Василь вийшов з кабінету.
— Віра, я в лікарню.
Його секретарка, яка навіть переїхала за ними в інше місто, за що Василь був їй дуже вдячний, схопилася.
— Як там Катюша?
Чоловік трохи розслабився. Віра була для них як рідна. Вона дуже допомогла, коли він залишився без дружини, з маленькою дитиною на руках. Тоді він не міг платити їй багато. Допомагала просто тому, що була дуже доброю та чуйною людиною. Звісно, були підозри, що у Віри є до нього якісь почуття, але Василь одразу ж їх відганяв. «Вірочка молода, красива, а я дорослий мужик, до того ж з дитиною. Так, у мене є гроші, але Віра не з тих дамочок, які заради грошей готові на все».
Василь присі́в.
— Навіть не знаю, що й сказати… Ніяких покращень. Розумієш, я був упевнений, що коли ми переїдемо у велике місто, то проблеми закінчяться, а вони, навпаки, здається, тільки починаються.
— Василю Олександровичу, не переживайте. Катюша сильна, вона впорається, ось побачите, і все буде добре. Може, це якийсь надлом у неї в організмі.
— Віра, ну скільки цей надлом може тривати? Та я ж бачу, що вона просто на очах згасає! Ні, цьому не бути.
— Може, перевести її до іншої лікарні? Зв’язатися з вашим лікарем, ну, тим, що раніше Катю лікував?
Василь уважно на неї подивився.
— Віра, ти — мегамозок. Зараз же йому зателефоную, відправлю за ним машину.
Віра ніби теж ожила.
— Правильно. Все ж таки він Катюшу краще знає.
— Василю Олександровичу, будь ласка, тримайте мене в курсі. Я вас дуже прошу.
— Звісно, Віра. Дякую.
— Ой, та за що? Я ж до Каті як до рідної.
— За підтримку. За те, що поруч.
Ніби щось пролетіло між ними. Але Віра одразу відвела очі. Василь попрощався і вийшов на вулицю. Сів у машину, подзвонив у місто, де вони жили раніше. Розмова була довгою. Лікар спочатку все випитував, потім лаяв, чому не подзвонив раніше.
— Я виїжджаю. Гадаю, годин через три-чотири буду на місці. Зачекайте на мене в лікарні, щоб не виникло ускладнень з результатами аналізів. Та й взагалі з паперами.
— Звісно, я буду там.
Василь під’їхав до клініки. Потрібно трохи посидіти в машині, заспокоїтися, переналаштуватися. Загалом, підготуватися до зустрічі з донькою.
Катюша, хоч і зовсім маленька, їй навіть семи ще не було, але вже все розуміла. Василь бентежився, коли вона дивилася на нього своїми не по-дитячому серйозними очима й питала:
— Тату, я ніколи не одужаю? А чому інші діти не хворіють?
Василь, дорослий, сильний, розумний чоловік, просто не знав, що на це відповісти. Тільки один раз у його житті до цього був момент, коли він не знав, що робити — коли в пологовому йому сказали, що дружини більше нема, але є маленька, слабенька донька. Тоді він не знав, як жити. Не як жити далі, а взагалі як жити. Але зміг, переборов, перехворів.
Тоді поруч одразу з’явилася Вірочка. Вона допомагала у всьому. До речі, Віру привела до нього Ліза, його дружина. Десь вони познайомилися, чи давно були знайомі, а потім зустрілися — Василь точно не пам’ятав. Віра була у важкому становищі. Її, здається, кинув чоловік. Спочатку Ліза просто допомагала, а потім привела її на роботу до Василя. І він жодного разу не пожалкував, що Віра з’явилася поруч. Вона завжди допомагала, завжди підтримувала, і при цьому була відмінною працівницею. Віра відвідувала Катю, залишалася з нею, і він завжди міг на неї покластися.
Лізи ж не стало від алергії, як би дивно це не звучало. Чомусь в історії хвороби не було записано, що в неї алергія на деякі препарати. Василь мало не розгромив тоді клініку. Його запевнили, що у всьому розберуться, але він чудово розумів — посадити винного в медицині практично неможливо.
Він вийшов з машини, вдихнув повними грудьми. «Усе, я готовий».
Катя дивилася на нього мовчки. Мабуть, сил говорити вже не залишилося. Він розповідав, як вони поїдуть на море, чи в гори, чи куди вона захоче, щойно одужає.
По щічці доньки тихенько скотилася сльозина. Вона заплющила очі й відвернулася.
І Василь раптом зрозумів — вона більше не вірить йому. Не вірить, але нічого не говорить, щоб не ображати. Маленька, розумна, пережила стільки всього.
Він вискочив у коридор. Потрібно побути тут, щоб донька не побачила його сліз. Він притулився чолом до стіни й заплакав. Тут було темно, нікого не було, отже, можна дати волю сльозам.
