— Хотів усе хитро провернути? А тепер насолоджуйся — без квартири, без грошей і без мене!
Віктор повернувся з роботи у піднесеному настрої й одразу попрямував на кухню до дружини. Тамара сиділа за столом, перебираючи рахунки за комунальні послуги. Літня спека проникала крізь відчинене вікно, приносячи запах розквітлих акацій із сусіднього двору.
— Томо, в мене є ідея, — почав чоловік, сідаючи поруч. — А що якби ми тимчасово переїхали до мами?
Тамара підняла голову від паперів і здивовано глянула на нього.
— Навіщо? У нас же є власна квартира.
— Розумієш, — Віктор відкинувся на спинку стільця, — від маминого будинку до моєї роботи всього п’ятнадцять хвилин пішки. А звідси я щодня годину в дорозі втрачаю. Дуже втомлююсь.
Тамара насупила брови. Квартира дісталася їй у спадок від бабусі — однокімнатна, але затишна. Кожен куточок облаштований на її смак, кожна дрібничка — на своєму місці.
— Вітю, але ж це наш дім, — заперечила вона. — Навіщо нам кудись переїжджати?
— Томо, дослухай до кінця, — наполягав чоловік. — Ми могли б здавати квартиру й отримувати щомісяця гарні гроші. Підзбираємо — і врешті-решт з’їздимо у відпустку до Туреччини або купимо машину. А у мами місця вистачить — вільна кімната є.
— Але ж там живе Ніна Петрівна, — несміливо зауважила Тамара. — Ми їй заважатимемо.
— Та що ти! Мама тільки зрадіє. Вона ж давно просила, щоб ми частіше до неї приїжджали.
Тамара мовчала, зважуючи слова чоловіка. З одного боку, додатковий дохід справді був би не зайвим. У Віктора невелика зарплатня, у неї теж. А квартиру в їхньому районі можна здати за п’ятнадцять тисяч гривень на місяць.
— Не знаю, Вітю, — невпевнено мовила Тамара. — Якось дивно це звучить. Залишити власне житло заради чужого…
— Яке ще “чуже”? — обурився Віктор. — Це мамина квартира! Ми ж одна сім’я. До того ж — це тимчасово, десь на три-чотири місяці. Підзаробимо й повернемось.
Він встав, пройшовся кухнею, заглянув у холодильник.
— Томо, подумай логічно. Економія на пальному, плюс оренда — це значна сума щомісяця.
Тамара задумалася. У відпустці вони дійсно не були вже два роки. Усі гроші йшли на повсякденні витрати.
— А Ніна Петрівна погодилася?
— Звісно! Я вже з нею поговорив. Вона зраділа, що ми побудемо в неї.
Слово “побудемо” Тамарі не сподобалося. У своїй квартирі вона — господиня, а у свекрухи — гість.
— А раптом орендарі попадуться погані? Зіпсують щось?
— Томо, та що за страхи? Знайдемо нормальних людей, перевіримо документи. Все буде гаразд.
Віктор підійшов, обійняв дружину за плечі.
— Повір мені, гаразд? Я ж не запропонував би нічого поганого для нашої сім’ї.
Тамара зітхнула. Він мав рацію — гроші не завадять. І справді — лише на кілька місяців.
— Гаразд, — погодилася вона. — Спробуємо.
Віктор засяяв і поцілував її у щоку.
— Оце так добре! Завтра ж подамо оголошення.
Наступного дня він розмістив оголошення про оренду квартири в інтернеті. Дзвінки почали надходити вже за годину. До вечора квартиру приїхали подивитися троє потенційних орендарів.
Останніми були молоде подружжя з однорічною дитиною. Сергій працював програмістом, Наталя перебувала в декреті.
— Ми дуже охайні, — запевнила Наталія, заколисуючи дитину на руках. — До чужих речей ставимось дбайливо.
— І завжди платимо вчасно, — додав Сергій.
