Я стояла на кухні, мила чашки після чаю, і відчувала той дивний спокій: запах щойно завареного чаю ще тримався у повітрі, у вікні тремтіло світло ліхтарів, а я думала — от воно, звичайне сімейне тепло, якого мені так бракувало.
І раптом — різкий гуркіт. Двері грюкнули так, що склянки задзвеніли. У кухню, наче буря, увірвалася жінка з блиском у очах і явно не з добрими намірами:
— Хто ти така? Геть з моєї хати! Думаєш, я дозволю якійсь чужій біля мого Миколи крутитися?!
Я аж чашку мало не випустила з рук. По-перше то було дуже несподівано, а по-друге, я явно не очікувала таких слів у свою адресу.
— Пані Маріє, заспокойтеся! Я Оля, подруга Івана! Він мене запросив! — слова сипалися уривками, а ноги самі відступали до стіни.
Але вона не слухала. Її очі палали ревнощами й образою:
— Нетреба мені ля-ля! Де Іван? Я знаю, що Микола міг щось таке вигадати! Забирайся, або сусідів покличу!
Вона не слухала і не чула, що я їй казала. Я заметушилася по кухні, уникаючи її:
— Та зачекайте, Іван з Миколою на балконі! Це помилка!
Тут вбігли Іван з батьком.
— Мамо, що ти робиш? Це ж Оля, моя дівчина! — вигукнув Іван, беручи її за руку.
Микола додав:
— Маріє, зупинися! Вона з Іваном прийшла!
Пані Марія застигла, важко дихаючи:
— Іванова? Чому не сказав? Я подумала. Вибачте.
Ми всі замовкли, а я ще хвилин п’ять не могла отямитися. Так почалася ця дивна історія з моєю свекрухою, яка, здається, досі на мене ображена, і я щиро не розумію чому.
Мене звати Оля, мені 42, Іванові 43. Я бухгалтерка в невеликій фірмі, веду облік для місцевих магазинів, а Іван — механік в автосервісі, лагодить усе від “Жигулів” до іномарок.
Познайомилися ми на базарі, коли я купувала картоплю, а він допоміг донести мішок до машини. З того часу почали спілкуватися, спочатку просто жарти, кава, а потім зрозуміли, що нам добре разом.
Іван — простий, надійний, любить пожартувати, іноді приносить мені каву просто так чи кличе на прогулянку до парку.
Його тато, Микола, — пенсіонер, колись водив автобуси, а зараз майструє вдома полички і розказує байки про старі часи.
А пані Марія, його мама, — господиня ще та, все життя торгувала на ринку, знає ціну кожній цибулині, тримає дім у порядку і не любить несподіванок.
Я не розумію, чому вона на мене так косо дивиться. Може, тому що я живу сама, маю квартиру, вишиваю для душі і не поспішаю заміж?
Але після того вечора наші стосунки з її сім’єю стали ще складнішими. За тиждень до того випадку Іван запропонував:
— Олю, давай зайдемо до батьків. Просто познайомишся, посидимо, чаю поп’ємо. Без офіціозу, ми ж не діти.
— Добре, — кажу, — але попередь їх, щоб не було сюрпризів.
— Та мамки вдома немає, вона в подруги. Тато буде радий, — запевнив він.
Ми прийшли до їхньої квартири, старенької, але затишної, з вишитими серветками і запахом домашнього борщу. Микола зустрів нас біля дверей:
— Іване, кого це ти привів? — усміхнувся він, потискаючи мені руку. — Я Микола, батько цього автомайстра.
— Оля, приємно познайомитися, — відповіла я.
— Сідай, Олю, зараз чайник поставлю. Розкажи, чим займаєшся? — запросив він на кухню.
Ми сіли за стіл, Іван налив чай і розмова пішла легко. Я розповіла:
— Працюю з цифрами, веду облік. Люблю, коли все чітко, до гривні.
Микола кивнув:
— О, це ти молодець. Я сам усе життя за кермом, там теж потрібна точність. Іван, а ти казав, що Оля ще щось руками робить?
— Так, тату, вона вишиває. Покажи якось свої роботи, Олю, — підхопив Іван.
Я посміхнулася:
— Та нічого особливого, рушники, серветки. Для душі.
Микола дістав телефон:
— Ось, глянь, це я в 80-х, щойно на автобус вів. Кожна поїздка — історія.
Ми базікали про подорожі, сміялися, коли Іван пригадав, як у дитинстві розбирав татів будильник.
Потім Іван сказав:
— Ходімо на балкон, повітря свіже.
Вони вийшли, а я залишилася прибрати чашки. І тут — бах! — двері, і пані Марія. Вона глянула на мене, очі звузилися:
— Хто ви? Що робите в моїй кухні?
