Мені було шість років, а брату Сашкові — чотири, коли наша старша сестра Наталка забрала нас до себе. Наша мама часто залишала нас самих удома, без їжі, без нагляду, проводячи час у своїх справах.
Ми з братом грызли черствий хліб, сидячи на підлозі, і чекали, коли вона повернеться. Наталка, старша за мене на чотирнадцять років, не могла цього терпіти.
Одного дня вона увійшла до нашої квартири, де мама спала на дивані після чергового вечора у компанії друзяк.
— Мамо, я забираю Оленку й Сашка до себе, — твердо сказала Наталка, дивлячись на маму, яка ледь розплющила очі.
— Бери, мені байдуже, — пробурмотіла мама, відвернулася й знову заснула.
Так почалося наше нове життя. Наталка відвела Сашка до дитсадка, а мене записала до школи. Я пам’ятаю, як боялася, що все може змінитися, коли Наталка вийде заміж.
Але її чоловік, Гриць мав на життя зовсім інші погляди.
Той день, коли Наталка забрала нас, я пам’ятаю, ніби це було вчора. Ми з Сашком сиділи на кухні, гризли черствий хліб, який знайшли в шафі.
У квартирі було холодно, а мама спала на дивані, не реагуючи на наші голоси. Двері відчинилися, і ввійшла Наталка. Її обличчя було сповнене рішучості, але очі блищали від сліз.
— Оленко, Сашко, збирайте свої речі, — сказала вона, обіймаючи нас. — Ви тепер житимете зі мною.
— А мама що скаже? — тихо спитала я, тримаючи в руках шматок хліба.
— Я з нею поговорю, — відповіла Наталка, підходячи до дивана. Вона легенько потрясла маму за плече. — Мамо, прокинься!
Мама ледве підняла голову, її очі були каламутними.
— Що тобі? — пробурмотіла вона.
— Я забираю Оленку й Сашка. Вони не можуть так жити, — твердо сказала Наталка.
Мама лише махнула рукою.
— Бери, якщо хочеш. Мені однаково.
Я дивилася на цю сцену й не могла повірити, що мама так легко нас відпускає. Сашко міцно тримав мене за руку, його очі були широко розплющені.
Ми зібрали наші нехитрі речі — кілька светрів, пару штанів і улюблену іграшку Сашка, старого плюшевого зайця. Наталка взяла нас за руки й повела до своєї маленької квартири на околиці міста.
Наталка одразу взялася за наше влаштування. Сашка записали до дитсадка, а мене — до першого класу. Я пам’ятаю, як боялася першого дня в школі.
Мої однокласники сміялися з мого старого портфеля, але я намагалася не звертати уваги. Наталка купила мені нову сукню.
— Оленко, ти ж розумна дівчинка, правда? — сказала вона, заплітаючи мені коси перед школою. — Учися добре, і все в нас буде гаразд.
— А якщо я не зможу? — тихо спитала я.
— Зможеш. Я в тебе вірю, — усміхнулася Наталка й поцілувала мене в лоб.
Сашко, на відміну від мене, був справжнім бешкетником. У дитсадку він постійно щось вигадував: то фарбою стіни розмалює, то з іншими хлопцями почне стосунки з’ясовувати. Наталка лише зітхала, але ніколи не лаяла його занадто суворо.
— Він ще маленький, Оленко, — казала вона. — Йому просто треба час.
Коли я навчалася в другому класі, я помітила, що Наталка стала якоюсь іншою. Вона ходила задумлива, часто усміхалася, наспівуючи собі під ніс. Одного вечора, коли ми з нею мили посуд, я не витримала.
— Наталко, чому ти весь час усміхаєшся? — спитала я, витираючи тарілку рушником.
Вона розсміялася й поклала мокру миску на стіл.
— Оленко, я скоро заміж виходжу! Уявляєш? — її очі сяяли від щастя.
— Заміж? — я застигла. — А це добре?
— Дуже добре! Гриць — чудовий чоловік. Він добрий, працьовитий. Побачиш, тобі сподобається.
Я кивнула, але в душі мене гризли сумніви. А що, якщо Гриць не захоче нас із Сашком? Що, якщо він скаже, що ми йому не потрібні?
Я одразу спохмурніла, бо зрозуміла, що Наталине життя змінится і ми можемо повернутись до рідної матері. Але Наталка, ніби відчувши мої страхи, обняла мене.