Віктор із Тамарою переглянулися. Сім’я справила гарне враження.
— Коли готові заїхати? — поцікавився Віктор.
— Хоч завтра, — відповів Сергій. — Нам терміново потрібно житло — виїжджаємо від батьків.
— Чудово, — кивнув Віктор. — Договір на рік підписуємо?
— Згода.
Уже того ж вечора підписали договір оренди. Щомісячна плата становила п’ятнадцять тисяч гривень плюс комунальні. Сергій одразу вніс заставу в розмірі двох місячних платежів.
За два дні Віктор і Тамара зібрали найнеобхідніше й переїхали до Ніни Петрівни. Свекруха зустріла їх приязно, показала кімнату, яку виділила молодятам.
— Почувайтеся як удома, — привітно сказала жінка. — Кухня спільна, холодильник теж. Тільки, будь ласка, попереджайте, якщо гостей запросите.
Кімната виявилась невеликою, метрів дванадцять. Односпальне ліжко, шафа, письмовий стіл біля вікна. Обстановка скромна, зате чисто.
— Нормально, — схвалив Віктор, кинувши сумку на ліжко. — Тимчасово цілком згодиться.
Тамара мовчки оглядала приміщення. У порівнянні з їхньою просторою однокімнатною квартирою тут було тісно. Але ж це ненадовго, можна перетерпіти.
Перший тиждень минув більш-менш спокійно. Ніна Петрівна виявилася не такою нав’язливою, як думала Тамара. Свекруха вставала рано, снідала й їхала на дачу. Поверталась увечері, вечеряла й зачинялась у своїй кімнаті з телевізором.
Проте поступово атмосфера почала тиснути. Тамара звикла до свободи — ходити квартирою у зручному одязі, готувати коли заманеться, слухати музику. Тут же доводилось постійно враховувати присутність ще однієї людини.
— Вітю, а коли ми повернемося додому? — запитала Тамара через два місяці.
— Ще рано, — відмахнувся чоловік. — Ми ж домовлялись на три-чотири місяці. Щойно почали збирати.
— Але мені тут незатишно, — зізналась дружина.
— Томо, потерпи трохи. Гроші вже надходять, усе йде за планом.
І справді — орендарі вчасно переказали перший платіж.
— Бачиш? — Він показав Тамарі смс від банку. — Додатковий дохід пішов. Скоро назбираємо на відпустку.
Тамара кивнула, але радості не відчула. Свобода, як виявилося, коштує значно дорожче.
З кожним днем життя у свекрухи ставало дедалі складнішим. Ніна Петрівна, спочатку стримано, почала робити зауваження. То музика занадто гучна, то у ванній довго сидять, то продукти не так розкладені в холодильнику.
— Томо, а ти не могла б одразу мити посуд? — зауважувала свекруха. — А то після сніданку залишаєш, весь день брудні тарілки стоять.
— Звісно, Ніно Петрівно, — чемно відповідала Тамара. — Просто поспішала на роботу.
— Розумію, але в домі має бути порядок.
Або інший випадок:
— Вікторе, попроси дружину зробити телевізор тихіше. У мене тепер чуйний сон.
Поступово зауваження торкались усього: як одягається невістка, що готує, з ким говорить по телефону. Тамара почувалася під постійним контролем.
— Вітю, мені здається, твоя мама незадоволена нашою присутністю, — поділилася Тамара тривогою.
— Та що ти, Томо! — відмахнувся чоловік. — Мама просто звикла до самотності. Потрібен час, аби звикнути.
Але час минав, а краще не ставало. Навпаки — Ніна Петрівна ставала дедалі вимогливішою. А Віктор замість того, щоб підтримати дружину, почав ставати на бік матері.
— Мама має рацію, Томо, — казав він після чергової претензії. — Треба поважати господиню дому.
— Я поважаю, — заперечувала Тамара. — Але, як на мене, вимоги завищені.
