fbpx
Дозвілля
І чого б це нормальну людину так тягло до лісу?! День при дні. Такі нашепти ходять за нею. А вона лише мовчки всміхається

“І чого б це нормальну людину так тягло до лісу?! День при дні. Про таких старі люди казали – «хащові». Бо в хащах притульно їхнім душам. Як нашим у церкві. Лісові душі. І ліс таких радо приймає – свої! Сам Чугайстер їм нашіптує, де рясно ростуть гриби і ягоди, де гойне зілля… Інакше чого б це їй щоднини пхатися до лісу. Про людське око бере мізерний кошичок, а на собі тягне чорний міх. Міхами носить лісові дари. І завважте – коли?! Вечорами, не те що народ хрещений – зрання вибирається по гриби. Для неї той закон не писаний, для неї любі промисли під самі сутінки. Це нормально – з чорним міхом поночі по лісу швендяти? А ви кажете… культурна, акуратна жіночка, слова кривого не скаже… Такі багато не говорять, такі мовчать. Бо що казати – діло темне…”

Такі нашепти ходять за нею. А вона лише мовчки всміхається. Бо направду, що тут скажеш – усе так і є. Майже щовечора після роботи в соціальній службі йде до лісу. Добре, що близенько. Її ліс. Колись належав її дідові, якого совіти розкуркулили і відправили в Сибір. “Любиш дерева – будеш їх мати багато…”. Десь там і придавила його сосна. Діда вже давно нема, а дерева, посаджені ним, залишилися. І вона ходить між ними, як у своєму саду. Дерева вклоняються їй, а вона – їм. Вклоняється дуже часто…

Потім, ще засвітла, вертається.В руці кошик із кількома грибками, жменею ягід, кетягом калини. А на плечі поліетиленова торба. Коли повна, а коли не дуже. Коли як пощастить. Заздрісні очі грибників примружено стежать за нею з вікон. Знову набрала. Усе їй мало…

“Вам мало одного контейнера? – так само дивуються сміттярі. – Аж три на один двір! І звідки ви стільки того сміття берете?!”

“З лісу”, – сміється вона.

І ті усміхаються, розгублено перезираючись між собою.

Бо правді в цьому світі вірять найменше.

Мирослав Дочинець, “Жінка хащі”