fbpx
Дозвілля
«І чого ж він так дивиться», — подумала Віра, — може я щось неправильно роблю, — її рухи уповільнилися, у неї ніяк не виходило відкрити паперовий пакет. А чоловік продовжував дивився на неї, не відриваючись. Вона опустила очі і намагалася зосередитися на звичних для неї діях

Дівчина хоч і працювала продавцем лише кілька місяців, та помилок намагалася не допускати. Їй все ж знову довелося поглянути на нього і зустрітися з теплотою його карих очей. Синя куртка «аляска» була розстебнута, каптур відкинутий назад, волосся русяве, а може навіть з сивиною, — вона не розгледіла.

— З вас тридцять шість вісімдесят.

Він немов прокинувся, легенько ляснув себе по кишені, намацуючи гроші, вийняв сто гривень і подав продавчині.

Вона почала відраховувати здачу, як раптом почула зовсім несподіване для їхнього маленького сільського магазину, та ще й у такій глушині, куди міських не часто заносить. А цей кароокий, точно був з міста, — так вирішила Віра. Тому, що немає таких в селі і по одязі скидається на міського. Хоча, може, і з району.

Віра не встигла отямитися, як він відповів: — Решти не треба, — сказав покупець з посмішкою. Посміхався він якось скромно, ледь помітно, але Вірі здалося, що по-доброму.

— Як це не треба? — жінка розгублено дивилася на незнайомця. — Ось ваша решта, візьміть.

— Ні, що ви, справді не треба, — він знову повторив також з посмішкою.

— Чому ж не треба? Так не годиться, ми ж не в ресторані… та й взагалі, ваша решта мені не потрібна …

Він миттю зрозумів її збентеження і відмову, очима пробігся по продуктових полицях. Село лісозаготівельників забезпечувалося досить непогано, але із солодощами було трохи важко, в основному карамель. Та якимось дивом напередодні завезли цукерки «Білочка» — нечувана рідкість для цих місць. Він радо вказав на них:

— Цукерок ось цих, шоколадних.

— Скільки?

— Кілограм.— Він вже забрав свою решту, тому що Віра категорично відмовилася її брати.

— Сто п’ятдесят.

Чоловік додав до решти потрібну суму і віддав продавцю. А потім присунув до неї пакет із цукерками і сказав:

— Це вам.

— Віра зніяковіла ще більше. Цукерки, ось так, в магазині, їй ще ніхто не дарував, до того ж такі дорогі. Вона і сама хотіла позичити грошей і купити їх синові.

— Беріть, беріть! Це вам! — наполегливо запропонував він. Пакет залишився на прилавку, а чоловік вийшов.

Магазин здавався абсолютно порожнім без нього. Вона дивилася на важкий кульок, і не знала, що й думати. Не могла зрозуміти, чим заслужила такий подарунок.

Увійшла тітка Зоя, касир із контори.

— Привіт, Віро. Мені б цукру, сірників, і хліба.

Віра швидко прибрала пакет з цукерками під прилавок, бо якось засоромилася.

— Є-є, тітко Зоє, хліб свіжий, вранці привезли.

Віра спритно заметушилася і між справою розмовляла з покупчинею.

Увечері вона захопила цукерки і, закривши магазин, пішла додому. Назустріч йшла Тамара — напарниця. Жінка хороша, балакуча… з Вірою вони були майже подружками.

Насамперед Віра сказала їй про дефіцитний товар, який нещодавно надійшов до їхнього магазину, — про цукерки «Білочка», народ їх швидко розбирає, хоч вони і дорогі. І тут Віра не втрималася і розповіла Тамарі про дивного покупця.

— Що, так і сказав: «решти не треба»?

— Так і сказав. А потім купив кілограм «Білочки» і мені залишив. Не знаю, що й думати.

— А хто він? З наших?

— Ні, перший раз його тут бачу, певно у відрядження приїхав, може до нас у контору, а може деінде.

— Ех, Віро, потрібно було випитати, а ти змовчала, — Тамара навіть розсердилася, вже так їй було цікаво.

На зміні Тамара завжди яскраво нафарбованою, її пишну, світлу копицю волосся прикрашав білий накрохмалений ковпак. Віра проти неї здавалася майже непомітною. Темно-русяве волосся природного кольору гладко прибране назад, приємні риси обличчя, але без косметики, вона якось звикла до свого вигляду. Красунею себе не вважала, та ще й після розлучення настрій був взагалі не дуже. Єдиною її радістю був десятирічний син Валерка, якому вона і вирішила присвятити все своє життя. Хлопчисько гарний, от тільки рідного батька, який виявився геть недолугим, йому все ж не вистачало.

Тамара плавно рухалася за прилавком, не поспішаючи подавала продукти, — до обіду в магазині стало порожньо. Вона присіла на стілець і, спершись об прилавок, з нудьгуючим виглядом дивилася у вікно.