— Нічого завищеного. Звичайна ввічливість.
Тамара помічала, як змінюється чоловік. Він став різким, дратівливим. Затримувався після роботи, посилаючись на справи. Раніше за ним такого не водилося.
— Вітю, може, все ж повернемось до себе? — запропонувала вона ще раз. — Ми вже трохи зібрали, поки вистачить.
— Ні, — категорично відповів чоловік. — Ми ж домовлялись. Треба довести справу до кінця.
— Але мені тут важко, — зізналася Тамара. — Постійна напруга, ні хвилини спокою.
— Тома, не будь егоїсткою. Думай про наше спільне благо.
Слово «егоїстка» прозвучало образливо. Раніше Віктор ніколи не дозволяв собі таких висловлювань.
Минув ще місяць. Орендарі справно платили, гроші надходили на картку чоловіка. Але Тамара не бачила накопичень. Коли запитувала про суму, Віктор відповідав ухильно.
— Відкладаю трохи, — говорив чоловік. — Поки рано підбивати підсумки.
— Але все ж, скільки у нас є?
— Тома, не думай про цифри. Я слідкую за фінансами.
Дивно. Раніше всі фінансові питання вони вирішували разом, відкрито обговорювали витрати і доходи. Тепер чоловік узяв гроші під свій контроль.
Однієї ночі Тамара не могла заснути через спеку. Вирішила випити води, взяла телефон, щоб посвітити. На екрані спливло повідомлення про покупку в інтернет-магазині. Смартфон за сорок тисяч гривень. Одержувач — не Тамара.
Тамара застигла з телефоном у руках. Звідки у чоловіка гроші на таку покупку? Зарплата Віктора була невелика, частина йшла на поточні витрати. Вартість смартфону була як його дві місячні зарплати.
Вранці Тамара встала раніше, але про нічне відкриття не сказала ні слова. Віктор збирався на роботу у звичному ритмі, нічим не видаючи хвилювання.
— Тома, ввечері затримаюся, — попередив чоловік, застібаючи сорочку. — Нарада затягнеться.
— Добре, — коротко відповіла Тамара.
На роботі зосередитись не виходило. Думки постійно поверталися до повідомлення. Кому призначався дорогий телефон? І найголовніше — на які гроші його купували? Під час обідньої перерви Тамара вирішила прояснити ситуацію. Подзвонила Віктору на роботу.
— Віте, у тебе все нормально з фінансами? — обережно спитала дружина.
— Так, звичайно, — здивувався чоловік. — А що?
— Просто хотіла дізнатись, скільки ми накопичили від оренди.
— Тома, я ж казав, ще рано підбивати підсумки. Потім поговоримо.
— Віте, а два місяці минуло. Мало б бути хоча б п’ятдесят тисяч.
— Ну… не зовсім п’ятдесят. Кудись трохи витратили на поточні потреби.
— На які потреби?
— Тома, не переймайся. Ввечері поговоримо.
Але ввечері розмови не було. Віктор повернувся пізно, посилаючись на втому, і ліг спати. А Тамара лежала без сну, обдумуючи те, що сталося.
Наступного дня, прийшовши на роботу, Тамара взяла відгул. Начальник дозволив піти після обіду. Замість дому вона пішла в кафе біля офісу чоловіка. Вирішила дочекатися його закінчення роботи і прослідкувати.
О пів на сьому Віктор вийшов із будівлі. Але не сам. Поруч ішла молода жінка років двадцяти п’яти, блондинка у яскравій сукні. Тамара впізнала дівчину — це була Олена, його співробітниця.
Вони попрямували у бік кафе на протилежній стороні вулиці. Тамара здалеку спостерігала, як чоловік і Олена сіли за столик біля вікна. Розмова виглядала невимушеною, дівчина часто сміялася, торкалася руки Віктора.
Тамара дістала телефон, увімкнула камеру і зробила кілька знімків. Докази можуть знадобитися.