— Вам погано?
Василь здригнувся, обернувся. Поруч стояв хлопчина років десяти, простягав йому пляшечку з водою.
— Ось, випийте. Вона правди не покупна, джерельна. Ми з мамою там завжди беремо воду. Усі, хто бере на тому джерелі, кажуть, що вона лікувальна і найчистіша.
Василь мимоволі посміхнувся і взяв пляшечку. Вода справді була холодною та смачною.
— А ти взагалі що тут робиш? Як тебе звати?
— Андрій. Я мамі допомагаю. Вона тут прибирає ввечері, а вдень працює в магазині. Ну от, щоб не тягати важке, я з нею ходжу.
— О, ну ти молодець. А чогось раніше я тебе тут не бачив.
Хлопчик усміхнувся.
— Та ви просто не помічали мене. Завжди дуже переживаєте. А я от іноді заглядаю до Каті. Ми трохи базікаємо, або коли вона не може, я їй щось розповідаю.
— Ти знайомий з Катею?
— Ну звісно, її всі знають… Ну, про Катю. Ми познайомилися майже одразу, як вона сюди потрапила. Вона дуже вас любить і завжди каже, що ви щось вигадаєте.
Василь похилив голову.
— Вона мені більше не вірить.
— Вірить, — зітхнув Андрій. — Просто їй дуже важко.
Василь подивився на нього з надією.
— Слухай, а може, ти побудеш трохи з нею? З нами? Може, тобі вона зрадіє.
— Ходімо, але тільки ненадовго, а то мама шукатиме.
Увійшли в палату. Катя розплющила очі й навіть трохи посміхнулася. Андрій підійшов до неї.
— Привіт. Я сьогодні довго не зможу. Мамі треба уколи бабусі робити. Але п’ять хвилин посиджу, якщо ти не проти.
Катя махнула віями, подивилася на тата й знову відвела очі. Василь тільки зітхнув.
— Андрію, розкажи щось доньці, — тихо попросив він, а сам підійшов до вікна.
Ось-ось мав під’їхати лікар, який займався лікуванням Каті раніше. «Швидко він якось погодився. Наче був готовий, наче сам хотів їхати. Ну гаразд, потім розпитуватиму його».
— Цікаво, а ви не знаєте, чому камера тільки в цій палаті?
Василь повернувся до Андрія.
— Яка камера?
— Ну, он.
Чоловік подивився туди, куди вказував хлопчик, і побачив об’єктив.
— А що, в інших палатах немає?
— Ні. Ні в одній.
— Не знаю. Чесно кажучи, взагалі не знав, що вона тут є.
У двері тихенько постукали.
— Пробачте, вас просять зайти до лікаря, там хтось приїхав. Андрію, а ти що тут робиш?
Молода жінка перелякано дивилася то на хлопчика, то на чоловіка.
— Пробачте, будь ласка, я йому забороняю сюди ходити, а він усе одно.
— Та нічого страшного, нехай побуде. Каті не так нудно, тим більше що я до лікаря.
Василь пройшов повз жінку, на секунду затримавши на ній погляд. Особо часу розглядати її не було, але встиг помітити великі блакитні очі. Сумні. І томні.
У кабінеті його чекали. Лікар, який займався Катею зараз, був засмучений. Він розмовляв із Михайлом Сергійовичем, який приїхав.
— Ось, подивіться. Я консультувався з багатьма колегами, але всі вони підтвердили правильність призначень. Не розумію, чому така недовіра.
Михайло Сергійович привітався з Василем і присі́в за стіл.
— Давайте відкинемо емоції й поговоримо конструктивно. Я, признатися, хотів і сам приїхати. Якось мені прийшла цілком божевільна ідея, але скільки я не рився в цій хворобі й взагалі в ситуації, не знайшов її спростування.
Василь і лікар здивовано дивилися на нього, а Михайло Сергійович продовжив:
— Скажіть, коли ви їздили з Катюшею відпочивати, чи були в неї напади?
— Ні, але ми ніколи не від’їжджали надто далеко.
— Точно. Але завжди після приїзду все повторювалося.
— Ну так.
— А тепер: до поїздок за скільки часу бували напади?
— Ой, ну я так одразу й не пригадаю. Якось постійно. Один раз тільки, точно, один раз тільки перед поїздкою не було нападу. Коли ми зібралися за одну хвилину, просто сіли в машину й рвонули в аеропорт.
— Ну так, все саме так і було.
Михайло Сергійович відкинувся на крісло.
— А я ж цього не знав, тільки припустив.
Він повернувся до господаря кабінету.
— Чи можна якось відстежити те, хто відвідує Катю?
Лікар дивився на нього розгублено, а Василь раптом згадав те, що йому казав Андрій.
— Там у палаті ж камера.