Жінка відразу зрозуміла, що це той самий незнайомець в куртці «Аляска», — на вулиці майже зима, і він був одягнений по погоді. Згадала, що Віра розповідала про нього і вже не сумнівалася, що це саме той щедрий покупець. Вона піднялася, «розкланялася посмішкою» — так іноді тітка Зоя говорила і випросталася, мов струна.

Незнайомець застиг біля дверей, не наважуючись пройти далі. Але якщо вже зайшов, попрямував до прилавка. Взяв кілька дрібниць, простягнув п’ятдесяти гривневу купюру. Тамара усміхнено подала йому товар і так само з посмішкою дивилася на нього. Покупець теж мовчки дивився на неї і на його обличчі почала з’являтися легка помішка.

Тамара грайливо поправила зачіску. — Може ще щось? — запитала вона, помітивши, що незнайомець не йде.

— Ні, дякую. — Він продовжував стояти. Потім тактовно кашлянув, ніби був злегка застуджений і обережно нагадав: — А решта?

Посмішка у Тамари зникла. Вона відрахувала решту і подала покупцеві. Коли двері за ним зачинилися, жінка розхвилювалася, невже вона помилилася.

— Це був він, — сказала Віра, коли Тамара розповіла їй про свою зустріч з незнайомцем, який приходив до них у магазин. Тільки Тамара змовчала про те, що хотіла залишити собі його решту, але покупець нагадав їй про неї.

— Ти ось решту взяла, — почала Тамара.

— Не брала я решту, — злякано відповіла Віра.

— Ну добре не решту, але цукерки взяла, — продовжувала Тамара, — а що, якби це хтось відправив його з перевіркою і підловив тебе через твою слабкодухість.

У Віри аж руки затрусилися від такого припущення.

— Та не може такого бути.

— Ну а чому тоді він решту не взяв.

— Взяв решту! Просто цукерок на неї купив.

— Ну значить ти цукерками взяла.

— Та не брала я, сам віддав, залишив на прилавку і пішов, сказав, що це подарунок для мене.

Додому Віра прийшла засмучена, — вся ця історія була незрозумілою, хвилюючою і навіть трохи страшною. Вона так само ходила на роботу, але серед покупців незнайомець більше не з’являвся.

Тижнів через два він з’явився в магазині. Зайняв чергу і дивився на продавчиню, намагаючись приховати посмішку. На його щастя за ним ніхто не зайняв.

— Вітаю вас, Віро! Велику помилку зробив минулого разу, так з вами і не познайомився… однак тепер давайте надолужимо.

— Та що ж це таке? — не витримала жінка. — Ваша поява, суцільна загадка.

— Вибачте, мені слід було відразу представитися. Я приїжджав в лісгосп на роботу влаштовуватися, покликали мене сюди, а мені то й що, я тепер людина вільна, от і подумав, чому б і ні. Ліс люблю, село гарне…

— Ох і збентежили ви мене тоді, своєю загадковістю: то решту не брали, то цукерки дорогі купили, а ти Віро, що хочеш, те й думай.

— Та ж і я увесь цей час про вас думав. Гадав, може ви заміжня, а може й вільна… Ні, ви не подумайте, я не жартую, я серйозно… та тепер у вас буде більше часу, щоб мене пізнати.

— А мене? — Віра зустрілася з ним поглядом.

— Та з вами і так все зрозуміло, я такою вас і уявляв, але не зустрічав раніше.

— Як вас звати?

— Володя. Бродович Володимир Семенович.

— А я Віра Істратенко, живу з сином, десять років йому.

— А моєму дванадцять, хороший хлопець росте, із сином я, як то кажуть, не розлучався…

Віра посміхнулася:

— Що будете брати цього разу, Володимире?

— «Білочка» є?

— Ні, цукерки «Білочка» відразу розкупили, вони у нас рідко з’являються, дефіцит.

Він подивився на полиці, побачив коробку фігурного печива.

— Дайте мені їх. — Розрахувавшись, відразу подав їй.

— Ну що ж це, знову подарунок…

— Беріть, беріть, я ж його з певними намірами вам дарую: з мене печиво, а з вас — чай.

— Гаразд, якось покличу вас до себе попити чаю.

— Ні, я не нав’язую… та все ж…

— Покличу, обов’язково покличу.

Через рік Віра з Володею, приїхавши у справах до міста, купили продукти, і згадали, що не забрали решту — незначну суму. Вже сіли в машину, переглянулися і обоє розсміялися, сказавши одночасно: «Решти, не треба»!

Відразу згадали їхнє знайомство, та те як їм було ніяково, хоч вже й були цілком дорослими людьми. І в такому ж піднесеному настрої вирушили додому.

Фото ілюстративне.