Через годину пара залишила кафе. Віктор проводжав Олену до зупинки, поцілував у щоку на прощання. Тепер усе стало зрозуміло.
Додому Тамара повернулася у звичний час. Віктор уже був вдома, сидів за столом із Ніною Петрівною.
— О, Тома, — привітав чоловік. — Ми тут із мамою обговорювали плани на вихідні.
— Які плани? — поцікавилась Тамара.
— На дачу… — почав Віктор, але раптом замовк, помітивши сумний погляд Тамари.
— Витя, — тихо сказала вона, — мені здається, ми давно не були однією сім’єю. Ти віддалився, і це не через втому чи роботу.
Віктор зітхнув і опустив очі.
— Тома, я… — почав він, але слова застрягли в горлі.
Ніна Петрівна втрутилась:
— Дай йому час. В сім’ї бувають різні моменти.
Тамара довго мовчала, збираючись із думками. Вона розуміла: довіра зруйнована, і якщо не діяти — втратить не лише повагу до Віктора, а й себе.
— Вікторе, — сказала вона нарешті, — я не можу більше жити у неправді. Переїзд до свекрухи, постійні зауваження, твої затримки, мовчання, а тепер ще й ця Олена… Все це стало для мене нестерпним.
Віктор підняв голову і вперше за довгий час зустрів погляд дружини без захисту.
— Тома, я… — почав, але вона дала знак, щоб той мовчав.
— Ні, не виправдовуйся. Треба подумати, що буде далі.
Наступного ранку Тамара зібрала свої речі. Вона пояснила Ніні Петрівні, що повертається до своїх батьків, а потім до своєї квартири. Свекруха була стримана, але розуміла: тиск на Тамару був надмірним. Віктор залишився у свекрухи, однак розумів — скоро може втратити і сім’ю, і повагу.
Минуло кілька тижнів. Тамара почала жити самостійно, налагоджуючи своє життя. Вона стала більше цінувати власний простір і свободу. Вона попросила квартирантів виїхати, й ті змушені були шукати собі нове житло. Нарешті жінка була вдома.
Час від часу Віктор телефонував, намагаючись поговорити, але поки що безуспішно.
Одного вечора він прийшов до її квартири — без подарунків і слів виправдань.
— Томо, я помилився, — сказав він просто. — Я втратив тебе через свою слабкість. Якщо дозволиш, хочу все почати спочатку і зробити тебе щасливою.
Тамара довго дивилась у його очі. Потім сказала:
— Почати спочатку? Як це? З якого моменту? З того, коли ми стояли у вівтаря? Чи з переїзду до твоєї матері? Чи може з покупки телефону, або флірту з Оленою?
Чоловік зніяковів. Він не очікував такого від своєї дружини.
— Хотів усе хитро провернути? А тепер насолоджуйся — без квартири, без грошей і без мене!
Тамара відчувала, як останні місяці її життя розпадаються на дрібні уламки. Вона стояла у своїй тепер вже порожній однокімнатній квартирі, дивлячись на порожні стіни, які колись були притулком і теплом. Тепер тут лише відлуння зради і розчарування.
Віктор стояв навпроти, дивився на неї без жодної провини в очах.
— Я робив усе для нашого майбутнього, — прошепотів він, — а ти просто не розумієш…
— Майбутнє? — Тамара посміхнулася, — це було твоє майбутнє, не моє. Я втратила дім, довіру і себе.
Вона закрила перед ним двері, залишаючи позаду життя, що здавалося таким обнадійливим на початку. Віктор повернувся до матері. Свобода коштувала дорого — виявилося, що втратити можна більше, ніж гроші чи дах над головою.
Тамара почала нове життя без нього, важко, але з надією на відновлення. Віктор залишився залишився ні з чим. Проте зрозумів, що не кожна хитрість закінчується виграшем. Іноді вона залишає тільки руїни там, де колись було щастя.