Лікар ляснув себе по чолі.
— Точно! Вона стоїть в одній палаті. Вже навіть не пам’ятаю, чому її поставили. Але тепер у ту палату кладуть тільки важких. Пробачте.
Він увімкнув комп’ютер, якийсь час там шаманив, а потім повернув до них монітор.
Михайло Сергійович потер руки.
— Так, коли там був останній напад?
Лікар зашарудів паперами. Вони стали переглядати запис у зворотному напрямку від того моменту, коли прибігли лікарі.
— Хто це?
Лікар зупинив запис, потім збільшив, а Василь здивовано заговорив:
— Нічого не розумію. Вона ж мені не говорила, що була тут.
Михайло Сергійович хмикнув.
— Відчуваю, здивуєтеся ви ще більше, трохи пізніше. Скільки часу до нападу?
— Приблизно дві години.
— Тепер попередній.
Лікар знову зашарудів. І знову, приблизно за дві години до нападу, у палаті була Віра. Вона гладила Катю по голові й давала їй щось пити.
Василь витер піт з чола.
— Почекайте, ви хочете сказати?..
Михайло Сергійович поклав перед ним якісь папери.
— Ось мене весь час щось непокоїло. Потім я відправив кров Каті на дослідження. У неї знайшли токсин, який ніхто й ніколи не подумає шукати в дитини, бо його там просто не може бути. А на відпочинку вона почувала себе добре, тому що не було поруч її. І, до речі, в мене є підозра, що така буйна алергія вашої дружини була викликана цим же препаратом.
— Та ні, дурниця якась. Такого просто не може бути. Вона мені порадила викликати вас…
— Та тому, що вона впевнена в тому, що ніхто й ніколи ні до чого не докопається. Ймовірність того, що я не правий, — одна на тисячу. Але навіщо їй це?
— Я не вірю. Та й звідки в неї знання? Що, як? Віра — хороша, добра дівчина.
— А ви її добре знаєте? Ну, до того, як вона до вас потрапила?
Василь розгублено замовк. Він взагалі нічого про неї не знав. Раз її привела Ліза, то на цьому можна було ставити крапку.
— Так, поїхали!
Він схопився, а Михайло Сергійович сказав:
— Краще, мабуть, викликати поліцію.
Василь блідий стояв біля стіни, а Вірочку, яку ледь утримували двоє поліцейських, викрикувала йому в обличчя:
— А чому? Чому їй усе, а мені нічого? Мій хлопець кинув мене заради неї, а вона йому відмовила, а він спився! А ми могли б бути щасливі! Червоний диплом, чоловік багатіший, донька, дім — повна чаша! Ми дружили з дитинства, домовилися, що все пополам. Вона трохи поділилася, і все каже: «Іди, подруго, сама заробляй». Ну я й заробила, бачте! Ще трохи, і цієї перешкоди теж не стало б. А я б була господинею всього, що колись було її!
Василь кинувся вперед, але Михайло Сергійович перегородив йому дорогу.
— Думайте про те, що буде з Катею.
Василь мовчки розвернувся й вийшов із приймальної.
Він заснув, схиливши голову на ручку ліжка доньки, і твердо вирішив: він буде тут день і ніч, щоб ніхто не підійшов до його дівчинки.
— Пробачте, будь ласка, вам краще на диванчик перебратися. Ви турбуєте Катюшу, а їй треба набиратися сил. Поки вас не було, ставили крапельниці, і вона вперше заснула сама, без ліків.
Василь підвів погляд і зустрівся з знайомими блакитними очима.
— Добре, але спати я не буду.
— Не спить.
Жінка лагідно усміхнулася.
Її звали Соня. Така спокійна й добра. Він був вдячний їй за те, що коли Катя вчилася сидіти й плакала, Соня її заспокоювала. Коли Катя вчилася ходити й у неї не виходило, то плакав він, а Соня й його заспокоювала.
Доньку виписали через три місяці. Організм був зношений так, що лікарі сказали: «Відновлюватися довго, складно, і робити це на морі, в санаторіях і в горах».
Соня дивилася на нього величезними очима.
— Я запрошую вас і Андрія поїхати з нами на відпочинок.
— Але я не можу.
— Чому? Якщо ви про пристойність…
Соня сумно усміхнулася.
— Мій чоловік кинув мене, пішов до іншої. Жити нам з Андрієм ніде. Свекруха прихистила. Якщо я поїду й не буду мити, прибирати, готувати й приносити гроші, то нам просто буде нікуди повернутися.
Василь розсміявся.
— Ну, якщо це ваша найбільша проблема, то пакуйте валізи. Щось мені підказує, що туди вам повертатися точно не доведеться.
Санаторій був на морі. Вони затрималися там на все літо. А повернувшись, одразу поїхали до РАЦСу.