— Добрий вечір, я Оля, подруга Івана, — кажу, стараючись бути привітною.
— Подруга? А де Іван? Чому ти тут сама з моїм Миколою? — її голос загострився.
— Я знаю, що він міг би влаштувати!
— Та ні, зачекайте, вони на балконі! — намагалася я пояснити, але вона вже не слухала підступаючи до мене. Я бігала по кухні, доки Іван з Миколою не влетіли.
Після того пані Марія видихнула:
— Вибач, Олю. Я не знала. День був важкий, втомилася. Чаю хочеш?
Але її погляд був насторожений. Ми посиділи ще трохи, поговорили про погоду, про те, що картопля цього року гарно вродила і тому ціна нижча.
Вона спитала:
— Олю, ти звідки? З міста чи з села?
— З передмістя, — відповіла я.
Після того вечора я сказала Іванові:
— Давай краще в кафе зустрічатися. У вас вдома якось напружено.
Він зітхнув: — Мама перегнула, але вона вже шкодує. Просто в неї характер такий.
— Іване, але чому вона одразу подумала, що я з твоїм татом? Я ж просто стояла! — обурилася я.
— Вона боїться за сім’ю. Тато — її все, — пояснив він.
Та з того вечора нічого не змінилося. Відчувалося — пані Марія мене не злюбила. І якщо спершу я ще сподівалася, що вона просто втомилася, була в поганому настрої й усе владнається, то з часом стало зрозуміло: проблема в мені. Точніше — у її ставленні до мене.
Свята у їхній родині — окрема історія. Великдень, Різдво, дні народження — Іван ішов до батьків сам. Мені завжди знаходилися якісь «аргументи»:
— Та ти ж працювала цілий тиждень, відпочинь, — казав Іван.
Але час ішов, і нічого не змінювалося. Я сиділа вдома сама, розбирала вишивку чи дивилася телевізор, а Іван повертався зі свят із запахом борщу й домашніх котлет на одязі та словами:
— Було добре, тато сміявся, мама пекла пиріг.
Я усміхалася й робила вигляд, що мені байдуже. Але в душі було прикро: ніби мене спеціально залишали осторонь.
Одного разу настав ювілей Миколи — 70 років. Іван твердо сказав:
— Олю, цього разу йдемо разом. Тату буде приємно, а мамі доведеться прийняти ситуацію.
Я купила подарунок — гарний светр за 1200 гривень. Запакувала в коробку, перев’язала стрічкою. Ми прийшли. Двері відчинив Микола — усміхнений, щасливий, обійняв мене, мов рідну.
— Олю, проходь! Як добре, що ти прийшла!
Але за його спиною з’явилася вона. Пані Марія. Очі в неї звузилися, губи стиснулися.
— Здрастуй, — сухо кинула вона.
На святі вона робила вигляд, що все гаразд, але проходу мені не давала:
— Олю, не сідай тут, це місце зайняте.
— Не треба, я сама подам салат.
— Обережніше з тарілкою, це мій сервіз.
Кожна дрібниця була мов шпилька. Іван стискав мою руку під столом, намагаючись підтримати. Микола, навпаки, був уважний і добрий, розповідав історії з молодості, навіть жартував:
— Олю, а ти знаєш, як автобус заводили взимку в 80-х? З молитвою й молотком!
Усі сміялися, тільки пані Марія сиділа, мовчки лиш дивилась з-під лоба.
Коли вечір добігав кінця, ми почали прощатися. Я підійшла до Миколи, простягла руки. Він обійняв мене міцно, тепло, як батько.
— Дякую, доню, що прийшла, — прошепотів він.
У мене на очах виступили сльози. Потім він обійняв Івана. І раптом — голосний схлип. Ми всі озирнулися: пані Марія плакала.
— То ось як?! — вигукнула вона. — Ти, Миколо, її обіймаєш? Тобі ця чужа важливіша, ніж твоя жінка?!
У кімнаті стало тихо. Микола спробував заспокоїти:
— Маріє, що ти таке кажеш? Це ж дівчина нашого сина!
Але вона вже не слухала. Сльози текли по щоках, руки тремтіли. Вона встала й влаштувала сцену прямо перед гостями:
— Я стільки років тримала цю сім’ю, а тепер якась бухгалтерка з передмістя забирає в мене і чоловіка, і сина!
Гості опустили очі, ніхто не знав, що сказати. Я стояла приголомшена, і тільки одне крутилося в голові: «Що я зробила не так?»
Микола розвів руками, Іван обійняв мене за плечі й вивів у коридор. Я мовчала, ковтала сльози, не розуміючи, як узагалі все це розуміти.
Та й досі не розумію. Що це таке?
Головна картинка ілюстратвина.
