Розмова з сином не склалася.
— Синку, ти не крути. Що там у вас сталося? — не витримав дід Федір.
— Та із сином, Максимом не все гаразд.
— Занедужав? — ахнув дід.
— Можна сказати й так. Він просто сидить цілу добу за комп’ютером, в ігри грає. Ні вчиться, ні працює, та, яке там, навіть гуляти не хоче. Одні ігри в голові. Худий, зелений весь. Нас не слухає, огризається. Хлопцеві скоро двадцять, а він навіть на дівчат не дивиться. Пам’ятаєш мене в його віці?
— Так, — засміявся дід Федір, — ти на всіх задивлявся. Де дівчата, там і ти.
— Була таке, молодий був.
— А ти його до мене відправ. Комп’ютера у мене немає. Телефон з кнопками, старий. Може ми з ним і порозуміємося.
У червні Максим приїхав в село до дідуся. Озирнувся і дуже засмутився.
— А що я тут робитиму? У тебе компа немає. Чим мені займатися? Я краще додому повернуся. — розгубився Максим.
— Гаразд, — відразу погодився дід, — Тільки грошей на квиток у мене немає. А у тебе?
— Я татові подзвоню, він надішле. — знизав плечима Максим.
Хлопець весь день намагався додзвонитися батькові і матері. Номери були заблоковані. До вечора, геть засмучений він підійшов до діда.
— Дідусю, може все ж таки нашкрябаємо на квиток? Я приїду, у батька візьму і тобі вишлю. Все поверну.
— Візьму, ти що, як маленький? Ось подумай, на квиток треба тисячу гривень. Поруч є кінна ферма, йди попрацюй, гроші і з’являться. — здивувався дід Федір. — Не тільки на квиток, але і й на новий комп’ютер і причандали до нього.
— Вони ж смердючі. — наморщив носа Максим. — А може ще якась робота є?
— Роботи багато. У поросят все треба повигрібати, погодувати їх, — почав перераховувати дід, — Сіно в сарай прибрати, курку на вечерю зарубати і обскубати її. Пастух запив, його замінити треба. Коровам без пастуха ніяк не можна.
— Все, я сіно приберу. Покажеш як і куди? — перебив його Максим.
Два дні хлопець прибирав сіно в сарай. А ввечері другого дня психанув. Зі злістю, відкинув вила і голосно вилаявся.
— Ти чого лаєшся? Вилами розкидаєшся? Ти хто взагалі такий? — виглянула із-за паркану молода дівчина.
— Онук діда Федора. Максим.
— А. Я сусідка ваша. Таня.
Максим задивився на неї. Вся руда, веснянкувата. Очі сміються.
— А навіщо ти сіно розкидав по подвір’ю? Воно ж сухе. — засміялась Тетяна.
— Я його в сарай прибираю, — буркнув Максим.
— Та хіба ж так прибирають? Давай допоможу. Бо, ти більше шкоди наробиш, ніж допоможеш.
Вона вправно перестрибнула через паркан. Взяла вила, і почала підгортати сіно. Максимові стало ніяково. Він завзято взявся за роботу. За кілька годин все було зроблено.
— Привіт, Тетянко. Молока хочеш? — Вийшов з будинку дід Федір.
— Нє, мені вже до коней бігти треба. Стріла щось хандрить. Хочу її провідати. — захитала головою Тетяна. —Максиме, а хочеш піти зі мною?
— Він коней боїться, —видав онука дід.
— Нічого я не боюся, — наїжачився Максим, — Просто я їх не дуже люблю.
— Не любиш? Як їх можна не любити. Вони ж такі, такі розумні, добрі. Ходімо, я покажу тобі. — вигукнула Таня.
Максим неохоче поплентався за нею. Біля загороди, Тетяна зупинила його.
—Почекай тут. Я зараз виведу Стрілу. Вона у нас медалістка. Моя улюблениця. Ось тобі цукор. Почастуєш її. Вона його дуже любить. Пригощають з розправленої долоні, щоб вона випадково не прикусила пальці. —Попередила Таня.
Максим злякався, але вигляду не подав. Коли Таня вивела Стрілу, він обімлів. Вона була дуже красива. Біла грива хвилями струменіла по її шиї. Максим боязко простягнув долоню з цукром. Стріла м’яко, навіть трохи лоскотно, взяла губами цукор.
— А можна, погладити її? — із захопленням запитав Максим.
— Можна, тільки не різко. Вона повинна до тебе звикнути. — Відповіла Таня.
— А що потрібно зробити, щоб вона не боялася мене і довіряла?
— Та нічого особливого, — знизала плечима Таня, — Годувати, доглядати за нею, вигулювати, чистити. Але найголовніше — це любити її.
— Я вже люблю її, — вигукнув Максим.
З цього дня, Максим пропадав у стайні. Зі Стрілою він майже не розлучався.
В кінці серпня приїхав батько.
— Ну, що синку, збирайся додому. Пора вже.
— Ні, тату. Я залишуся тут. Піду вчитися заочно на ветеринара і паралельно буду працювати.
— Та ж тут навіть комп’ютера немає? — засміявся батько.
— Так, доречі, комп’ютер мені дуже потрібен для навчання. Я сам його куплю, коли зароблю достатньо грошей.
— Сину, ти що закохався, що навіть їхати додому не хочеш. — зацікавився батько.
— Так. Закохався. У найпрекрасніших створінь на землі. У коней.
І ця любов на все життя.
Фото ілюстративне.
