— Ви що, смієтесь? — розходила жінка з коротким каре, розмахуючи руками перед новою господинею будинку. — Ми їхали 500 кілометрів, з дітьми, щоб відпочити! А ви нам що — дім продали? І не сказали ні слова? Це що за неподобство?
— Так, так, — підхопила інша, висока, у яскравій сукні, тримаючи за руку малого хлопчика, який тягнув іграшкову машинку. — Ми ж писали, що приїдемо! Де нам тепер жити? Дітям відпочинок потрібен! Гроші витратили — 12 000 гривень на все! А ви нас куди? На вулицю?
Я стояла осторонь, тримаючи ключі від машини, і відчувала, як у скронях пульсує. Переді мною юрмилися чоловік тридцять — галасливі, роздратовані, з чемоданами й дітьми, що бігали навколо. Нові власники будинку, молода пара, дивилися на мене з відчаєм, ніби я могла одним помахом руки вирішити цю ситуацію.
— Тихо, будь ласка! — я підняла руку, намагаючись перекричати гамір. — Хто ви такі? Я вас не знаю. І які листи ви писали? Назвіть хоч один!
Жінка в сукні фиркнула, склавши руки.
— Та ти що, дівчинко, насміхаєшся? Я — Люба, твоя троюрідна тітка! А це, — вона кивнула на худорлявого чоловіка в кепці, — мій чоловік, Олег. І діти наші, і подруга ще з нами. Ми ж родина! А ви дім продали, нас не попередивши! Де нам тепер жити? У тебе квартира є? Вези нас туди!
Нова господиня будинку, Олена, нервово стискала телефон.
— Ми ніяких листів не отримували, — тихо сказала вона, дивлячись на мене. — Ні паперових, ні електронних.
Я повернулася до натовпу, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.
— Отже, ви стверджуєте, що писали, але листів немає. Ви вимагаєте, щоб я вас кудись везла, хоча я вас бачу вперше. Це приватна територія, і ви тут не маєте права перебувати.
— Права? — аж підскочила Люба. — Ти чув, Олеже? Вони нас, рідню, виганяють! Жаднюги! Все собі забрали, а нам — зась!
Я лише знизала плечима й сунула Любі візитку таксі.
— Ось номер. Викликайте машину, їдьте в готель. І до побачення.
Не чекаючи відповіді, я шмигнула за ворота, які Олена швидко зачинила за мною. Позаду все ще галасували, але я вже не слухала. Мені треба було захистити бабусю від цього хаосу.
Я онука Марії Іванівни, жінки з величезним серцем і ще більшим терпінням. Моя бабуся виросла в селі біля Чорного моря, у великій родині — п’ятеро сестер і чотири брати.
Їхній дім, просторий, із садом і видом на море, був центром сімейних зборів. У дитинстві я слухала бабусині розповіді про те, як усі діти тулилися в одній кімнаті, як гудів двір від сміху й гамору.
Але з часом усі роз’їхалися — хто до Києва, хто до Одеси, хто аж за кордон. Лише бабуся залишилася в рідному домі, доглядаючи його, як святиню.
Коли я була маленькою, дім біля моря здавався мені казковим. Улітку він наповнювався родичами — тітками, дядьками, двоюрідними братами й сестрами.
Іноді приїжджало до двадцяти людей одразу. Для них це був рай: море в двох кроках, обіди на столі, чисті рушники, прогулянки на пляж.
А для бабусі — нескінченна робота. Вона вставала о п’ятій, щоб приготувати сніданок для всіх, бігала на ринок, прала, прибирала. І це при тому, що вона ще працювала в місцевій школі вчителькою.
Моя мама, Дарія, часто допомагала бабусі. Я пам’ятаю, як вона, втомлена, але з посмішкою, носила тарілки на стіл, поки гості сміялися й ділилися новинами.
Я, тоді ще підліток, намагалася не відставати: чистила картоплю, мила посуд, складала білизну. Але ніхто з родичів не пропонував допомоги. Для них це був відпочинок, а ми — персонал.
Одного разу, коли мені було чотирнадцять, я не витримала. Моя двоюрідна сестра Софія, ровесниця, цілий день лежала на дивані, поки ми з мамою бігали на кухні.
— Софіє, — обережно почала я, — може, допоможеш? Хоч посуд помити?
Вона підняла очі, скривилася й фиркнула:
— Ти серйозно? Я сюди відпочивати приїхала, а не працювати.
Я завмерла від здивування, але тут у кухню зайшла бабуся. Вона почула нашу розмову, і я побачила, як її обличчя змінилося. Завжди лагідна, вона раптом стала суворою.
— Софія, — сказала вона тихо, але твердо, — якщо тобі тут не подобається, можеш їхати додому. А якщо хочеш залишитися, допомагай. Це не готель.
Софія почервоніла, щось пробурмотіла й вибігла з кухні. А ввечері бабуся зібрала всіх родичів у дворі. Я стояла поруч із мамою, тримаючи її за руку, і слухала, як бабуся говорить. Вона говорила твердо і спокійно але кожне слово було, як камінь.
— Я всіх вас люблю, — сказала вона, — але я не прислуга. Ви приїжджаєте, їсте, спите, відпочиваєте, а я не встигаю навіть присісти. Якщо ви не поважаєте мій дім і мою працю, то не приїжджайте більше.
Того ж вечора двір спорожнів. Родичі, обурені, зібрали речі й поїхали. Дехто кидав образливі слова, дехто мовчав, але ніхто не вибачився.
