
— Блін! Ну ні, звісно! Небагато залишилося, ми ж майже щодня то по магазинах ходили, то на всякі квести й у кафе! Сама подумай, скільки це все коштує, і порахуй! — незадоволено відповів Артем.
— А мені звідки це знати? Я навіть не знаю, скільки в тебе було відпускних! То скільки залишилося?
— Тисяч три, може, трохи більше, якщо враховувати готівку.
— І все? І як ми на це будемо жити? — щиро здивувалась Оксана.
— А ти що, вже не працюєш, чи як? Чи ти вважаєш, що я маю тебе постійно утримувати? — обурився Артем її словами.
— Я не можу в це повірити! Тобто ти все промотав за відпустку, а тепер ми маємо жити на мою зарплату?
— Я промотав? — підвівся з крісла Артем. — А на кого я це все витрачав? Хто кожного вечора нив, що ми нікуди не ходимо, поки працюємо, і скидав мені всі ці посилання на квести та іншу маячню? Теж я? — підвищив він голос.
— Бо це правда! Ми після роботи постійно сидимо вдома, а хочеться ж якогось різноманіття!
— Ось воно було твоє різноманіття! І не треба говорити, що я все промотав!
— Звичайно! Давай у всьому зробимо винною мене! Кого ж іще, так? Тільки я навіть не думала, що ти все це робиш на останні гроші! Я була впевнена, що в тебе є відкладені!
— Я тобі казав, скільки в мене залишилося і на що!
— Значить, так казав! І припини так зі мною говорити! — буркнула Оксана.
— Це ти так слухала! — сказав Артем, виходячи в коридор уже стриманішим тоном.
Оксана підвелась з дивана і побігла за ним. Вона просто не могла дозволити йому сказати останнє слово.
— Ні, це не я так слухала! Це ти так говорив! Ти! Не треба переводити стрілки на мене!
— Думай, як хочеш! Мені вже байдуже! — заявив Артем.
— То, може, тобі й на мене байдуже?
— Дурниць не кажи, будь ласка!
— Просто так зараз і виходить! Раз ти так говориш про мене! — почала хникати Оксана, як мала дитина.
— Оксано, а мені що, мовчати? Ти, значить, звинувачуєш мене, що після відпустки в мене залишилося мало грошей, а я маю мовчки з тобою погоджуватися? І це при тому, що майже всі відпускні пішли на твої бажання! — обурився Артем.
— Ти міг би сказати це м’якше, а не так як ти оце мені сказав!
— Міг би! Але емоції є не лише в тебе, про це теж не забувай, будь ласка!
— Гаразд! І ти більше не говори так ндо мене! — почала вже відверто плакати Оксана.
— Добре! Іди сюди і припини плакати! — розкривши руки для обіймів, добродушно сказав Артем.
Оксана притулилася до нього, і вони стояли так кілька хвилин. Вона продовжувала лити сльози, але внутрішньо відчувала себе переможницею в цій ситуації. Так, слізьми. Так, нечесно. Але головне, що перемогла.
Того ж вечора Оксана знову повернулася до ранкової теми.
— Артем, а разом із залишками відпускних і зарплатою скільки в тебе буде? — запитала вона невимушеним тоном.
— Чому ти знову про це питаєш? Говори вже прямо, що хочеш, бо ти весь день ходиш навколо, але нічого не кажеш! — поставивши фільм на паузу, відповів Артем.
— Просто я мамі пообіцяла, що ми купимо їй новий холодильник. Вона вже знайшла, який хоче, і чекає на покупку, — нарешті пояснила Оксана.
— Оксано, в мене немає зайвих грошей, щоб купувати твоїй мамі холодильник! І навіть якби були, я б цього не зробив!
— Чому? Що тут такого? — обурилася Оксана.
— А з якого дива? Вона мені хто? Ми не родичі, вона мені не теща! Я своїм батькам допомагаю не завжди, тільки коли є можливість, і то вони нічого не чекають і не вимагають! А тут твоя мама.
— І давно це моя мама для тебе чужа? Як її картоплю їсти, то нормально, так? А як холодильник купити, то відразу чужа? — підвищила голос Оксана.
— Стоп! Я ту картоплю сам садив і копав! І ти сама просила мене забрати її, а твоя мама ще й іншими овочами машину напакувала! Не треба тут із мене казна-кого робити! Зрозуміла?
— Ось як!
— Саме так! І чому я взагалі маю їй купувати холодильник? Купуй сама, це ж твоя мама!
— Як? За що? У мене зарплата всього десять тисяч, а тепер ти ще на моїй шиї сидітимеш до кінця місяця!
