Дівчина хоч і працювала продавцем лише кілька місяців, та помилок намагалася не допускати. Їй все ж знову довелося поглянути на нього і зустрітися з теплотою його карих очей. Синя куртка «аляска» була розстебнута, каптур відкинутий назад, волосся русяве, а може навіть з сивиною, — вона не розгледіла.
— З вас тридцять шість вісімдесят.
Він немов прокинувся, легенько ляснув себе по кишені, намацуючи гроші, вийняв сто гривень і подав продавчині.
Вона почала відраховувати здачу, як раптом почула зовсім несподіване для їхнього маленького сільського магазину, та ще й у такій глушині, куди міських не часто заносить. А цей кароокий, точно був з міста, — так вирішила Віра. Тому, що немає таких в селі і по одязі скидається на міського. Хоча, може, і з району.
Віра не встигла отямитися, як він відповів: — Решти не треба, — сказав покупець з посмішкою. Посміхався він якось скромно, ледь помітно, але Вірі здалося, що по-доброму.
— Як це не треба? — жінка розгублено дивилася на незнайомця. — Ось ваша решта, візьміть.
— Ні, що ви, справді не треба, — він знову повторив також з посмішкою.
— Чому ж не треба? Так не годиться, ми ж не в ресторані… та й взагалі, ваша решта мені не потрібна …
Він миттю зрозумів її збентеження і відмову, очима пробігся по продуктових полицях. Село лісозаготівельників забезпечувалося досить непогано, але із солодощами було трохи важко, в основному карамель. Та якимось дивом напередодні завезли цукерки «Білочка» — нечувана рідкість для цих місць. Він радо вказав на них:
— Цукерок ось цих, шоколадних.
— Скільки?
— Кілограм.— Він вже забрав свою решту, тому що Віра категорично відмовилася її брати.
— Сто п’ятдесят.
Чоловік додав до решти потрібну суму і віддав продавцю. А потім присунув до неї пакет із цукерками і сказав:
— Це вам.
— Віра зніяковіла ще більше. Цукерки, ось так, в магазині, їй ще ніхто не дарував, до того ж такі дорогі. Вона і сама хотіла позичити грошей і купити їх синові.
— Беріть, беріть! Це вам! — наполегливо запропонував він. Пакет залишився на прилавку, а чоловік вийшов.
Магазин здавався абсолютно порожнім без нього. Вона дивилася на важкий кульок, і не знала, що й думати. Не могла зрозуміти, чим заслужила такий подарунок.
Увійшла тітка Зоя, касир із контори.
— Привіт, Віро. Мені б цукру, сірників, і хліба.
Віра швидко прибрала пакет з цукерками під прилавок, бо якось засоромилася.
— Є-є, тітко Зоє, хліб свіжий, вранці привезли.
Віра спритно заметушилася і між справою розмовляла з покупчинею.
Увечері вона захопила цукерки і, закривши магазин, пішла додому. Назустріч йшла Тамара — напарниця. Жінка хороша, балакуча… з Вірою вони були майже подружками.
Насамперед Віра сказала їй про дефіцитний товар, який нещодавно надійшов до їхнього магазину, — про цукерки «Білочка», народ їх швидко розбирає, хоч вони і дорогі. І тут Віра не втрималася і розповіла Тамарі про дивного покупця.
— Що, так і сказав: «решти не треба»?
— Так і сказав. А потім купив кілограм «Білочки» і мені залишив. Не знаю, що й думати.
— А хто він? З наших?
— Ні, перший раз його тут бачу, певно у відрядження приїхав, може до нас у контору, а може деінде.
— Ех, Віро, потрібно було випитати, а ти змовчала, — Тамара навіть розсердилася, вже так їй було цікаво.
На зміні Тамара завжди яскраво нафарбованою, її пишну, світлу копицю волосся прикрашав білий накрохмалений ковпак. Віра проти неї здавалася майже непомітною. Темно-русяве волосся природного кольору гладко прибране назад, приємні риси обличчя, але без косметики, вона якось звикла до свого вигляду. Красунею себе не вважала, та ще й після розлучення настрій був взагалі не дуже. Єдиною її радістю був десятирічний син Валерка, якому вона і вирішила присвятити все своє життя. Хлопчисько гарний, от тільки рідного батька, який виявився геть недолугим, йому все ж не вистачало.
Тамара плавно рухалася за прилавком, не поспішаючи подавала продукти, — до обіду в магазині стало порожньо. Вона присіла на стілець і, спершись об прилавок, з нудьгуючим виглядом дивилася у вікно.
