Хата в селі за моєю згодою перейшла брату. Я на неї не претендую. Але була одна умова: Назар піклується до останнього за лежачою мамою. Я знаю, це не легко, але скажівть мені, кому так просто нерухомість на голову падає? Ні, я також навідусь до мами, купляю все необхідне, але не більше. Все було добре до того часу, поки в будинку жила дружина брата, саме вона і доглядала за своєю свекрухою. Але Галина чкурнула від “хорошого життя” на заробітки
— Христино, ти взагалі розумієш, що ти робиш? Ти кидаєш нашу матір напризволяще!
— Назаре, перестань. Я не кидаю маму. Я роблю все, що можу. А от ти, любий брате, пам’ятаєш, як ти “бив себе в груди”, що хата твоя? Що ти сам впораєшся? Це ж була твоя умова.
— Умови змінилися! Галина поїхала, а я не можу… я чоловік, Христино. Я не можу її мити і переодягати. Ти ж жінка! Це твій обов’язок!
— Мій обов’язок — це моє життя, Назаре. І моя сім’я. Ми обоє працюємо. Ти хотів хату, ти взяв на себе відповідальність. Вибач, але я не твій запасний варіант.
Моя історія, мабуть, до болю знайома багатьом, хто має справу з поділом майна та обов’язків у родині. Мій брат, Назар, дуже хотів успадкувати наш старий будинок у невеликому містечку.
Його дружина, Галина, якраз була готова взяти на себе догляд за мамою, яка тоді вже мала значні проблеми зі здоров’ям. Я, Христина, живу в обласному центрі, і постійні поїздки до мами були б для мене справжнім випробуванням. З чоловіком ми маємо свою роботу, своїх дітей, і щоденна логістика вже складна.
Тоді, коли питання стало руба — хто залишається у батьківському будинку і доглядає маму, — Назар з великим ентузіазмом заявив, що будинок має належати йому, а догляд за мамою він повністю бере на себе. Назар тоді працював на досить пристойній роботі, а Галина була згодна доглядати, вона завжди була доброю до мами. Я не мала жодних заперечень.
Мені навіть стало легше на душі, бо я розуміла, що мама під наглядом, а мені не треба рватись між містом і містечком. Я підписала всі потрібні документи, щоб будинок юридично відійшов Назару. Для мене це було чесно: хата в обмін на повний догляд.
Минуло близько трьох років. Мамин стан поступово погіршувався. Назар на роботі пропадав, тож основний тягар ліг на Галину. Тут, мушу віддати їй належне, вона справлялася.
Вона була справжньою доглядальницею, і я завжди була їй щиро вдячна.
Я, звісно, ніколи не стояла осторонь. Мама — це ж і моя мама теж. Я регулярно, раз на два тижні, приїжджала, допомагала фінансово, купувала потрібні ліки, іноді навіть замовляла їх через знайомих з-за кордону, з Польщі чи Німеччини, бо в нас їх не було. Продукти, памперси, вітаміни — все це було на мені. Я провідувала і провідую маму до сьогодні. Все, як має бути.
Але півтора місяці тому Назар зателефонував мені з досить засмученим голосом і повідомив, що Галина змушена поїхати за кордон. Він пояснив, що його раптово скоротили з роботи, і тепер його дружина на своїй зарплаті помічниці вихователя в дитсадку не може утримувати і свою сім’ю, і маму.
Вони вирішили, що Галина поїде на сезонні роботи в Іспанію, в місто Аліканте, щоб хоч якось витягти родину з фінансової ями.
Це сталося швидко. І ось уже місяць, як Галина за кордоном. І за цей місяць мій телефон не замовкає. Назар мені телефонує з неймовірною частотою. Він став абсолютно нестерпним.
Його головна вимога: щоб на час відсутності Галини, я негайно приїхала до них і повністю взяла на себе догляд за мамою. Його аргумент, який він повторює як мантру: “Я чоловік, Христино! Я не можу її мити і переодягати! Це принизливо! Ти ж жінка, тобі це легше!”.