— Я сиджу на твоїй шиї?! Оксано, ти не переплутала береги? Те, що ти сидиш на моїй шиї вже понад рік, це нормально? А тут у мене грошей стало менше, і одразу невдоволення посипалося? А я ще й твоїй матері щось купувати маю?
— Ти ж чоловік! Ти маєш утримувати свою жінку! — невимушено відповіла Оксана.
— Збирай свої речі й їдь до своєї мами! — тихо, але твердо сказав Артем.
— З чого це раптом?
— Я сказав, збирайся і йди!
— Артеме, що ти таке говориш? Ти ж мій хлопець! Я люблю тебе! Ти через мої слова так розлютився? Ну пробач, ляпнула згаряче. — почала тараторити Оксана, розуміючи, що Артем не жартує.
— Мені так не здалося.
— Артеме, ну правда! Я не хотіла тебе образити!
— Ти хотіла жити за мій рахунок і ще своїй мамі техніку оновити!
— Ну ти ж чоловік.
— І що? Це не означає, що я маю терпіти таке далі! Твоя мама користується мною, коли їй заманеться. А зараз ти їй холодильник пообіцяла за мій рахунок!
— Але я не думала, що для тебе це буде так складно. Подумаєш, холодильник. У тебе зарплатня гарна, трішки підробітку узяти, постаратись для мене. Ти ж мужчина, зрештою.
— Мене це вже втомило! Тож я кажу: збирай речі й їдь до своєї мами!
— Артеме, перестань так говорити! Це ж наш дім.
— Ні, мила моя! Це мій дім! Це моя квартира, яку допомогли купити мої батьки! А ти, як я бачу, добра і люба тільки тоді, як у мене є гроші. А тепер ще й кажеш мені, що я маю робити, а що ні?
— Ну я ж сказала, що це зірвалося згаряче. Не говори так до мене.
Оксана ще більше години нила, плакала й благала Артема змінити свою думку, але він був непохитний. Він розумів, що буде за нею сумувати, що любить її, але якщо вони ще не одружені, а вона вже так себе поводить, то що буде, коли вони одружаться? Вона з матір’ю зовсім йому життя не дадуть? Такої долі він собі не хотів.
Зрештою, Оксана зрозуміла, що її хлопець говорить абсолютно серйозно, і їй нічого не залишалося, як підкоритися. Збори тривали майже два дні. Увесь цей час Оксана була просто ідеальною.
Вона стелила м’яко Артемові, постійно намагалася догодити. Навіть коли він збирався на роботу після двотижневої відпустки, вона встала раніше за нього, чого ніколи раніше не траплялося, і зібрала йому обід із собою.
Але Артем розумів: варто йому зараз дати слабину — і все повернеться на свої місця, чого він дуже не хотів. Оксана все ж поїхала. Звісно, до своєї матері, бо більше їй не було куди повертатися.
— Мамо, я ж його люблю. Як він міг так зі мною вчинити? Просто взяв і виставив із дому! Невже він мене зовсім не любить і ніколи не любив? — хникала Оксана на плечі у своєї матері.
— Донечко, ну що ти? Не засмучуйся! Значить, знайдеш собі когось кращого за цього. Та й якщо він зараз таке тобі сказав, то що далі буде? Доню, тобі потрібен чоловік, який буде утримувати і тебе, і мене. Артем точно на таке не піде, тож шукай іншого.
— Я не зможу полюбити нікого так, як Артема. — продовжувала вона хлипати.
— Зможеш, зможеш! Повір матері!
— Це неправда!
— Це ти зараз так кажеш, люба! А потім, коли матимеш більше досвіду, зрозумієш, що мама була права! — повчала її мати. — А то глянь, грошей на холодильник пожалів! Як мою картоплю їсти, то все нормально, а як допомогти майбутній тещі оновити техніку, то одразу вигнав мою доньку з дому!
— Може, він мав рацію?
— Рацію? У чому? У тому, що виставив тебе? Чи в тому, що пошкодував тещі холодильника якогось? А я надіялась на ремонт, дах треба перекрити і стіни утеплити. Та й хату сусідки ось, викупити треба було б. Так, досить мені тут сирість розводити! – підвелась рвучко, – Знай: довго я тобі тут жити не дозволю! Максимум два місяці! Зрозуміла? Далі на свої харчі.
Оксана сиділа не в силах повірити у те що почула. Чи не мама її вчила, якою повинна бути жінка? Чи не мама давала настанови, що і коли казати, як “виховувати” чоловіка майбутнього? Чого ж тепер ця ж мама вказує їй на двері?
— Доречі, – сказала мама повернувшись в кухню, – Холодильник мені все одно потрібен, так що думай доню. Може кредит?
Цікаво, хоч одна із цих двох жінок, хоч колись знайде собі “достойну” пару? як думаєте?
Головна картинка ілюстративна.