Відтоді бабуся перестала приймати гостей. Навіть коли тітки чи дядьки дзвонили, благаючи “просто на кілька днів”, вона ввічливо, але твердо відмовляла.
— Вероніко, — казала вона мені, — родина — це важливо, але повага важливіша.
Я бачила, як їй прикро. Вона писала листи сестрам і братам, намагалася пояснити, просила пробачення, якщо образила. Але відповідей не було.
Лише чутки доходили: родичі називали її жадібною, казали, що вона “захопила дім” і не хоче ділитися. Бабуся переживала, навіть захворіла від цього. Я пам’ятаю, як мама сиділа біля неї в лікарні й шепотіла:
— Мамо, ти не винна. Вони самі винні.
Час ішов. Я виросла, закінчила університет, почала працювати. Мама вийшла заміж повторно, у неї з’явилася нова сім’я. Бабуся ж залишилася в тому самому домі, але він став для неї тягарем.
Доглядати за великим будинком було важко, сад заростав, а ремонти коштували дорого. Я вмовила її продати дім і переїхати в затишну квартиру в місті, ближче до нас.
— Вероніко, — сказала вона, підписуючи документи, — може, це й на краще. Новий початок.
Ми залишили новим власникам наші контакти — про всяк випадок. І ось, через рік, бабуся отримала дзвінок, який усе змінив.
— Вероніко, — голос бабусі в телефоні тремтів, — там люди приїхали. До старого дому. Багато, чоловік тридцять. З дітьми, з речами. Кажуть, щоб їх пустили. Нові господарі в паніці, не знають, що робити.
Я була здивована. Мама, яка сиділа поруч, нахмурилася.
— Мамо, заспокойся, — сказала я. — Я поїду розберуся.
— Тільки обережно, — благала бабуся. — Я не хочу, щоб через мене комусь було погано.
Мама поклала руку мені на плече.
— Вероніко, не дай їм знову бабусю довести. Ти знаєш, які вони.
Я кивнула. Я знала. І я не збиралася дозволити цій “родині” знову завдати нам прикрощів.
Коли я приїхала до старого дому, картина була, як із фільму про навалу. Біля воріт гудів натовп: діти гасали, жінки сперечалися, чоловіки тримали валізи. Нові власники, Олена й Сергій, стояли біля воріт, виглядаючи розгубленими.
— Вероніко, дякую, що приїхала, — сказала Олена, нервово теребячи край светра. — Вони просто прийшли й почали казати, щоб ми їх пустили. Кажуть, що це їхній дім!
— Я розберуся, — відповіла я, виходячи з машини.
Тут і почався той діалог, який я описала на початку. Після того, як я дала візитку таксі й сховалася за воротами, Олена зітхнула з полегшенням.
— Я думала, вони нас з’їдять, — сказала вона. — Хто ці люди взагалі?
— Поняття не маю, — зізналася я. — Кажуть, родичі, але я їх не знаю. Мабуть, якісь далекі знайомі наших тіток чи дядьків.
Сергій, чоловік Олени, похитав головою.
— Вони сказали, що заплатили 15 000 гривень за дорогу. І що ми їх “обдурили”, бо продали дім. Але ми ж вас попередили, що купуємо! І ніяких листів від них не було.
— Я вірю, — кивнула я. — Вони просто шукають привід.
Олена кивнула, але виглядала все ще стурбованою.
— А якщо вони повернуться? — запитала вона.
— Якщо повернуться, викликайте відповідні служби, — твердо сказала я. — І дзвоніть мені. Ми все вирішимо.
Коли я повернулася додому, бабуся чекала мене з чаєм і печивом. Її очі були повні тривоги.
— Ну що там, Вероніко? — запитала вона, стискаючи чашку.
Я не хотіла її засмучувати. Не хотіла, щоб вона знову відчувала провину за те, що не може всіх прийняти, нагодувати й обігріти.
— Бабусю, все гаразд, — сказала я, посміхаючись. — Вони просто помилилися адресою. Їм треба було на сусідню вулицю.
Вона видихнула, і я побачила, як напруга покидає її обличчя.
— Слава Богу, — сказала вона. — А то я вже думала, що через мене людям немає де зупинитися. Діти ж там, море.
Мама, яка сиділа поруч, закотила очі.
— Мамо, ти знову за своє, — сказала вона. — Ці люди не варті твоїх переживань. Вероніка правильно зробила, що їх прогнала.
— Я не проганяла, — заперечила я, сміючись. — Просто порадила готель.
Мама схвально кивнула.
— Молодець. А то знаємо ми цих “родичів”. Приїдуть, розсядуться, а ти їх годуй, прибирай за ними. І ще подруг своїх візбмуть, як оце сьогодні.
Бабуся зітхнула.
— Може, я занадто різко тоді, багато років тому.. — почала вона, але я перебила.
— Бабусю, ти все зробила правильно. Вони не поважали тебе, твій дім, твою працю. Ти не зобов’язана всіх тягнути на собі.
Вона посміхнулася, але я бачила, що в її очах все ще сумніви.
Того вечора, сидячи у своїй кімнаті, я довго думала. Родина — це важливо, але що робити, коли “родина” бачить у тобі лише безкоштовний готель? Чи варто було бабусі роками терпіти їхню невдячність?
Я не знала відповіді. І, можливо, ніколи не знатиму. Але одне я зрозуміла точно: бабуся заслуговує спокою. І я зроблю все, щоб захистити її від тих, хто цього не розуміє.
Головна картинка ілюстративна.