Жінка відразу зрозуміла, що це той самий незнайомець в куртці «Аляска», — на вулиці майже зима, і він був одягнений по погоді. Згадала, що Віра розповідала про нього і вже не сумнівалася, що це саме той щедрий покупець. Вона піднялася, «розкланялася посмішкою» — так іноді тітка Зоя говорила і випросталася, мов струна.
Незнайомець застиг біля дверей, не наважуючись пройти далі. Але якщо вже зайшов, попрямував до прилавка. Взяв кілька дрібниць, простягнув п’ятдесяти гривневу купюру. Тамара усміхнено подала йому товар і так само з посмішкою дивилася на нього. Покупець теж мовчки дивився на неї і на його обличчі почала з’являтися легка помішка.
Тамара грайливо поправила зачіску. — Може ще щось? — запитала вона, помітивши, що незнайомець не йде.
— Ні, дякую. — Він продовжував стояти. Потім тактовно кашлянув, ніби був злегка застуджений і обережно нагадав: — А решта?
Посмішка у Тамари зникла. Вона відрахувала решту і подала покупцеві. Коли двері за ним зачинилися, жінка розхвилювалася, невже вона помилилася.
— Це був він, — сказала Віра, коли Тамара розповіла їй про свою зустріч з незнайомцем, який приходив до них у магазин. Тільки Тамара змовчала про те, що хотіла залишити собі його решту, але покупець нагадав їй про неї.
— Ти ось решту взяла, — почала Тамара.
— Не брала я решту, — злякано відповіла Віра.
— Ну добре не решту, але цукерки взяла, — продовжувала Тамара, — а що, якби це хтось відправив його з перевіркою і підловив тебе через твою слабкодухість.
У Віри аж руки затрусилися від такого припущення.
— Та не може такого бути.
— Ну а чому тоді він решту не взяв.
— Взяв решту! Просто цукерок на неї купив.
— Ну значить ти цукерками взяла.
— Та не брала я, сам віддав, залишив на прилавку і пішов, сказав, що це подарунок для мене.
Додому Віра прийшла засмучена, — вся ця історія була незрозумілою, хвилюючою і навіть трохи страшною. Вона так само ходила на роботу, але серед покупців незнайомець більше не з’являвся.
Тижнів через два він з’явився в магазині. Зайняв чергу і дивився на продавчиню, намагаючись приховати посмішку. На його щастя за ним ніхто не зайняв.
— Вітаю вас, Віро! Велику помилку зробив минулого разу, так з вами і не познайомився… однак тепер давайте надолужимо.
— Та що ж це таке? — не витримала жінка. — Ваша поява, суцільна загадка.
— Вибачте, мені слід було відразу представитися. Я приїжджав в лісгосп на роботу влаштовуватися, покликали мене сюди, а мені то й що, я тепер людина вільна, от і подумав, чому б і ні. Ліс люблю, село гарне…
— Ох і збентежили ви мене тоді, своєю загадковістю: то решту не брали, то цукерки дорогі купили, а ти Віро, що хочеш, те й думай.
— Та ж і я увесь цей час про вас думав. Гадав, може ви заміжня, а може й вільна… Ні, ви не подумайте, я не жартую, я серйозно… та тепер у вас буде більше часу, щоб мене пізнати.
— А мене? — Віра зустрілася з ним поглядом.
— Та з вами і так все зрозуміло, я такою вас і уявляв, але не зустрічав раніше.
— Як вас звати?
— Володя. Бродович Володимир Семенович.
— А я Віра Істратенко, живу з сином, десять років йому.
— А моєму дванадцять, хороший хлопець росте, із сином я, як то кажуть, не розлучався…
Віра посміхнулася:
— Що будете брати цього разу, Володимире?
— «Білочка» є?
— Ні, цукерки «Білочка» відразу розкупили, вони у нас рідко з’являються, дефіцит.
Він подивився на полиці, побачив коробку фігурного печива.
— Дайте мені їх. — Розрахувавшись, відразу подав їй.
— Ну що ж це, знову подарунок…
— Беріть, беріть, я ж його з певними намірами вам дарую: з мене печиво, а з вас — чай.
— Гаразд, якось покличу вас до себе попити чаю.
— Ні, я не нав’язую… та все ж…
— Покличу, обов’язково покличу.
Через рік Віра з Володею, приїхавши у справах до міста, купили продукти, і згадали, що не забрали решту — незначну суму. Вже сіли в машину, переглянулися і обоє розсміялися, сказавши одночасно: «Решти, не треба»!
Відразу згадали їхнє знайомство, та те як їм було ніяково, хоч вже й були цілком дорослими людьми. І в такому ж піднесеному настрої вирушили додому.
Фото ілюстративне.