Я намагалася пояснити йому нашу ситуацію. У місті я працюю бухгалтеркою у приватній фірмі, чоловік — інженер. Ми обоє маємо стабільну роботу, яку неможливо просто так кинути.
Наші діти навчаються — старша донька у технікумі, молодший син у школі. Життя дороге, ціни ростуть, і ми не можемо дозволити собі втратити обидва доходи, переїхати в село і жити на одну лише його пенсію по безробіттю, поки він, можливо, шукає нову роботу. У нас іпотека, у нас плани.
— Назаре, ми ж домовлялися, — сказала я йому якось телефоном. — Ти хотів хату. Ти отримав хату. Це була твоя умова — догляд на тобі.
— Але я не очікував, що мені доведеться робити таке! — відповів він підвищеним тоном. — Ти не розумієш, як це? Це ж… це не чоловіча справа! Я готовий бути поруч, викликати лікаря, купувати, але не це!
— Назаре, а що, Галина — робот? Вона півтора року робила це, працюючи на двох роботах, щоб вистачало грошей, поки ти працював. Тепер ти маєш час. І ти не можеш?
— Я можу найняти доглядальницю! Але на це потрібні гроші! А у тебе вони є! Давай я тобі дам частину грошей, що Галина присилає, а ти поїдеш. Це буде як твоя зарплата.
— Я не твоя наймана доглядальниця і не чергова по родині, — я намагалася зберігати спокій, але це було важко. — Я можу дати тобі гроші, щоб ти найняв професійну доглядальницю. Я вже допомагаю фінансово і продуктами. Я приїжджатиму, як і раніше. Але жити там я не буду.
— Тобто ти відмовляєшся від матері? Ти справді така… така безсердечна? — його голос звучав ображено і звинувачувально.
Я зробила глибокий вдих, щоб не сказати зайвого. Я знаю, що він мені не пробачить цих слів, але інакше він не зрозуміє.
— Назаре, я допомагаю мамі фінансово. Я купую ліки. Я приїжджаю і буду приїжджати, як завжди. На хату я не претендую, ми все оформили на тебе. Будь ласка, знайди собі сили і не перекладай цю відповідальність на мене. Ти її взяв. Я ж не просила тебе відмовитись від хати на мою користь, коли це стало важко. Будь чоловіком у цій ситуації. І, до речі, скільки Галина планує там бути?
— Пів року, може вісім місяців. Але це не має значення! Ти маєш приїхати!
Я поклала слухавку. Серце калатало. Назар почав дзвонити моєму чоловікові, скаржитися, тиснути на нього, розповідаючи, що я “погана донька”.
Мій чоловік, Ігор, підтримав мене. — Христино, він просто намагається перекинути проблему. Він хотів будинок, тепер нехай вирішує. Ти не можеш кинути свою роботу, ми не можемо кинути наше життя. Твоя допомога і так значна.
Я розумію, що Назару важко. Я розумію, що догляд за хворою мамою, особливо за людиною, яка не встає, — це велике навантаження і для жінки, і для чоловіка. Але він зробив свій вибір, коли так наполягав на будинку. Це не я змінила правила гри.
Це він, коли відпустив Галину. Він міг би шукати роботу тут, працювати вночі, а вдень доглядати, або найняти доглядальницю за гроші, які я йому даю. Але ж ні, йому простіше тиснути на сестру.
Я продовжую надсилати гроші, купувати їжу та памперси. Я приїжджаю кожні вихідні, щоб дати Назару хоча б пару годин відпочинку. Але я категорично відмовляюся переїжджати.
Що ж мені сказати брату, щоб він нарешті зрозумів, що його шантаж і звинувачення не спрацюють? Я хочу, щоб він прийняв реальність: він обрав будинок і відповідальність, і він має її нести. Я готова допомагати, але не замінювати його.
Я допомагаю фінансово. Я приїжджаю і провідую. Я не претендую на будинок. Чи є я поганою донькою? Чи правильно я чиню?
А як би ви вчинили на моєму місці?