— Не бійся, Оленко. Гриць уже знає про вас із Сашком. Він хоче, щоб ми були разом, усією родиною.
Гриць виявився зовсім не таким, як я боялася. Він був високим, із широкою усмішкою і добрими очима. Першого ж дня, коли він прийшов до нас у гості, він приніс Сашкові машинку і мені — книжечку з казками.
— Оленко, любиш читати? — спитав він, простягаючи мені подарунок.
— Люблю, — сором’язливо відповіла я.
— Ну, тоді читай, а як щось цікаве знайдеш, розкажеш мені, гаразд?
Я кивнула, і з того дня Гриць став для мене не просто чоловіком сестри, а справжнім другом. Він часто допомагав мені з уроками, а Сашкові розповідав історії про те, як він у дитинстві будував халабуди в селі.
Через рік після весілля Наталка подарувала чоловіку першого сина, Богданчика, а ще через рік — другого, Миколку. Наша маленька квартира стала тісною, але я ніколи не чула, щоб Гриць чи Наталка скаржилися.
Вони завжди знаходили час, щоб погратися з нами, перевірити уроки чи просто поговорити.
— Наталко, як ти з усім справляєшся? — якось спитала я, коли ми готували вечерю. Богданчик плакав у колисці, а Миколка повзав по підлозі.
— Оленко, я не сама, — усміхнулася вона. — У мене є ти, Сашко, Гриць. Ми — команда.
Сашко, на жаль, не завжди був частиною цієї “команди”. У школі він постійно потрапляв у халепи: то влізе кудись з хлопцями, то вчительку не послухається. Одного разу його викликали до директора за те, що він розмалював портрет у коридорі.
— Сашко, що ж ти твориш? — зітхала Наталка, коли ми повернулися додому після розмови з директором.
— Та нічого, всі так роблять, — буркнув він, відводячи погляд.
Того вечора Гриць узяв Сашка на серйозну розмову. Я підслухала, стоячи за дверима.
— Сашко, ти розумієш, що могло б бути, якби Наталка вас не забрала? — спитав Гриць спокійно, але твердо.
— Не знаю. З мамою б жили, мабуть, — відповів Сашко.
— Ходи, поїдемо в одне місце, — сказав Гриць.
Вони поїхали, а я залишилася вдома, спантеличена. Повернулися вони через дві години. Сашко був тихий, задумливий, а Гриць лише коротко сказав мені:
— Ми в будинок вашої матері їздили.
Після цього Сашко змінився. Він перестав бешкетувати, почав учитися краще. Наталка дивувалася:
— Оленко, що це з ним сталося? Раптом четвірки й п’ятірки приносить!
Я лише усміхнулася. Я знала, що Гриць показав Сашкові, якою могла бути наша доля.
Нещодавно Наталка дізналася, що двоє дітей нашого старшого брата, Тараса, опинилися в дитбудинку. Тарас покинув дім, коли йому було чотирнадцять, і ми майже не чули про нього. Він навіть не знав про нас із Сашком, а ми не знали, що в нього є діти.
— Грицю, що робити? — спитала Наталка за вечерею. — Це ж наші племінники, Віталик і Марійка. Їм п’ять і сім років. Ми не можемо їх там залишити.
— Звісно, забираємо, — відповів Гриць, ні секунди не вагаючись. — Навіть розмови немає.
— Але як ми впораємося? — Наталка нервово теребила серветку. — У нас уже четверо дітей, а це ще двоє. Шестеро, Грицю!
— Де четверо, там і шестеро, — серйозно сказав він. — Ми витягнемо. Оленка з Сашком допоможуть, правда ж? Вони дорослі і відповідальні.
Я сиділа за столом і слухала їхню розмову. Мені було 15. Я вже розуміла, що це означає. Наша родина знову зросте, і я відчувала одночасно радість і острах.
— Наталко, а якщо щось піде не так? — тихо спитала я тоді.
Вона подивилася на мене й усміхнулася.
— Оленко, ми впораємося. Ми завжди справляємося, коли разом.
Сьогодні ми всією родиною їдемо забирати Віталика й Марійку. З нами уся наша родина: ми і батьки Грицька, його брати і сестри. Всі зібрались, аби забрати наших рідних у сім’ю. Туди, де вони і повинні бути.
Головна картинка ілюстратвина.
